Довга дорога до Бога

Ім’я Федора Достоєвського на театральних афішах — явище виняткове. Вистави за творами Достоєвського — така ж рідкість, як і можливість побачити в руках сучасників, котрі зачитуються глянсовим різнобарвним чтивом, романи цього автора. Коли Національний театр ім. І.Франка розпочав підготовку до постановки «Братів Карамазових», у київських театральних колах лунали скептичні запитання — навіщо Достоєвський, для кого, нині? Хоча безумовний інтерес до результату існував, насамперед тому, що за постановку вистави взявся один із найцікавіших українських режисерів — Юрій Одинокий, який зробив для цього власну інсценізацію роману (переклад Р.Коломийця). Звернення до Достоєвського може свідчити про зрілість режисера або про прагнення рухатися в напрямі досягнення цієї зрілості, але й, безумовно, про наявність бажання розбиратися і осягати. Буття, себе, власну душу. Своєю сценічною роботою Ю.Одинокий, слідом за Достоєвським, котрий стверджував, що «доказать нельзя, убедить можно, опытом действенной любви», вирішує нічого не доводити, а пропонує власний досвід «действенной любви». До театру, до сценічної правди, до глядачів. Хоча саме в нелюбові до глядачів звинувачували режисера найбільше, адже йдуть «Брати Карамазови» майже чотири години. Так-таки змусив режисер напружуватися глядачів. Що поробиш, шановні, це ж не легка зарубіжна комедійка, на якій можна бездумно провести півтори-дві години, це Достоєвський... Тож тим, хто шукає у театрі лише розваги й не готовий до серйозної роботи душі, відмахується від моральних проблем, які стають усе більш насущними, на цій виставі не висидіти. Шкода, якби напружилися, можливо, зрозуміли б щось про себе та світ, і, найголовніше, подивилися б гарний театр.

Душі наші — немов сараї замшілі, блукаємо ми в пітьмі своїх пристрастей, гріхів, упереджень. Зрідка блимне світло, що пробилося крізь нерівно підігнані дошки цього «сараю»... Таке відчуття виникає від сценографічного рішення вистави (художник А.Александрович-Дочевський). Величезний усесвіт відгороджено дощатими стінами, що поросли мохом, царює мертвенна, затхла атмосфера. У ній доводиться існувати героям Достоєвського, тут — черговий етап їхнього шляху до Бога, до смиренності, до вищого розуміння і примирення, до відповіді перед власною совістю.

Підняти весь літературний масив роману неймовірно складно, але Одинокий-інсценувальник намагається витримати в балансі всі сюжетні лінії і, спритно тасуючи сцени, принципом кінематографічного монтажу вибудовує дію. Перетинаючись, ідучи паралельно, чергуючись, сцени ці, дещо затягнуті за темпоритмом у першій дії, набирають і насичуються розвитком емоцій у наступних. Режисер веде кожного героя, який блукає у лабіринті своїх сумнівів, у потаємних глибинах, безумовно, хворобливої психології, низкою сюжетних подій і переконливо зводить у фіналі в одну точку всі життєві історії.

Перші слова, що пролунали на початку вистави, просто-таки споконвічні — «Чорт забирай!» Цим визначальним відправним моментом вічної, безупинної боротьби вистава розпочинається не випадково. Бог у душі, ім’я диявола на вустах. Але навіть погрузнувши в безвір’ї і гріхах, людина не перестає шукати Бога. Про це слово Достоєвського, що не втрачає безсмертя. Про це театральна сага Юрія Одинокого з великою масовкою, значною кількістю виконавців. У виставі зайнято більш як 50 акторів, разом із другим і третім складом над нею працювало понад 90. Звісно, на акторах лежав основний тягар утілення режисерського рішення. Про акторський ансамбль можна говорити в зв’язку не з переконливою взаємодією акторів один з одним, а радше з рівнем існування кожного з них у своєму образі. Тут можна говорити про досягнення «висот образу». В цьому сенсі вкрай переконливими є Олександр Задніпровський (Федір Карамазов), Олег Стальчук (Дмитро), Олексій Богданович (Іван), Остап Ступка (Смердяков). Дмитро Чернов у ролі Олексія спробою створити образ уклінного ченця «засушив» усі шалені внутрішні емоції. Від цього палітра протиріч величезного розпалу, що вирують у цій людині, котра болісно шукає відповіді, суттєво збідніла. Жіночі образи спектаклю — Катерина Іванівна (Ірина Дорошенко), Хохлакова (Людмила Смородіна), Ліза (Тетяна Шляхова), Грушенька (Вікторія Спесивцева) вражають філігранністю роботи актрис. Цікаво знайдені зовнішні характеристики підтримуються внутрішньою мотивацією, переконують лінії розвитку образів, доречна доза трагізму, соковитість у зображенні буйства пристрастей.

Чудовими театральними знахідками виглядають тонкі, метафоричні сцени освідчень Лізи й Альоші, де замість поцілунків — п’ятаки, що прикладаються до забитих лобів, і «ходіння» її немічних ніг по його ногах, у якому відчувається тремтливий подих любові, яку так легко злякати, її майже відчутна присутність. А біг наввипередки Катерини Іванівни та Грушеньки, біг по колу з перешкодами, жартівливий, але безжалісний. І захекана Катерина Іванівна, яка здалася, збуджено-схвильована, у відчаї — вона програє...

До вдалих сцен, що існують немов окремі міні-вистави, насичені змістом і емоціями, не можна, на жаль, віднести сцени зі старцем Зосимою (Петро Панчук). Його лінія вийшла дещо декларативною, занадто повчальною, відсутність тут оригінального режисерського ходу зробила образ непереконливим, але ж він був, безсумнівно, найважливішою ланкою протистояння злу. Такий присмак нарочитості залишився від не менш значущої для розвитку дії сцени Альоші та капітана Снєгирьова (Василь Баша). І вже зовсім сумно констатувати в контексті такої вистави цілком неприпустимі для професіоналів Національного театру проблеми зі сценарною мовою і дикцією.

І все-таки, незважаючи на деякі моменти зі знаком «мінус», від вистави залишається враження грандіозності задуму, цілісності його втілення, згоди з запропонованою необхідністю пошуку гармонії — внутрішньої і зі світом, почуття якогось усесвітнього співчуття до людей, із яким його творці (а серед них іще — художник по костюмах Т.Соловйова, балетмейстер Л.Сомов, музичне оформлення А.Курій) хотіли звернутися до глядачів, заразити ним нас, нинішніх.

Образ Богоматері, що виникає у фіналі спектаклю, мов сонце в небі, неначе символізував вінець усіх численних душевних метань, умиротворено свідчив — шлях до Бога завершено. Самовпевнено так думати, і символічним стає помах руки Миті Карамазова, яка майнула між дошками того самого сараю, котрий перетворився на вагон, що мчить у каторжну далечінь. Шлях до Бога ніде не починається і ніколи не закінчується.