ДОСЯЖНІСТЬ МРІЯНЬ ДЕРЖФІЛЬМОФОНД РОСІЇ ВСЬОМЕ ВІДКРИВ СВОЇ БАГАТСТВА НА КІНОФЕСТИВАЛІ «БІЛІ СТОВПИ»

Щоранку я ходив Стежкою Добрих Думок — дивитися фільми. Потім, перед обідом, ступав на Стежину Любові (написи на табличках не дозволяли заблукати). Дерева ронили пухнастий сніг, і він тихо струменів у сонячному промінні. А назустріч чимчикував класик радянського, російського й українського кіно Марлен Хуцієв («Весна на Зарічній вулиці», «Двоє Федорів» тощо) і комусь щось розповідав. Мені ось теж. Про минуле найчастіше. Як заборонили, приміром, його «Заставу Ілліча». Як душили в інших випадках... При цьому Марлен Мартинович, ледь хитрувато всміхаючись, незмінно примовляв: «І зважте, хлопці, я і в ті часи був абсолютно вільний... Наді мною, — він показував угору, і я слухняно задирав голову до синього бездонного неба, — нікого не було. Я був вільний».

Йому не можна не вірити. Свобода — вона ж у тобі. Навколо може не бути жодної душі, цілком розріджений простір, а ти будеш рабом. Та й загалом — професіонал, якщо він справжній, уже вільний. Його не можна звільнити, він несе в собі вміння бути, спроможність і навіть талант творити. На основі традицій, продовжуючи вміння, нагромаджені поколіннями. Додаючи щось своє, ніким і ніколи досі не бачене й не чуте.

Послухавши Хуцієва й потім пообідавши, я пішов дивитися фільм знаменитого Роберто Росселіні, який 54-го року запитував «Де свобода?». У ретроспективі італійського неореалізму, влаштованій з нагоди його 60-річчя. Знаменитий актор Тото грає громадянина Сальваторе Лояконо, що відсидів років п’ятнадцять у в’язниці, а потім знову добровільно туди повернувся. Його, ясна річ, ніхто й не думав пускати назад, але він занадто добре вивчив усі потаємні ходи. І тепер у суді його змушують розповісти про причини такого неординарного вчинку.

Та які там причини? Вийшов Сальваторе у вільне життя і виявив, що в ньому все якось не так. Він довірився групі молодиків, але ті, спочатку покористувавшись його грошиками, зрадили й відмежувалися. Він намагається повернутися до професії перукаря, але клієнти, дізнавшись, що колись він зарізав коханку своєї дружини, нажахано розбігаються. Родичі, виявляється, колись донесли на єврейську родину — їх посадили і тим самим звільнили бажану квартирну площу. І т.д. і т.п. Ні-і, у в’язниці такого немає, там налагоджений побут і в думках порядок. А свободою кортить покористуватися, ось і виходить, що люди йдуть назустріч своїм згубним бажанням.

Та-ак, до 54-го року неореалісти вже розібралися з тим, що так звана проста людина має практично ті ж самі забаганки щодо порушення моральності, як і багатенькі й поганенькі. А либонь наприкінці війни й відразу після неї здавалося, що простий народ тим і вирізняється, що природний, живе в злагоді з довкіллям і самим собою. Та копни трохи глибше — і ті ж самі мозолі, і ті ж самі виразки, хай їм грець. Новий реалізм тому й новий, що розкриває, хоч і по-своєму, старі прописні істини в сучасному житті.

А розкривши, хочеться назад, у несвободу. Хіба не так? Десяток років тому більшість із нас теж жадала волі. А тепер юрмляться перед входом у ту ж таки несвободу, в повній готовності здати меч та іншу зброю, що так і не стала у пригоді в бієчці за ідеали вільної демократії. Незатишно, либонь. Краще вже мати гарантовану щоденну баланду, ніж обстоювати особисту незалежність і право жити так, як ти собі це уявляєш.

А біля витоків неореалізму Вітторіо де Сіка намагався поглянути на світ дорослих незашореними очима дитини. Фільм «Діти дивляться на нас» (1943) розповідає цілком банальну історію розпаду сім’ї — матінка захопилася амурними справами, внаслідок чого гине батько сімейства, а шестирічний хлопчик входить у світ із переконанням, що райської гармонії тут не буває. Кінець війни у фільмі Луїджі Дзампи «Жити в мирі» (1946) теж спочатку обіцяє рай і добробут. Італійські селяни дали притулок двом американцям, що втекли з полону, і навіть вторгнення німецького фельдфебеля не дуже змінює ситуацію: із чорним американцем, обидва в дим п’яні, вони до півночі стріляють у небо і бешкетують. А інші влаштовують радісний карнавал, передчуваючи нове щасливе життя. Але ранок немилосердно повертає все на місця — зокрема і смерть, що забирає як фельдфебеля, так і доброго дядечка Тінья. Немає миру в цьому найпрекраснішому зі світів, бо немає його в душі. Утім, тут ілюзія можливої гармонії ще зберігається — це потім вона обвалиться у фільмах Вісконті й Пазоліні, Фелліні й Бертолуччі...

Усе це я мав змогу бачити під Москвою, у селищі Білі Стовпи, де міститься головна кінематографічна скарбниця всіх СНДівських країн — Держфільмофонд Росії (колись СРСР). Усьоме вони запросили кінематографістів на свій фестиваль архівного кіно. Який так і називається — «Білі Стовпи». Звісно, тут працюють передусім фахівці зі збереження фільмових матеріалів. Проте зрозуміли — архіви треба показувати, відкривати людям. І не тільки вченим історикам, а й багатьом іншим. Кращого за фестивальний жанр не придумаєш. І ось, знову...

Уже традиційно фестиваль запропонував увазі його учасників чимало «персональних справ». Ушанував пам’ять померлих недавно (Біллі Уайлдера — ексцентричною комедією про реалії «холодної війни» «Раз, два, три» і Льва Куліджанова, цілком несподівано, сюжетами з «Фітилів», а також телепрограмою з серіалу «Фільми мого життя», де режисер розповів про свою улюблену картину «Грона гніву» Джона Форда). Відзначив сторічні ювілеї великих кінематографістів. Як правило, для цього вибирають маловідомі, а то й зовсім забуті картини. Приміром, Михайла Калатозова вирішили пом’янути не знаменитими «Летять журавлі» або «Невідправленим листом», а... навряд чи пригадаєте — «Вихорами ворожими» 53-го року. Трохи дивна розповідь, що звеличує постать Фелікса Дзержинського. Він, так виходить, вищий за всіх, навіть за Леніна — той з’являється спочатку, а потім кудись зникає: мабуть, у хворобу. Немає й товариша Сталіна. Лише Дзержинський кидається на всі амбразури. У тому числі викриваючи й підступи ворожих справі партії Зинов’єва та П’ятакова. Ну нічого схожого на «Журавлів», до яких рукою подати — лише чотири роки.

Юлія Райзмана вирішили вшанувати дуже відомою картиною «Кавалер Золотої зірки» (1950). У кінематографічному середовищі її згадували найчастіше в лайливому дискурсі. Вікопомним символом фільму став епізод святкування пуску електростанції, де столи, що ломляться від страв, тягнуться мало не до самісінького обрію. Проте сьогодні все виглядає трохи інакше. Молодий Сергій Бондарчук грає фронтовика, що повертається з війни на рідну Кубань в ореолі не тільки перемоги, а й святої віри в можливість втілення мрії. Саме так він, віруюча людина, вірить у пришестя комунізму. Треба тільки дуже вірити, і бажане збудеться. Чудовий оператор Сергій Урусевський у більшості епізодів заповнює світлом глибину кадру, а передній план трохи затемнено. Світло ллється звідкись ізсередини, і це посилює враження, що перед нами фреска про релігійні почуття. А ще чудове колірне вирішення деяких пейзажних планів — адже райське блаженство близько... Так, щодо відображення фізики повоєнного радянського життя все це вкрай сумнівно. Зате метафізику вловлено точно. Я принаймні повірив...

А ось іншому віруючому, дону Камілло (1952, італійсько-французький фільм «Дон Камілло» Жюльєна Дювільє), у виконанні видатного коміка Фернанделя (теж століття на носі), важче реалізовувати свої мрії в умовах багатопартійної системи. Священик до кольок смішний у своєму протистоянні з комуністичним мером невеличкого містечка. Людське, проте, візьме гору над ідеологічними розбіжностями, й у фіналі ми побачимо цілком природні людські почуття. Дочекатись би й нам чогось подібного — хоча бодай на кіноекрані.

Серед інших ретроспектив відзначу «Найдавнішу професію в світі». Йдеться, як ви розумієте, про змалювання на екрані образу створінь, що пустилися берега. Ні, ніякої порнухи. В одному з фільмів, «Дівчина на вітрині» (Лючано Еммер, 1961), Марина Владі грає амстердамську повію, котра закохалася в молодого шахтаря. Їхнє кохання показано не менш цнотливо, ніж у стрічках соцреалістичного штибу. Картина має і яскраве просторове вирішення — робота в підземеллі і виснажлива праця путани порівнюються не тільки в плані соціальному, а й у художньо-світоглядному.

Ну ось. Розповів не про все, доведеться писати ще. Але, вік волі не бачити, написав щиру правду... Повертаючись у минуле, ми знаходимо додаткові точки для рівноваги в цьому світі, що інколи завалюється набік.