Достатньо трьох літер

Поділитися
Минуло вже чимало часу з випадку, коли довелося мені жорстко подискутувати (читай — полаятися) з одним вельми національно свідомим чоловіком, котрий критикував мене за найстрашніший на його думку гріх...

Минуло вже чимало часу з випадку, коли довелося мені жорстко подискутувати (читай — полаятися) з одним вельми національно свідомим чоловіком, котрий критикував мене за найстрашніший на його думку гріх. За національну несвідомість. Серед численних інших звинувачень, трапилося і таке — «Ви про роботу і говорити нормальною мовою не можете — тільки своїм блатним жаргоном». Поставившись до всієї розмови з «професіональним українцем» з належним скепсисом, це його зауваження я не міг не визнати до певної міри слушним і вирішив, для проби, день-другий поспілкуватися на роботі літературною українською мовою. Себто українською, власне, я спілкувався завжди, а тут вирішив дотримуватися строгого мовного етикету.

Працював я тоді редактором сайта і тимчасово сидів у компанії двох системних адміністраторів (дивно, чому в конторах різних розмірів — від двадцяти до ста співробітників — їх зазвичай тримають саме по двоє?). Як і будь-яке «нове життя», свій експеримент я почав з понеділка. Приходжу, сідаю, вмикаю комп’ютер. А залізяка мені популярно пояснює, що Інтернету, здається, сьогодні не буде. Не біда — під рукою є сисадмін. «У мене тут повідомлення, що моя адреса Інтернет-протоколу вже зайнята». У відповідь — «Шо-шо?». Повторюю. Довга пауза. «А-а! Айпішник хтось за-брав! Ну так би і сказав... Слухай, ти коньяку не хочеш — якийсь дивний у тебе вигляд», — сказав сисадмін, витягаючи пляшку. Пославшись на час — все-таки понеділковий ранок — я продовжив трудовий процес. Потім мені потрібна була «програма для поділу на частини доданого до повідомлення електронної пошти файлу, який не приймає поштовий сервер через надто великі розміри, оскільки моя штатна програма архівації та стиснення даних, яка може виконувати таку функцію, запускається некоректно і негайно припиняє роботу» (зазвичай в таких ситуаціях кажуть: «скинь RAR, бо старий глючить, а еттач треба порізати, інакше не лізе»). Після третього повтору такого прохання погляд з-за столу сисадміна став по-справжньому співчутливим, а до коньяку на моєму столі додався аспірин — «Тут погода міняється... ти може випий?». Після того як я не знайшов «шнурок» для цифрового фотоапарата, і попросив «наш повільний зчитувач карт флеш-пам’яті» (замість звичайного «тормозного кардридера»; хоча і «флеш-пам’ять» — годилось би замінити на якусь там «енергонезалежну», чи яка вона іще?) неголена мармиза за сусіднім столом стала зовсім-зовсім доброю, і я зрозумів, що після коньяку і таблеток можуть з’явитись і санітари — а від цих так легко не відкараскаєшся. Тому експеримент довелося припинити.

Насправді, кількість «літературних» фраз була більшою, просто для економії місця було вибрано найколоритніші. Але в процесі такого спілкування не полишало самовідчуття вченої риби, яка намагається говорити зябрами. Хоча мова, нагадаю, була рідною.

Перше, що приходить в голову як причина — відсутність належної термінології. Воно до певної міри і правда — жоден адекватний україномовний словник комп’ютерних термінів мені на очі не попадався. Видно, нецікава це продукція для професіональних захисників української мови, це не «Кобзар» на державні гроші в сто сімнадцяте перевидавати — тут би попрацювати довелося. Хоча, наприклад, в російськомовного товариша, який поставив аналогічний експеримент, користуючись літературною версією «великого и могучего», успіхи були не менш сумнівними.

Насправді, здається, заважала не тільки (і не стільки) відсутність термінів, як непристосованість літературної мови (принаймні — української та російської) для виконання специфічних професійних завдань. Для відносно простих речей доводилося будувати великі, складні і незручні лінгвістичні структури, а при спробі навести у них хоч якийсь лад кількість тексту зростала до непристойного. Натомість сленг, яким послуговувалися ті ж таки системні адміністратори, і який доводилося вислуховувати цілий день протягом тривалого часу (везло мені з робочими місцями «у комірчині біля серверної» — мабуть, роботодавці вважали, що, сидячи біля сервера, зручніше редагувати сайт) дозволяв трьома-чотирма словами окреслити проблему, і ще двома десятками обговорити способи її розв’язання. При тому використовувалася суміш із англомовних термінів та слів звичайної мови, щоправда, вжитих у своєму, вузькоспецифічному значенні — слово «шафа», приміром, позначало тільки серверні стійки. І коли мова заходила про дві книжкові шафи й одну шафу для одягу, які стояли у тій же кімнаті, то неминуче додавався прикметник чи цілий опис — інакше б не зрозуміли. І, ніде правди діти, далекий від будь-якої літературної мови сленг дозволяв набагато ефективніше вирішувати різноманітні ІТ-проблеми. Саме для цього повільно, еволюційним шляхом, з дня на день вдосконалюючись, цей сленг і створювався.

Десь до певної міри спрощуючи, можна сказати, що професійний сленг — це просто інструмент. Як, наприклад, електрик використовує зручні для нього плоскогубці, кусачки, ізоляцію і т.д., так само він користується й інтелектуальними інструментами — як то уявною схемою проводки та набором слів, з допомогою яких він здатен швидко і точно відтворити проблему у власній свідомості та описати її іншому електрику. І коли якийсь зовсім не-електрик мало чого з того зрозуміє — то й що з цього? Нікого ж не обурює спецодяг, от і «спец- мова» має таке ж право на існування.

Інша річ, що коли якась професія стає престижною чи популярною, нехай це пілоти та водії 40—60 років минулого сторіччя або рекетири та комп’ютерники 90-х, то і професійний сленг раптом вихлюпується з відносно вузького кола проблем і ситуацій у ЗМІ, літературу та побутову мову. Можна довго сперечатися, добре це чи погано, єдине, що можна сказати напевне — цього не уникнути. Минуть роки, більша частина сленгових слівець забудеться, а те, що лишилось, облагороджене в творіннях нових класиків, закріпиться в мові надовго. Не Котляревським же єдиним (хоч і той, здається, пустив у широкий світ головно семінаристську говірку).

А наприкінці хочу переповісти байку, яка з’явилася ще у радянських військових навчальних закладах, а віднедавна блукає Інтернетом. Правда у ній чи ні — хтозна, але зміст вельми повчальний. Буцімто існувало дослідження статистики боїв американців з японцями під час Другої світової війни, яке переконливо свідчило, що за умов рівності сил частіше перемагали американці. І пояснення цьому запропонували таке — середня довжина слова в англійській мові — п’ять літер, а у японській — 13. Себто американський командир витрачав менше часу на роздачу наказів і прослуховування донесень, що, відповідно, підвищувало ефективність ведення бою. Натомість у російській мові, якою послуговувалася радянська армія, середня довжина слова — близько семи літер. Але був істотний фактор, який впливав на ефективність мови — мат, яким користувалися під час бою як солдати, так і батьки-командири, наповнений словами, які складаються із трьох-чотирьох літер, що давало явну перевагу.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі