Досконала профнепридатність

Більшість запрошених на світовий книжковий бал у Франкфурті позиціонують свій візит як інвестицію в майбутнє. І тому не шкодують грошей (часом останніх), аби модно вбратися й засвоїти бодай ази елітного етикету. Втім, на королівське прийняття можна, звичайно, збиратися і з єдиною метою: на шару поїсти устриць.

Україна приїхала на Франкфуртський книжковий ярмарок ніби у невизначеного кольору костюмі від дніпропетровської швейної фабрики імені Володарського, і замість метелика чи прикрас на шиї тримала у заплямованій чорнилами руці жмут документів бухгалтерської звітності. Ніби демонструвала: ми люди бідні, нам нема коли звертати увагу на буржуйські витребеньки, ми весь час працюємо, працюємо… Словом, як сказав би Ю.Андрухович, наша країна випромінювала «стан перманентної потворності й олігофренічної безпорадності».

А саме. У постфранкфуртському прес-релізі організатора українського національного стенда (Держтелерадіо) гордо зазначено: «Представлено понад 1000 видань, що протягом двох останніх років вийшли друком…». Десять слів, у яких вся наша державна книжкова неписьменність.

По-перше, кількість виставлених книжок уже давно не є індикатором участі у Франкфурті. Коли цей ярмарок лише починався (у ХV столітті), справді важило, як багато видань ти привіз. На продаж. Нині ж тут уже давно торгують не книжками, а правами на їх видання. Тому тепер головним стендовим індикатором є кількість зручних місць (банальні столи/стільці) для переговорів. Серйозні видавці виставляють книжки лише заради створення приємних декорацій для цих перемовин у режимі нон-стоп. Часом із книжок вибудовують «стіни» видавничих павільйонів у 5–7 метрів заввишки, часом — чи не «хеопсівські» піраміди з бестселерів, а здебільшого привезені книжки утворюють таку собі контрольно-слідову смугу між переговірниками та пересічними відвідувачами. Принаймні на стенді одного з п’яти світових китів — Penguin Group — книжок було не більше, ніж на стенді України.

По-друге, ніхто із солідних експонентів не везе до Франкфурта торішніх книжок. Це не означає, що минулі здобутки забуваються. Просто їхнє місце не на полицях, а у прикінцевій частині видавничого каталогу, яка зветься backlist — саме тут представлені книжки кількох останніх років, загальні обсяги продажу яких і утворюють фінансову стабільність видавництва. Таким чином, backlist — це ключовий показник конкурентності видавця, й у головних світових гравців він обіймає часом понад половину ярмаркового каталогу. Перша ж частина репрезентує не новинки, які вже стоять на полицях, а проекти наступного року.

Такою є обов’язкова програма для тих, хто хоче щось продати. Держтелерадіо, схоже, нічого продавати й не збиралося. Такою була його попередня п’ятирічна політика, чітко сформульована колишнім головою І.Чижем: навесні 2006-го він заявив, що на Київському книжковому ярмарку (організовує Держкомітет) надалі треба заборонити продаж книжок — нехай відвідувачі збагачуються виключно візуально-духовно. За такою логікою до Франкфурта було везти хіба інкунабули із зібрання лаврського Музею книгодрукування (що ж, є нації, які пишаються своїм Лівшею, а в побуті користаються виключно імпортною технікою).

Але чого точно не годиться робити, так це — у чужий монастир зі своїм статутом. Не можна у франкфуртському бутику виставляти куфайки. Брошури дозволили собі виставити (крім України) лише Африканська видавнича асоціація та кілька найбідніших ісламських країн. Це так, ніби біля вашого стенда раптом зупинився топ-менеджер якого-небудь HarperCollins, витягнув справжню гаванську сигару, а ви б йому галантно дали припалити від запашної запальнички, власноруч змайстрованої із гільзи від АКМ. Ото б почалися переговори!

А в кого з наших книжкових чиновників стачило розуму «запросити» до Франкфурта видання під назвою «Адміністративне право України»? Чи книжку «Культура яблуні в Україні»? Либонь саме вони були тут конче потрібні, аби «сприяти зміцненню позитивного іміджу держави» (з прес-релізу Держтелерадіо). Мовляв, знайте, буржуїни, — у нас уже не розстрілюють без суду-слідства, а яблука ще вирощують, незважаючи на те, що в наших супермаркетах продають виключно ваш буржуїнський яблучний імпорт. А ще в Україні дітей вчать у школах: «Значну частину експозиції займали підручники для загальноосвітніх шкіл, що підтверджує велику увагу держави до формування світогляду підростаючого покоління». Чому б не виставити заразом і Обухівський туалетний папір для унаочнення того, що газети в сучасній Україні тепер лише читають?

Такий ось міжнародний піар без гальм. «Виставка механічних годинників у музеї Патанатомії», — знову прокоментував би Андрухович. Чиновники-організатори скаржаться: не було грошей на облаштування кращої експозиції, бо Держтелерадіо не встигло вибрати заплановані в бюджеті кошти. Яка здорова, просто-таки мазохістська самокритика! Цікаво, де були б чиновники, які б зірвали через свою нерозторопність виставку наших танків в Еміратах? Імовірно, слідом за шеренговим складом тоді пішов би у небуття й відповідний міністр. Бо там, на військовому ярмарку, Україна заробляє гроші. Реально чималі. І за упущену вигоду — лише примусова катапультація з крісла. Продаж книжкових ліцензій — теж немалі гроші. Тільки наші чиновники цього не знають. І тому черговий пук на головній світовій книжковій імпрезі в антикризовому уряді не вважають за антидержавну діяльність.

Хоч як смішно, але оте профнепридатне «не встигли» навіть заспокоює. Бо цього разу просто розставили по стандартних поличках привезені книжки, заповнили 80-метровий майданчик трьома столами і відповідно дванадцятьма стільцями — й експозиція готова. Шарм цієї простоти дуже точно описав Вітольд Гомбрович: «Ніякість, яка сягає вершин досконалості» (щоправда, у прес-релізі Держтелерадіо це названо інакше: «Оригінально оформлений національний стенд України». Що ж, іще Чехов передбачав, що прес-релізи у наші часи писатиме «лицо, постоянно врущее, ни с того ни с сего»).

А тепер уявімо, що раптом все склалося (як мусить бути у нормальній держустанові), і грошики платників податків потекли у кишені прикомітетських «дизайнерів» — тих, що витворили наш торішній стенд у Франкфурті, враження від якого адекватно передати здатний хіба Подерв’янський: «На сцені стоїть рояль «стенвей», на ньому лежать шпроти. Посеред сцени стоїть кацапське крісло, позбавлене художнього смаку. Над всім цим герб висить національний, на гербі зображено ведмедя. В одній руці в ведмедя молоток, а в другій — балалайка».

Свята анекдотична правда: не меблі слід міняти, а ескорт-трудівниць (і трудівників) з міністерськими посвідченнями. А оскільки казати «аривідерчі» (без) відповідальним працівникам публічних будинків влади у нас не заведено, маємо всі шанси і далі переглядати багатосерійний трилер про гвалтування держслужбовцями міжнародного книжкового іміджу України. Наступну horror-серію вже анонсовано: Україна офіційно прийняла запрошення бути Почесним гостем Варшавського книжкового ярмарку у травні наступного року.

У Франкфурті цьогорічним Почесним гостем була Індія. Індія була всюди: ціле стендове містечко в основному павільйоні та відповідні експозиції в павільйонах тематичних (дитяча література, мистецькі видання, туризм). Безперервні кінопокази та чисельні образотворчі виставки. На центральній площі виставки напнуто шатра, де працювали індійські ремісники–виробники сувенірів. Трамваї, що зупиняються біля ярмарку, помальовані індійською книжковою рекламою. Аналогічні плакати — у багатьох вітринах по всьому місту. А що робиться у книгарнях! Німецькі видавці запропонували цієї осені покупцям повну лінійку поліграфпропозиції: від блокнотів з «індійською» палітуркою та путівників по індійських ресторанах — до альбомів «Еротика в індійському мистецтві». А що вже перекладів із сучасної індійської літератури — на ярмарок приїхало презентуватися понад 70 тамтешніх письменників, книжки котрих щойно вийшли німецькою!

Усе це могли бачити й відряджені до Франкфурта чиновники Держтелерадіо. А от чи замислилися вони над тим, звідкіля той перекладний розмай узявся? А це вирішальною мірою показник ефективності спеціальних організацій, створюваних за участі урядів для стимулювання перекладів вітчизняної літератури за кордоном. У країнах старої демократії — це давня традиція, добре нам, до речі, відома: фактично всі українські переклади із сучасних західних літератур — результат діяльності Гете-інституту, Британської Ради, Американського Дому, Французького культурного центру. У Польщі такий Інститут Книжки створено, щойно країна дістала право бути Почесним гостем у Франкфурті, за два роки до визначеної дати. І за ці два роки ініційовано стільки перекладів у Німеччині, що спостерігачі називають той польський бенефіс найкращою національною презентацією за останнє десятиріччя. Торік Інститут Книжки вийшов на грантовий бюджет у 270 тисяч євро — стільки витрачають поляки на оплату закордонних перекладів своїх творів.

Експерти вважають, що «діяльність організацій, які працюють над популяризацією літератури серед міжнародної спільноти, дає не менш вагомий результат, ніж фокус-події, наприклад, надання певній країні ролі почесного гостя на міжнародному книжковому ярмарку» (О.Бюхлер, Університет Вельсу). Це чарівне коло: без такої промоційної структури сподіватися на успіх гостьового статусу не випадає, і тоді сам цей статус не здетонує закордонного інтересу до ваших книжок. А якщо й здетонує (суто теоретичне припущення), то хто підтримуватиме ті зацікавлення супроти природного подальшого затухання?

От візьмімо до прикладу Хорватію на Франкфуртському ярмарку. Країна ця поки що не пнеться, як Україна, у гостьові претенденти, а от організацію з просування власної літератури за кордоном — має. Тому й випущено у Німеччині перекладів з хорватської незрівнянно більше, ніж з української. А це, своєю чергою, дозволило Хорватії (з населенням п’ять мільйонів) мати у Франкфурті вп’ятеро більшу площу, ніж Україна — цілий міні-квартал обабіч виставкової вулиці: з одного боку — «бібліотека» (кожний представлений видавець мав свій стелаж і, ясна річ, столик-рецепцію), з другого — вільний інформаційний простір, де можна дізнатися все-все-все про Хорватію як через буклети, путівники, довідники (англійською або німецькою мовами, зрозуміло), так і через встановлений тут же комп’ютер — а можна взяти СD «Культурний профіль країни» і мати все те у власній кишені. А до всього згадати, що у той час, як в Україні розбудовували й відроджували, у Хорватії точилася справжнісінька війна…

Зважаючи на бюрократичну практику, можна майже напевне твердити, що в Україні міжнародна промоційна інституція до Варшавського ярмарку створена не буде. А якщо диво таки станеться і гроші знайдуться — фактор часу вже навряд чи вдасться приборкати: до ярмарку лишилося півроку, а такий термін для видання перекладної книжки є критичним цейтнотом. Та й якби диво сталося, що б чиновники рекомендували полякам до перекладу? Позиції з фінансованої бюджетом програми «Українська книга»? Так більшість цих видань не цікавить навіть внутрішнього читача, не кажучи вже про закордонного. Класичні твори з офіційної шкільної програми? Навіть не смішно.

Для перекладів зазвичай вибирають книжки, що стали національними бестселерами. Оскільки в Україні статистика обсягів книжкового продажу закрита, то визначити найпопулярніші серед співвітчизників книжки можна хіба через порівняння з усталеними у світі споживацькими смаками. Ось що пише відомий американський видавець: «Критерии индустрии развлечений отразились и на списках бестселлеров: на верхних позициях оказываются книги все более узкого ассортимента — в основном так называемые «издания о стиле жизни» («lifestyles books»), а также книги знаменитостей и о знаменитостях — тот волосок, на котором держится жизнь издательств» (Андре ШИФФРИН. Легко ли быть издателем. — Москва: Новое литературное обозрение, 2002). У нас є, що запропонувати полякам, і з першої номінації, і з другої — наприклад, книжки про Ющенка, Тимошенко і (так!) про Януковича. Ну і про Шевченка, ясна річ, про Андрія.

Держтелерадіо піклується про імідж України? От вам спеціальна цитата з того ж Шиффріна: «Потрясающий цветной фотоальбом Сьюзен Мейзелас, посвященный Никарагуа, значительно изменил представления наших современников о Центральной Америке», — вкладайте бюджетні гроші в розвиток ринку фотомистецької літератури. Або пряма пропозиція від Тамари Гундорової, яка у книжці «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (К.: Критика, 2005) пише: «Фактично Чорнобиль відкрив Україну Заходові». Нинішній рік у нас сумноювілейний — чому ж на українському стенді у Франкфурті книжки про Чорнобильську трагедію не були в центрі уваги? А от у міні-павільйоні Угорщини цілих чотири стенди віддано під нові видання про Будапештську революцію 1956-го (теж трагічний ювілей!) — фактично угорська експозиція вибудовувалася саме під цим тематичним гаслом: книжкова виставка як ілюстрація власної історії.

Досить. Якби польська експозиція у Франкфурті була б такою, як на сьогорічному українському стенді, поляк Вітольд Гомбрович сказав би коротко: «Я дихав апатією, яка мінилася кольорами огиди, нехоті, бунту, злості, абсурду».