Дорогу здолає той, хто йде

У Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбулася презентація видання «Ми йдемо!» — про участь та роль Києво-Могилянської академії в помаранчевій революції. Вона стала нагодою зібратися відомим «революціонерам» у помаранчевій аурі Культурно-мистецького центру
НаУКМА, де дислокувався у листопаді—грудні 2004 року прес-центр Віктора Ющенка.

«Не лідери вивели людей на Майдан, а люди вивели лідерів на Майдан», — такими словами розпочав захід президент Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький. Йому у своїх промовах-спогадах вторили присутні: Роман Безсмертний, Юрій Луценко, Микола Катеринчук, Володимир Філенко... Пригадували яскраві епізоди помаранчевих днів і ночей — планерки опівночі в Романа Безсмертного, барабани революції, плакат із написом «Хмирів за Ющенка» у дверях будівлі Кабміну, мікрофон імені Томенка...

Могилянський стяг на тлі захаращеного сірими хмарами неба, крізь які пробивається світло-жовте сонячне проміння, все ж, що нижче прапора, — затемнене — картина на обкладинці альбому. Від темряви неволі до світла свободи з могилянським прапором у руках — така ідея прочитується в цій композиції. І варто визнати, що світлина вийшла просто геніальна. На одній із перших сторінок фотоальбому написані 26 грудня 2004 року рукою В’ячеслава Брюховецького слова — «І вірили, і знали, і змогли». А далі сторінка за сторінкою, дата за датою, мить за миттю, обличчя за обличчям, прапор за прапором, подія за подією — фотографічна документальна розповідь про проголошену могилянською громадою протестну акцію «Ми йдемо!», про могилянські ініціативи, про «пішу ходу» вулицями Подолу, про пікетування та мітинги під стінами державних установ. Усе це — помаранчева революція саме могилянськими очима. Очей багато, отож — і поглядів багато.

Національна ідентичність, а отже — і національна солідарність, національне єднання, про які зараз так багато мовиться на різних рівнях, нагально потребують певного образно-символічного відтворення. Саме таке відтворення лежить в основі національного міфу. Тут слово «міф» вжите у найпозитивнішому з усіх можливих значень. Національний міф є надбанням національної історії. Національна міфологія має колективного творця, але її літописцем виступає насамперед національна інтелігенція.

Видання «Ми йдемо!» стовідсотково відповідає критеріям національного міфотворення. Україна має національні міфи, успадковані з минулих епох. Але їй донедавна дуже бракувало міфу новітнього, міфу ХХI століття. Злам епох на межі 80—90-х років такого міфу не дав. Помаранчева революція має формат, масштаб та символічно-образний потенціал, що достатні для ролі такого міфу. Мине час, і різні тріщини, нерівності та пористі місця на поверхні українського політичного материка або згладяться, або дороги до них заростуть бур’яном. Через десяток років Україна матиме нового Президента, нових урядовців, нові проблеми. А символ, а міф, а віра нації мають залишитися.

У виданні «Ми йдемо!» поруч зі світлинами вміщено низку листів-звернень, заяв та спогадів... Можна скільки завгодно дискутувати про те, хто кого і як використав, про те, які технології використовувалися і як добре вони спрацювали. За такою логікою, технологією в історії людства стає все — мистецтво, історія, релігія. Політика в такому разі не виняток, а лише укорінене правило. Та людство давно б уже вимерло, якби в усьому люди бачили самі лише технології.

Не варто, звісно, захопившись такими міркуваннями, перебільшувати значення появи на світ фотоальбому «Ми йдемо!». Це лише краплина в морі. У Польщі, скажімо, не злічити всіх проектів, покликаних всіляко зберігати національний символ Солідарності. Чеський символ оксамитової революції, німецький символ Берлінської стіни, український символ Майдану. Правда, приємно, що цей перелік уже може мати таке продовження, але його ще треба відвоювати в часу і — в себе. Майдан — це наш символ, наш новітній національний міф. Велика сила та магія національного міфу ще й у тому, що він ніколи не стає минулим — він вічний. Він завжди майорить десь на обрії прийдешнього, як щось прекрасне та світле, до чого хочеться дотягнутися. Але весь секрет у тому, що, як тільки здається, що мета близько, виявляється — насправді вона ще далеко, і треба йти, йти, йти і ще раз іти, треба долати дорогу з усіма перешкодами, улоговинами, пилом та болем у спині. У цьому велика таємниця національної вітальності, тобто живучості та життєствердності. Як часто доводилося чути в «дореволюційну епоху», що українці не мають своєї національної ідеї. Але ж національні ідеї народжуються з національного міфу!

Дорогу, як відомо, здолає не кожен. Хто ж здолає? Той, хто йтиме, — майже дитяча, дуже проста відповідь. Треба лише знати, куди, як і навіщо. Але Ми йшли, «Ми йдемо!» і Ми будемо йти.