ДОРОГА ВИБРАЛА МЕНЕ

Сьогодні, у нашу прагматичну епоху, коли людська гідність вимірюється товщиною гаманця, а рівень культури — мудрістю від МТV чи «Російського радіо», добродії видавці не часто радують читачів гарною авторською книжкою. І причина цього не лише драконівські закони, які поставили вітчизняне друкарство на коліна, чи кон’юнктура ринку, яка поглинає мільйонними тиражами Книгу рекордів Гіннесса чи Камасутру... Скоріше йдеться про те, що всі разом і кожний зокрема шукають універсальний секрет успіху, еліксир добробуту та душевного спокою, який за визначенням не може й не має бути в єсенінській ліриці чи тургенєвській прозі... Для покоління, що велично вступило в ХХI століття, слово «збагатитися» набуло іншого змісту, відмінного від того, який мали на увазі покоління радянських романтиків, не кажучи вже про витончені натури XIX століття. Подібна сумна закономірність дає нагоду войовничим естетам укотре обурено сплеснути руками й почати одухотворення і просвітництво народу, який незмінно веде до викладу пушкінських поем у стилі «реп» чи «рок-н-рольному» варіанті «Анни Кареніної». Тому якщо раптом читач виявить у себе небезпечні симптоми місіонерства, кращим виходом буде звернутися до творів великого іспанського філософа Хосе Ортегі-і-Гасета, який свого часу точно помітив, що як тільки будь-яке, нехай навіть найвитонченіше явище стає надбанням мас, воно відразу ж втрачає всю свою привабливість і суспільну цінність.

Це повною мірою стосується й авторської книжки, чи то збірка віршів, повість, а чи роман. Що рідше читач її бачить на прилавку, то з більшим ентузіазмом він зустрічає появу довгоочікуваної новинки.

Останньою рідкісною гостею на українському книжковому ринку стала книжка віршів у минулому хмельницької поетеси, а нині громадянки США Наталі Глуховської. Видана в кращих традиціях «буржуазного» друкарства (суперобкладинка, тверда оправа і крейдований папір), вона зберегла всі елементи щирої, незаплямованої часом романтики, починаючи із символічної та багатообіцяючої назви «Дорога вибрала мене...» і закінчуючи дуже тонкими за задумом і бездоганними за виконанням ілюстраціями олександрійського художника Віктора Кононенка.

Ця поетична збірка унікальна через просту причину — вона підсумовує сорок років творчого пошуку. Усе, що довгий час писалося в стіл, для рідних і друзів, автор, нарешті, насмілилася винести на суд широкого загалу, і дуже вірно вчинила, оскільки найоб’єктивніша і найнеупередженіша оцінка може бути дана лише його Величністю Читачем. Тільки читач може гідно оцінити своєрідну манеру письма поетеси, яка немов розмірковує вголос про життя, про себе, про оточуючих, образно й мальовничо передає відчуття теплого літнього вечора та сумного осіннього дощу. Наталя Глуховська в поміркованій і неквапливій розмові говорить із читачем про свої надії та розчарування, скаржиться йому, сперечається з ним, просить у нього поради. Зрідка в мудрі і зважені рядки немов блискавки врізуються полум’яні тиради темпераментної та емоційної жінки...

Вірші Наталі Глуховської носять камерний характер, вони, як пожовтілі фотографії в старому сімейному альбомі, вимагають тепла та настрою. Дуже складно їх зрозуміти в повсякденній метушні, у житті, яке вічно біжить і поспішає, та якщо хоча б на один вечір провалитися в м’який і пухнастий плед, обгорнутися жовтуватим світлом нічника, пахощами запашного чаю, то повірте, відкривши цю книжку на першій сторінці, ви закриєте її лише на останній, уважно вдивляючись в обличчя жінки, яка створила таке диво...