Донецький балет: рівняння на Ахметова. Вадим Писарєв шукає футбольних віртуозів для нового спектаклю

Повсюдні розмови на тему «культура гине» — особливо «на місцях» — виявляється, не завжди відповідають сучасному моменту. Принаймні з популярною тезою «гине» не в усьому згоден Вадим ПИСАРЄВ, художній керівник Донецького театру опери і балету. Пан Писарєв продовжує кропітку працю над своїм щорічним фестивалем «Зірки світового балету», він же планує випустити кілька великих спектаклів під умовним грифом «назустріч Євро». В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» В.Писарєв розповів, чому Донбас не любить «Запорожця за Дунаєм», які зв’язки з «донецькими» у міністра Вовкуна, який приклад високому мистецтву може подати сам... Рінат Леонідович.

«Кажуть, Вовкун — міністр-націоналіст, але він талановитий...»

— Не секрет, що жителі деяких регіонів України ще живуть стереотипом про низьку культуру донецької аудиторії. Які глядачі переважно ходять до вас на спектаклі?

— У нас глядач хороший. Професійний, розумний. Той, хто приходить уперше, повинен прийти, звісно, на хороший спектакль. Не на «Запорожця за Дунаєм», на хорошу класику — «Набукко», «Аїда», «Кармен». Ні, я не проти української класики, і «Запорожець за Дунаєм» — гарний спектакль... Однак там немає такої арії, яка сколихнула б весь світ! Не запрошують із «Запорожцем за Дунаєм» навіть у Канаду ті ж таки українці. А ось Пуччіні, коли його чують у доброму виконанні на донецькій сцені, навіть мертвого підніме, така музика сильна.

— А які спектаклі найпопулярніші в Донецьку?

— Чесно скажу, поклавши руку на серце: на «Запорожця...», на «Наталку-Полтавку» публіка погано ходить. Знаєте, Донбас — складний регіон. Тут треба так, щоб вразити. Щоб не просто якась одна тема, а класична така драматургія. По-шекспірівськи, наприклад як «Ромео і Джульєтта».

Публіка в нас любить «Лебедине озеро», «Лускунчика». Постійно повний зал. Нинішнього року зробили правильний хід, відновивши спектакль «Тисяча і одна ніч», він колись був популярний. Ще за радянських часів. І ми окупили його вдесятеро! На ці гроші поставили «Корсара». Ми виходимо з того, щоб враховувати смаки глядача.

Глядач ще йде й на імена. Наприклад, у нас співає блискуча Людмила Шевчук, яка повернулася сюди з Відня. Ось на неї йдуть. Взагалі, публіка ходить на прем’єри, на дебюти молодих артистів.

— Чи не виявиться сплеск інтересу до вашого театру короткочасним явищем?

— За балетом — майбутнє. Переконаний, тому що вже всім набридли телевізори з рекламою. Політика вже всіх, по-моєму, дістала до неможливості! Якщо ще й вибори будуть, то першим, хто на них не прийде, стану я!

— Чому так вийшло, що «Богдана Хмельницького» Данькевича поставили сьогодні тільки в Донецьку? Втім, це не моє запитання, те ж саме запитував і президент, коли довідався…

—Тому що наш театр — прогресивний. І ми «Хмельницького» показали у Львові. Знаєте, який був успіх? Ми його показали тут, і тут успіх. Ми його показали в Києві — грандіозний успіх.

До речі, поставив спектакль міністр культури Василь Вовкун. І добре зробив. Він — талановитий. Хай кажуть, що він міністр-націоналіст, але він — талановитий.

Приїжджають до нас іноземці і кажуть: «Ми не знали, що є й таке...» А ось премію Шевченка за спектакль не дали. А дали якомусь театру одного актора... Тому що ми «з Донецька». Тільки тому й не дали!

— Режисер Вовкун став міністром, а співак Вакарчук — депутатом… Можна ще приклади навести. По-вашому, артист із депутатським значком — це «просто депутат» чи все-таки артист, але «зі значком»?

— Скажу чесно: артист завжди залишиться артистом. Він завжди прагнутиме вийти на сцену, щось зробити. Це на все життя. Коли він іде в політику — це означає, що його примусило життя. Може, він вважав, що для мистецтва зробить там більше. Я переконаний, що й у Вакарчука була така думка. А тепер він бере гітару і знову йде співати... Отже, зрозумів, що не зможе там працювати. Але ж було бажання зробити щось добре.

— Однак і ви — депутат, тільки Донецької обласної ради. Вам це чимось допомагає?

— Припустімо, я приходжу в облраду, з тим-таки Анатолієм Михайловичем Близнюком зустрічаюся десь у проході, кажу йому: «Анатолію Михайловичу, немає музичних інструментів!» Він зазвичай відповідає: «Будемо вирішувати». І ось тепер у нас половина музичних інструментів однієї фірми, англійської. І звук сьогодні зовсім не такий, ніж був ще минулої весни. Ми отримали десь на п’ятсот тисяч гривень інструментів. Тепер нам потрібен ще фагот, він коштує сто вісімдесят тисяч! Але це вже наступний етап. Не все зразу.

Скрипки видають такий резонанс і частоту музичних нот, що жодна музична апаратура цих частот не повторить. Тільки смичок і струни. Люди, буває, позбуваються всіх хвороб, коли настроюються на цю хвилю. Ви звернули увагу, що довгожителі — це ті, хто ходить у театр? Вони довго живуть. А той, хто ходить у клуб слухати гучні децибели, мало живе. Організм налаштований усе-таки на гарне. Коли чуєте Шопена в чистому фортепіанному виконанні — нічого не може бути сильнішого, особливо «наживо».

— Коли вже ви артист, а не депутат, скажіть, який внесок люди мистецтва можуть зробити в подолання розколу в українському суспільстві, створеного тими ж таки депутатами?

— Навіть на фестивалі «Зірки світового балету» в нас танцюють артисти з Росії і Західної України. Наші артисти — це танцівники, які своїм талантом, як перлиною, прикрашають балет України. Ті ж таки зірки Большого театру побачать, що в нас теж є нові імена. Наше завдання не в тому, щоб добре працювати або щось таке, ні. А в тому, щоб своїм мистецтвом показати, зокрема, політикам: хлопці, ви ж не те робите! Подивіться, є багато інших речей, крім того, чим ви займаєтеся. Не робіть помилок, які розділяють суспільство.

«Публіку потрібно виховувати якістю спектаклів»

— «Зірки світового балету» — некомерційний проект. Що ж тоді спонукає відомих танцюристів приїжджати до Донецька щороку на цей фестиваль?

— З самого початку це був некомерційний проект. Люди безоплатно приїжджали, танцювали, тому що це популяризація балету. І вони відчували відповідальність. З перших виконавців у нас цього разу був Володимир Каракулєв, із тих ще, котрі їхали сюди «Ікарусом»... Ми прилітали тоді пізно вночі, був снігопад, ожеледь, добиралися десь чотирнадцять годин... Ось такий був перший фестиваль.

Коли це робиться щорічно, люди самі хочуть приїжджати. Тому що ми їх добре приймаємо, вони зустрічаються, розмовляють на різні теми. Це вже багато. Плюс Донбас дуже гостинний, ми влаштовуємо екскурсії на Азовське море та у Святогорський монастир. Зрештою, вони люблять нашу публіку, бо вона стежить за їхньою творчістю. Наприклад, Анастасія Волочкова цього разу везе новий номер. Тому що вона знає: її тут бачили з усією програмою, вона — частий гість тут. Так само й інші.

— Чому ви взялися колись за організацію такого фестивалю в Донецьку?

— Я вирішив, що це ж чудово, коли ви (тобто глядачі) бачите за один вечір багато різних балетних шкіл. Бачите різні стилі, дізнаєтеся імена нових хореографів. Розумієте, це ж не спорт, це не дуже популярно. Балет — це трішки елітарне мистецтво, не має такої реклами. Але настане час, і все зміниться на краще. Усе, що є на екранах сьогодні, зникне. І дуже скоро зникне. А балет залишиться. Пригадуєте, як Висоцький казав: «...в области балета впереди планеты всей!» Саме краса балету, коли говорить тіло, врятує світ. Коли людина почне прагнути до прекрасного й замислиться, заради чого, як і чому.

— В одному з інтерв’ю любов до балету в 90-х роках ви описали так: «У залі — тринадцять чоловік, на сцені — триста». Нині театральні зали не порожні. Що змінилося?

— Ми виховали свою публіку. Крок за кроком, власними успіхами. Весь цей час ми не мали права на помилку, не мали права на поганий спектакль. І щорічна прем’єра — це завжди був успіх, упродовж багатьох років. Тому що це й чистота класичного балету, краса музики. Плюс високий професіоналізм нашої трупи. Прийшло багато танцівників, які сьогодні, загалом, уже творять історію. Покоління змінилися, і це мене тішить.

— Чим же виховують публіку?

— Якістю спектаклів. У нас ідуть такі перлини, в яких робота стопи має бути ювелірною. Якщо ви скажете в Парижі, що в донецькому театрі йде такий репертуар, вони отетеріють. Бо це свідчить багато про що. Ніхто так запросто не станцює «Пахіту», там багато варіацій, які потребують багаторічної підготовки.

«Мені б хотілося показати закулісне життя футболу»

— Як ви гадаєте, чому українські театри досі «висять на шиї» у держави й випрошують гроші? Що заважає їм заробляти?

— Керівник повинен «бігати». Скрізь! Просити гроші, знаходити гроші. І крутитися! А не сидіти й чекати, доки йому гроші дадуть. Кожен дурень, якщо йому дадуть гроші, щось зробить! Ну, не дурень, це я так... Ми сьогодні «Раймонду» робимо і жодної копійки в держави не взяли. Самі заробили.

Ініціатива, бажання зробити — ось що має бути в людини. А казати, що грошей немає... Звісно, немає, дивіться, яка тепер криза в усьому світі. Ми не чекаємо нічого хорошого ні від кого, самі знаємо, як працювати. І вже не виживати, а працювати, — це ми раніше виживали. Не кожен театр має такий репертуар, як у нас.

— Чи буде кому працювати?

— Сьогодні трупу поповнюють в основному випускники нашої школи. Раніше, за радянських часів, це було питання номер один. Було багато шкіл, але всі вони залишалися в Києві, Москві. А тепер, після створення школи тут, отримуємо високопрофесійні кадри — для свого театру. Це приблизно те саме, що сьогодні у футболі робить Рінат Леонідович... Він усе-таки створив школу, найняв добрих тренерів! Гадаю, через років п’ять у нього вже будуть свої чудові кадри. І тоді він не купуватиме бразильців.

Балет у нас завжди був на високому рівні. Найкращий у світі був. І залишається. Всі наші танцюристи — ось вони, тут! Відтанцювали й залишилися викладати. Я їм дав насамперед свободу, і вони, знаючи методику класичної школи, передають свій досвід. Головне — не заважати.

Для мене трагедія, якщо хороші артисти виїздять за кордон. Хороші танцюристи скрізь потрібні. А щоб їх навчити, потрібні роки. Отже, Європа отримує наші кадри за безцінь.

— Покоління 90-х часто називають «втраченим»: учителі, тренери з олімпійських видів спорту. Бо, мовляв, через загальний спад багато молодих талантів залишилися непоміченими. У балеті це теж «втрачене покоління»?

— Ось воно — на сцені. Я вже перестав танцювати, а нове покоління — на сцені. І мене вже не буде в живих, а ще двадцять років ітиме все торованою стежкою, за інерцією. Це я вам обіцяю.

У нас відбувається і фестиваль дитячих балетних спектаклів — «Гран па». Аналогів такого фестивалю взагалі у світі немає. Якщо ми не піклуватимемося про найменших, у нас не буде майбутнього. Бо йде внутрішнє зростання кожної дитини після кожного спектаклю. Вона стає кращою, чистішою. Вулиця, ви ж бачите, нічого доброго не вчить.

— Колись ви казали, що виношуєте ідею зробити окрему програму на час проведення в Донецьку матчів чемпіонату Європи з футболу. Щось уже придумали?

— Ми поставимо класику, яка відома в усьому світі, — «Аїда», «Спартак», «Лебедине озеро». Ну й «Богдана Хмельницького». Ось ці шедеври під час чемпіонату Європи і йтимуть. Гадаю, футбольні вболівальники, побачивши назви, самі рватимуться на спектаклі в перервах між матчами. Щоб усі бачили, що в нас є глибокі культурні традиції. Отже, в держави є майбутнє, хоч би хто нею керував.

...Я недавно бачив, як хтось поставив футбольний матч. Ніколи не думав, що можна «поставити» спектакль про футбол! І сиджу так, замислився… Пригадав, до речі, покійного Прокопенка (Віктор Прокопенко, екс-тренер ФК «Шахтар». — Ред.) із яким ми хоч і рідко, але спілкувалися. І згадав, як він розповідав: «Після поразки залишаюся сам на сам із журналістами, припертий до стіни...» У нього беруть інтерв’ю, а йому нічого сказати, і все одно треба говорити.

...Мені хотілося б показати закулісне життя футболу. Показати, що вони всі там — теж люди, вони борються, вони страждають, але водночас футбольний матч усе вирішує.

Отже, мені тепер потрібні віртуозні футболісти для цього нового спектаклю. Сьогодні глядач настільки розбалуваний , що тут має бути все по-сучасному.

Із досьє

Вадим Писарєв народився 1 лютого 1965 року в Донецьку. Навчався у Київському хореографічному училищі.

З 1983 р. — соліст Донецького театру опери і балету. У зв’язку з ремонтом театру кілька років за контрактом працював у Німецькій опері на Рейні, в місті Дюссельдорф.

У 1986 р. йому надали звання «Заслужений артист України», в 1987 — він став лауреатом премії ім. Ленінського комсомолу, а в 1989 р.
заслужив звання «Народний артист України».

У 1995 р., за рішенням ЮНЕСКО, був визнаний найкращим танцівником року. Нагороджений двома орденами «За заслуги» III і II ступенів.

З 1996 р. — художній керівник Донецького академічного державного театру опери і балету ім.
А.Б. Солов’яненка.