ДОБА ГЕРОЇВ НЕ МИНУЛА

Кіноманія, або ж нестримна та всеохопна любов до кіно, іноді заволодіває своїми жертвами, наче невиліковна хвороба. «Кіноманія» Ганни Яровенко, перший фільм із довгоочікуваного проекту «Любов — це...», розповідає про особливо тяжку форму цієї недуги, що не оминула й сучасних українців.

Вже багато років нам уперто пояснють, що наша доба — негероїчна. Мовляв, сучасний герой, якщо він не кілер, олігарх або майор-перебіжчик, конче мусить бути імпортованим із-за кордону шаблонно-силіконовим персонажем. Та варто лише мати очі, аби подивитися довкіл: скільки потенційних героїв творять свої маленькі подвиги, не шукаючи розголосу та не зазіхаючи на шварцнеґґерівський масштаб. На щастя, сприйнятливі до героїзму очі є в режисерки-документалістки Ганни Яровенко, авторки єдиного неігрового фільму з молодіжного кіноциклу «Любов — це…». Віднайденого нею героя звати Владислав Чабанюк. Він — шкільний учитель із невеличкого села на Уманщині, що вже десять років займається кінорежисурою, знімає історичні блокбастери й науково-популярні стрічки, залучаючи до цього процесу кіноманську публіку з усіх куточків України. Кіноманія Владислава Чабанюка — не хвороблива графоманська перверсія; у такий спосіб він реалізує невичерпну індивідуальну енергію, що затягує до свого виру не тільки земляків, а й київський кінобомонд. Члени аматорської знімальної групи фільму «Ойра» Владислава Чабанюка стали персонажами «професійного» фільму в жанрі «кіно про кіно».

Сюжет «Кіноманії» простий: Владислав Чабанюк фільмує історичну мелодраму «Ойра», перетворюючи рідне село Легедзине на тимчасовий Голлівуд, а десятки своїх односельчан — на кінозірок місцевого масштабу. Поміж рядків вставними інтерв’ю «Кіноманія» розповідає про творчий шлях Чабанюка, українського анти-Спілберга. Коли сільський парубок приїхав до Києва вступати до Театрального інституту, невідомий столичний недоброзичливець пояснив Чабанюкові, що без допоміжних засобів «селюки» до Театрального не потрапляють. Навіть не спробувавши скласти іспити, хлопець поїхав зі столиці. Згодом Владислав Чабанюк став шкільним викладачем історії, але в душі надовго закарбувався жаль про невикористаний шанс стати режисером. Можливо, саме тому сьогодні Чабанюка ніщо не зупиняє в його здатності знімати фільми «з нічого». Заснована ним 10 років тому народна студія «Мальва» не має ані державної, ані спонсорської підтримки. Енергію, завдяки якій створено кілька десятків стрічок, навіть ентузіазмом не назвеш, це — здоровий кінематографічний фанатизм, що колись рухав режисерами французької «нової хвилі», а сьогодні зберігся тільки на кіномарґінесах. На створення фільму «Ойра» Чабанюк витратив тисячу гривень зі свого сімейного бюджету, знімальна група складалася з його найближчих друзів та шкільних учнів, а в головних ролях знялися студенти Уманського університету. Витрати на документальну «Кіноманію» перевищили бюджет Чабанюка майже у сто разів.

«Фішка» нового фільму Ганни Яровенко, випускниці того самого університету ім. Карпенка-Карого, що довго працювала телережисером у Москві, а тепер зробила заявку на лідерство в молодій українській документалістиці, — саме у цій невідповідності предмета її уваги умовам жанру «кіно про кіно». Фільми про те, як працювали Фелліні, Кубрик або Параджанов, відомі всім — вони тримаються на дещо вуаєристській пристрасті підглядати за поведінкою зірки. А от задум фільму про те, як працює Владислав Чабанюк, містить приховану провокацію: невже так мало лишилося у світі кіноаматорів, щоб милуватися кожним із них як невизнаним самородком? Проте поведінка Чабанюка у кадрі розвіює увесь скепсис: те, як він метушиться, організовуючи зйомки, як він працює з акторами, вкладаючи до їхніх незіпсованих професійним вишколом голів неповторну природну кінематографічність, як він переповідає професіоналам психологічні колізії свого фільму, вкотре доводить, що кіно — не професія, а стан душі. А успіх київських професіоналів — у здатності відчути цей природний талант кіноаматора, захопитися романтичною пристрастю до народного (в безпосередньому, а не офіціозному значенні) кінематографа. Насправді послання фільму — наскрізь романтичне: увага до незамулених творчих джерел, до фольклору й примітиву володіла романтиками всіх поколінь. Приємно відкривати, що не всю народну творчість вдягнули в шаровари й загнали на сцену НП «Україна». Таке відкриття для всіх нас зробила Ганна Яровенко. Її «Кіноманія», знята у манері репортажу з місця подій, є найоптимістичнішим українським фільмом за всю нашу незалежну історію. Герої фільму, занурені у власну кіноманію (а разом із ними — глядачі), просто не помічають жахів навколишньої дійсності: мешканці Легедзина, анітрішки не заможнішого від будь-якого іншого українського села, завдяки Чабанюкові виглядають цілковито щасливими людьми. Оптимізм Ганни Яровенко — сумний, як сказав би класик, трагічний оптимізм: виходить, єдиний порятунок — це втеча у кіноманію. Але хіба ж не для цього й існує кіно?

Чабанюк відроджує, здавалося б, навіки скомпрометоване поняття української сільської інтелігенції. Минулого літа мені випало бачити на власні очі, як Чабанюк разом із істориками, археологами та студентами, що розкопують у Легедзині величезне поселення трипільської культури, перетворює своє село на справжній центр інтелектуального життя. Тепер до нього потроху приходить визнання: одночасно з прем’єрою «Кіноманії» в київському Будинку кіно відбулася прем’єра «сільського блокбастера» Владислава Чабанюка «Ойра». Фільм здивував не тільки неповторною аматорською безпосередністю, а й винахідливістю режисера. Присутні на показі телевізійники мали б горіти з сорому: продукція, що транслюється по Першому та Другому національних телеканалах, безнадійно відстає від твору легедзинського режисера, знятого найпростішою любительською відеокамерою. Про переваги «Ойри» над державно фінансованою націонал-бутафорією в дусі засєєвих-руденків можна й не говорити: різниця приблизно така, як між живописом Катерини Білокур та творами її дипломованих епігонів. Дія «Ойри» відбувається 1920 року, наприкінці громадянської війни. Сюжет — наївно-чарівна алегорія тогочасної української історії. На любов молодої дівчини Ганни зазіхають троє парубків — петлюрівець, махновець та червоноармієць. З ким залишиться Ганна — з тим буде й Україна. «Доба героїв минає», — коментує події фільму один із його персонажів. Насправді доба героїв не мине, доки є кому творити кінематографічні подвиги. І доки є кому ці подвиги документально фіксувати. Восени Чабанюк збирається провести зйомки нової історичної стрічки. А Ганна Яровенко на питання про творчі плани відповідає: «Де буде робота, там буду я».