Для «Любові» ціну не названо. Кандидат на здобуття «Оскара-2008» аніматор Олександр Петров: «Золота статуетка Американської кіноакадемії у 2000-му моєї долі не змінила»

У столиці в рамках форуму «АнімаКрок» з’явилася людина, до якої не пристає медійне «легенда». Тим часом режисер-аніматор Олександр Петров — один із небагатьох творців на радянських і пострадянських теренах, нагороджений золотом Американської кіноакадемії — так-так, самим «Оскаром». Після Сергія Бондарчука («Війна і мир»), після Володимира Меньшова («Москва сльозам не вірить»), після Микити Михалкова («Втомлені сонцем»). Престижну статуетку Петров одержав ще 2000 року за свій анімаційний погляд (у манері «ожилого живопису») на шедевр Хемінгуея «Старий і море». А днями чергова сенсаційна новина: стрічка Петрова «Моя любов» потрапила до однієї з престижних номінацій вже «Оскара-2008». Випадок унікальний!

Парадокс ще й у тому, що після такого всесвітнього визнання режисер не став «столичним світочем», а подався до провінції — у Ярославль, де на своїй студії в рідкісній цікавій техніці (олійною фарбою по склу) гне спину над анімаційними дивами. Серед його робіт — помічена академіками «Моя любов», а також «Корова», «Русалка». В інтерв’ю «ДТ» аніма-майстер розповів про деякі перипетії, пов’язані з просуванням свого оскарівського фільму «Старий і море».

«У мене вистачило мудрості не кинути цю справу в роки безгрошів’я»

— Не повірю, якщо ваші колеги-аніматори не дивуються: як так, з таким трофеєм — і за столичною межею! Інші б на «Оскарі» вже так себе піарили — з ранку до ночі. А ви в тиші, далеко від центру, далеко від популярних ЗМІ.

— А знаєте, адже саме зараз я переживаю найкращі свої часи! А зовсім не на «Оскарі». Добре — це коли спокійно на душі. Коли в тебе є справа і вона тебе захоплює — це і є щастя. З іншого боку, можливо, у мене справді виняткова ситуація порівняно з колегами. У мене є своя студія. Вона в тому самому місці, про яке я мріяв, — у Ярославлі, місті, де я народився. Я переїхав із Свердловська до Ярославля, коли закінчив свій фільм «Сон смішної людини» за Достоєвським. 1992 року перевіз туди свою сім’ю. Ми спочатку наймали квартиру. А я шукав можливості облаштувати своє «кіногосподарство». Це були не найкращі роки для країни і для багатьох моїх художників. Проте в мене, очевидно, вистачило чи то мудрості, чи то мужності, а може — нерозумності, щоб не кинути цю справу в роки безгрошів’я. Можна було тисячу разів розчаруватися і податися до Москви! Або поїхати шукати щастя за кордоном. Але знайшлися зацікавлені люди. І в мене з’явилася можливість знімати «своє кіно». Фільм «Русалка» створений на примітивному обладнанні. Але це перша ластівка. Гроші виділили тільки на виробництво. Потім уже пішли призи, які компенсували витрати.

— Ви хочете сказати, що навіть грошові призи пускаєте у «виробництво»?

— А що з цими призами ще робити? Раніше винагороди якимось способом прилипали до структур нагорі й до художника не доходили. А в 90-ті в мене вже ніхто грошей не відбирав. Тому я міг спокійно купувати на них потрібні мені залізячки.

— Проте на призові гроші кіно ж не знімеш. А ви один свій фільм зняли в Канаді. Поталанило? Допомогли? Помітили?

— Почасти допоміг випадок. Почасти — закономірність. У Москві в середині 90-х почали організовуватися різноманітні студії. Мої колеги працювали з іноземними інвесторами. З’явилася серйозна серія картин з англійськими виробниками. Це були замовлення для Бі-бі-сі і 4-го каналу. Аніматори робили фільми за Шекспіром. Пішли цикли на тему відомих опер. Ці проекти врятували багатьох художників від безгрошів’я. Вони виявилися затребувані, залишилися в професії, не поїхали за кордон. Я мріяв творити тільки в Ярославлі. І раптом склалося!

— Збіг обставин? Посмішка долі?

— Та вже й не знаю... Одного чудового дня приїхала з Канади молода симпатична жінка, бажаючи опанувати анімаційний метод, в якому я працюю. Ми з нею подружилися. Вона довідалася, що в мене є кілька задумів — практично готових сценаріїв. Їдучи, вона й запропонувала познайомити з моїми ідеями канадських продюсерів. Для мене це й був один із варіантів одержати фінансування на майбутній анімаційний проект. Дама викликала мене до Канади, коли їй вдалося провести переговори з кількома приватними і державними студіями. Я з ними зустрівся. Через місяць мені зателефонували й сказали про готовність працювати разом над моїм проектом.

— Приваблива пропозиція на ті часи!

— Але я ж не збирався їхати до Канади — саме там створювати «Старого і море». Хотів стати на ноги в Ярославлі. Розраховував, що мені просто дадуть гроші і дозволять працювати вдома. Але заокеанські продюсери цю ідею відкинули. Щоправда, їхній аргумент здався вагомим: ненадійна ситуація в Росії! Вони готові були реалізувати цей проект у Канаді або в будь-якій іншій країні, стабільній з економічного і політичного погляду. Я й вирішив: «Хай як буде! Невідомо, що в мене вдома вийде». Чітких перспектив розвитку не бачив, тому й погодився їхати за океан. Так я опинився майже у трирічному засланні. З якого з радістю повернувся додому.

— А що, так погано було жити в Канаді? Чи умови контракту були дуже жорсткими?

— Якраз у Канаді мені було все цікаво! Я із задоволенням використав цей шанс для того, аби познайомитися з принципами їхнього виробництва, із ставленням до роботи. Було цікаво «подивитися» на іншу технологію, яку згодом можна використати вдома. Але виявилося, що там все дуже схоже на те, чим ми займалися у Свердловську, Москві чи інших містах. Та ж схема виробництва! І люди такі самі. Є талановиті. Але й нездар вистачає. Є чесні. Але й нечесні зустрічаються.

«На прем’єру мого фільму було запрошено принца Чарльза»

— Вам саме з іноземців довелося набирати анімаційну команду?

— Команда склалася сама собою. Я взяв із собою за океан сім’ю. Взяв оператора. Мій син, тоді він ще не встиг закінчити художнє училище, став першим асистентом. До цього я взагалі працював без помічників. У Канаді я зрозумів, що недооцінював можливості власної дитини. Траплялося, ми починали роботу о десятій або одинадцятій ранку. Я сідав за своє робоче місце. Малював якусь кількість кадрів... Втомлювався і запрошував на своє місце сина. А Дмитрик міг закінчити малювати десь до третьої ночі.

— Напевно, ви надзвичайно були «затиснуті» термінами. Продюсери, очевидно, підганяли?

— Терміни незвично жорсткі! Мене це і пригнічувало. Зрештою ми все одно спізнилися. Кожен місяць видавали майже по хвилині готового матеріалу. Зобов’язані були закінчити фільм до світової прем’єри, давно оголошеної в Лондоні. У продюсерів залишався тиждень, щоб віддрукувати копії до відкриття одного грандіозного кінозалу, неподалік знаменитого мосту Ватерлоо. Для англійців це чомусь стало дуже важливою культурною подією. На відкриття цього кінотеатру і на прем’єру мого фільму було запрошено самого принца Чарльза...

— І як пройшла прем’єра? Ви були серед запрошених?

— Певна річ! Усією знімальною групою. Ми ж їхали до Лондона з Росії. На прем’єру приїхали також наші продюсери з Японії і Канади. Все відбувалося дуже урочисто. Фільм сприйняли із захопленням. Здалося, що ми зробили гідне кіно. Повірили, що в «Старого» складеться благополучна прокатна перспектива. Цей проект створювався спеціально для показу в кінотеатрах новітнього технічного рівня. Екран кінотеатрів цього класу нагадує білий купол, усередину якого проектується зображення. Проте ця суперсистема несподівано почала згортатися через те, що в якихось країнах такі кінотеатри не приносили запланованого прибутку. Ще до виходу нашого фільму робилися неймовірні зусилля, щоб переконати людей: анімація може приносити кошти! І раптом ці кінотеатри один за одним почали закриватися, зокрема й у Канаді! Сподівання продюсерів не виправдалися. Комерційна доля фільму за Хемінгуеєм виявилася не дуже успішною.

«Прохідних стрічок, як мені здається, немає»

— Але бодай після «Оскара» ситуація змінилася?

— Та золота статуетка американської кіноакадемії ніяк не змінила моєї долі... «Оскар» у 2000 році не допоміг, бо сталася ще одна непередбачена «аварія»... Ми довірилися відомій команді дистриб’юторів. Це була солідна американська корпорація, яка чим тільки не займалася: дороги будувала, верстати продавала! І треба ж було їм саме в цей період закрити своє дочірнє підприємство, яке займалося кінопрокатом! Це теж підкосило передбачуваний благополучний перебіг подій. Було втрачено час. І моїм продюсерам довелося знову витратити гроші і сили, щоб відновити потрібні зв’язки, щоб фільм рухався запланованим шляхом.

— Цей період і від вас потребував неабияких зусиль. Напевно, довелося відірватися від творчості і допомагати продюсерам просувати свого «Старого...»?

— Я не вмію цього робити! Інша справа, що «Оскару» надається величезне значення у світі і шлейф за цією статуеткою тягнеться постійно. Одержуєш такий приз — і розумієш: ця справа відповідальна і багатообіцяюча. Але я не очікував, що від мене потребуватиметься так багато «громадської роботи» після оскарівської церемонії. Мені це не сподобалося. Але через обставини, що склалися, довелося і з цим змиритися.

— Виходить, «до» «Оскара» у вас були більш безтурботні епізоди в житті?

— Є призи, що стали віхою. Приміром, Гран-прі, який я одержав у Хіросімі за фільм «Корова». Вважаю, що цей мій приз став яскравим епізодом для російської анімації. Його теж висували на «Оскара».

Я, щоправда, не обділений увагою публіки, журі, фестивалів. Усі мої фільми, так чи інакше, мають свою біографію (різною мірою вдалу). Прохідних фільмів, мені здається, немає. Це гріє. Чесно кажучи, з хвилюванням чекав реакції на новий фільм на фестивалі «Крок». Це близький і рідний по духу світ. Це люди, з якими виріс і ввійшов у професію. Які за тобою стежать. Або ти думаєш, що стежать, тому що сам стежиш за ними. Приз цього фестивалю був для мене дуже дорогий. Я це їм і сказав. Але мене, очевидно, не зрозуміли. І казали: «Ну звичайно, ти ж тільки «Оскара» чекаєш! А оскільки ти тут, то змушений дякувати з ввічливості». Прекрасно розумію вагу «Оскара». Але увага людей, яких ціную, мені дорожча за приз містичної академії, де нікого й в обличчя не знаю. Я навіть не уявляю, як вони дивляться мої фільми, як їх обговорюють і що при цьому відчувають...

З досьє

Олександр Петров першим з аніматорів СНД дістав премію «Оскар» — за свій фільм за Ернестом Хемінгуеєм «Старий і море». Три попередні його роботи — «Корова», «Русалка», «Сон смішної людини» одержали багато інших призів на різноманітних фестивалях. Унікальність методу Петрова в тому, що свої картини він створює на склі пальцями («саме це — основний інструмент, а все решта так, для макіяжу»). Він лауреат Державної премії Росії в 1990 і 1995 роках, член Спілки кінематографістів Росії, член Міжнародної асоціації аніматорів (АСІФА), член Американської кіноакадемії. Народився 1957 року в селі Пречисте Ярославської області. Закінчив Ярославське художнє училище і художній факультет ВДІКу, згодом — Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві. В анімації з 1981 року. Живе і працює в Ярославлі, де створив студію «Майстерня Олександра Петрова».