Діоксинова балада

Я щодня слухаю «Баладу про Севезо» Вальтера Мосмана, по кілька разів на день. Це триває ось уже тиждень і триватиме ще. Відтоді, як з відомої віденської клініки пролунало офіційне підтвердження відомого отруєння. Ще того ж вечора Вальтер Мосман вислав мені мейла, який починався словами «Щойно я прочитав про те, що Віктора було однозначно отруєно — діоксином».

Вальтер Мосман знає нашу країну і всіх нас набагато краще, ніж переважна більшість німців. За ним стоїть у всій своїй амбівалентній повноті легенда 1968 року з її розхристаним на всі сторони світу пристрасним лівацтвом. У 70-ті роки він сам став легендою і душею антиатомного руху на заході ФРН — його політичні пісні в його ж таки виконанні слухали і разом із ним співали десятки й сотні тисяч маніфестантів. Він організовував мітинги, концерти і протестаційні походи, його ім’я роками не зникало з газетних шпальт і поліційних протоколів. На початку 90-х він уперше приїхав до Львова. Його вела любов до романів Йозефа Рота і безпомилковий нюх шукача інших європ. Із того часу він усе більше занурювався в Україну. Восени цього року він раптово пережив її як ще одну молодість — можливо, тому, що помаранчевий колір був кольором антиатомного протесту його, Вальтерових, сімдесятих.

У тому ж таки суботньому своєму листі він написав: «Це [діоксинове отруєння] перевищує можливості нашого осягнення. Але ж убивства Ґонґадзе ми так само не могли зрозуміти. Не так давно мені на добру годину заціпило вуста, і я не міг вимовити ані слова: на проспекті Свободи у Львові Олена показала мені літню жінку і сказала: «Це мати Ґонґадзе!». Адже Ґонґадзе був уже так далеко у своєму потойбічному потойбіччі, він зробився знаком, чимось на кшталт поштової марки, а тут раптом ця реальна літня жінка у реальній черзі, в якій я також стояв, — і образ реального обезголовленого тіла».

Діоксинова звістка стала для Вальтера блискавичним сигналом про те, що насправді відбувається в Україні. При цьому оголився з усією безжальністю певний діоксиновий контекст: війна у В’єтнамі, знищення листяного покриву джунглів, масове отруєння людей — не тільки партизанів, а й американських солдатів. Хоч західним європейцям слово «діоксин» каже страшенно багато не лише й передусім не з цієї причини.

1976 року Вальтер Мосман написав «Баладу про Севезо», яку відразу ж було заборонено на тодішніх радіо й телебаченні. Її я й слухаю тепер щодня, по кілька разів на день — із подарованого ним же у жовтні повного зібрання пісень. Я слухаю не тільки її, я загалом слухаю Вальтерові пісні, бо в них ідеться про те, про що нині йдеться у нас. Тобто в них ідеться про універсальну драму пригнічення і свободи.

З приводу Севезо в нас останнім часом неодноразово писалося і згадувалося, тому лише найсуттєвіше. 10 липня 1976 року стало днем екологічної катастрофи у передмістях Мілана. Вона лежить на сумлінні базельського хімічного концерну «Гофман — Ля Рош». До атмосфери потрапило близько двох кілограмів діоксину TCDD (так, саме його!), внаслідок чого відбулося тотальне забруднення 1500 гектарів густо залюдненої місцевості, а кількість потерпілих через отруєння людей сягнула семи сотень. Значні території земельних угідь виявилися на десятиліття непридатними для користування. Проте найбільш забруднені ділянки не надаються для людського життя й досі.

Ця катастрофа, як свідчить Вальтер у своєму листі, відкрила очі багатьом людям. Вони зненацька побачили безпосередній зв’язок між воєнними злочинами американців у В’єтнамі і «мирною» злочинністю транснаціональних концернів із їхньою технократичною вседозволеністю. Але нині ця лінія мусить бути продовжена. Мафійні структури «партії влади» на всьому пострадянському просторі чудово вписались у злочинно-діоксиновий ряд.

Діоксин — і дослівно, і метафорично — завжди й повсюди виникає там, де «партія влади» намагається придушити «партію людей», кинувши проти них таємні засоби і тим самим протиставивши свої інтереси життю як такому. Виборні технології української влади зразка 2004 року — це послідовне і беззастережне забруднення навколишнього життєвого середовища, несумісна з життям хімія насильства, компромату, фальшу, махінацій. Це протиприродне технологічне зло, і природа такого не терпить: вона або карає, або вмирає, а найчастіше карає вмираючи. Якщо засобом досягнення мети — перемоги на виборах — виявляється отрута, то це злочин проти людства — навіть якщо ця отрута застосована лише проти однієї людини.

Навколо нас виникають тіні жахливих отруювачів минулого — всілякі там Борджіа з їхніми смертоносними сумішами в перстенях. Десь тут-таки поруч ошивається шекспірівський Клавдій, братовбивця і кровозмішник. Проте наш цьогорічний випадок недвозначно візантійський, і в ньому виразно проглядається не тільки «другий», а й «третій Рим», по-іншому званий Москвою, з її дедалі оновлюванішою й дедалі більш патологічною схильністю до закритості, непублічності, келійності та підкилимності.

На постерах 1976 року збунтовані європейські екологісти видрукували сотні спотворених діоксином дитячих облич. Це були діти з околиць Севезо. Я не знаю, як виглядають ці обличчя сьогодні. Але іноді я не можу стримати сліз, дивлячись на обличчя Віктора. Це та сама сплюндрована природа. Або жахлива казка про перетворення, гра з архетипом. Тобто найнебезпечніша з ігор — на колективному підсвідомому.

Проти цього повстає моє особисте свідоме. Я хочу, щоб ця жахлива казка мала щасливий кінець. Я хочу, щоб усі ми допомогли йому — так, як він, принісши себе в діоксинову жертву, вже допоміг усім нам і ми трохи більше стали людьми.

Я хочу, щоб із нього впала ця машкара, і я певен, що так воно й буде. Найкраще в жахливих казках — те, що одного разу вони закінчуються.

Одного ранку він знову побачить себе у дзеркалі іншим.

Одного ранку ми побачимо іншою нашу країну.