ДИКІ ТАНЦІ ПІД ЗАМОВЛЯННЯ СТАРОГО МОЛЬФАРА

Раз на рік гуцули всього світу збираються у рідних Карпатах на свій фестиваль. Цьогорічний, тринадцятий за рахунком, вирував у буковинській Вижниці — мальовничому містечку біля підніжжя смерекових гір.

Автентика українських гуцулів — цього давнього карпатського етносу — була представлена, зрозуміло, найповніше. Буковина і Львівщина, Франківщина і Закарпаття направили на фестивальну феєрію близько ста творчих колективів, що знаються на мистецтві народного співу, танцю, театралізованих видовищах і старовинних обрядах. Окрім того були гуцули з Румунії, Польщі, Угорщини. А також із Англії і Франції — хто змінив полонини сивих Карпат на сучасні мегаполіси, але в кому нуртують ритми й мелодії батьківської землі.

Несподіваною, а від того ще більш вражаючою подією фестивалю став приїзд славетного художника Темістокля Вірсти, який сам родом з буковинського села Іспас, а нині мешкає в Парижі. Садиба, де 80 років тому народився пан Вірста, збереглася донині. Тут урочисто, в присутності самого патріарха сучасного авангардизму, було відкрито на його честь меморіальну дошку. А у вижницькій художній школі напередодні фестивалю з’явився музей Темістокля Вірсти. Зворушливою була зустріч митця зі своїми односельчанами, серед яких виявилися й ті, хто пам’ятає його малим бешкетним хлопчаком. Бережуть у Іспасі пам’ять і про батьків пана Темістокля — викладачів місцевої гімназії Осипа та Вікторію Вірстів. Батько майбутнього художника вчив сільських дітей латині і грецькій мові (що досить цікаво з огляду на наш час), був закоханий у світ античної Еллади і своїх синів назвав на честь давньогрецьких героїв. У сорокові роки родина емігрувала спочатку до Румунії, а відтак до Франції, де сповна розкрився художній талант молодшого сина Темістокля. Але витоки його алегоричного символізму, так само як і ліричного абстракціонізму, неповторної колористики — в прадавній самобутній культурі гуцульського народу з її тяжінням до архетипних образів і орнаментів.

У програмі фестивалю було чимало різноманітних заходів — навіть поважна науково-практична конференція з проблемних питань життя гуцулів. Але уся краса та вибухова енергетика свята сконцентрувалися у виступах аматорських колективів. На імпровізованих сценічних майданчиках просто неба грали трембіти, звучали сопілки і дримби, поважно виспівували численні хори у барвистих гуцульських строях. І скрізь — феєрія танцю. «Дикими танцями» вражала Руслана. Тут, серед гір, біля бурхливого Черемошу її пісні здавалися такими ж природними, як сонце, хмари, вікові ліси. Для когось усе ж то була екзотика. Але для більшості фестивального люду — своє, рідне, знане з діда-прадіда.

У фестивальні дні Вижниця перетворилася на музей прикладного мистецтва й художній салон водночас. Народні майстри розклали свої диво-витвори, пропонуючи не тільки оглянути, але й придбати вишиті барвистими нитками й бісером сорочки, рушники, кептарики, усілякі вироби з глини, металу, шкіри, дерева. Ліжники й інкрустовані тарелі, жіночі прикраси і різноманітний посуд, дзвіночки, що відганяють злих духів, і ритуальні предмети, що принаджують добрих.

Палала ватра — споконвічна супутниця гуцулів. А знаний в Карпатах мольфар (так гуцули називають чарівників) Михайло Нечай замовляв стихії повітря й води, аби дощ, що раз у раз намагався розлитися над Вижницею, не зіпсував свята. Старого мольфара природа послухалася — гуцули взагалі уміють жити з нею у злагоді. Сонце усі дні щедро осявало фестиваль, який і сам випромінював добро і радість. І лише наступного дня, коли вщухнули пісні й танці, небо розверзлося зливою.