День народження небіжчика

Винним — ордени, понятим — грамоти, народові — феєрверк...

Хороший місяць — травень. У Києві він завжди особливий. У природі все буйно розцвітає, сонце майже як улітку, перші грози. І здається, що все ще попереду... Травень 2007 року особливий з багатьох причин, але одна з головних нам достеменно відома. Цей травень — уже двадцятий від дня заснування Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ».

Того не такого далекого і, як тепер добре відомо, переломного 1987 року все було інакше — охоронців налічувалися одиниці, а того, що охороняли, — не злічити. Протягом цих 20, як, втім і попередніх 15, років городянам було байдуже, наскільки місто або його окремі частини заповідні. Це й відрізняє їх від дослідників-професіоналів. Головне для городян — збереження кварталів і вулиць, будинків та дворів рідних. Місто знають і люблять таким, яким воно є. У 1987-му зраділи й вони простодушно... Звичайно, якщо він, старий Київ, тепер ще й заповідник, то таким, в умовах реанімації, під цілодобовим спостереженням, йому жити тепер ще довго-довго. Чи міг тоді хтось подумати, що це буде не лікування, а добре оплачена претендентами на «ліжко-місця» евтаназія? Що заповідник буде перетворений на заказник, а ті, на кого покладено функцію «осмикувати й забороняти», самі стануть постійними клієнтами.

Хто має очі, хай розплющить їх ширше. А вуха захистить від демагогічної і брехливої, з року в рік дедалі більш фарисейської, переможної риторики. Кияни, просто роззирніться, як це постійно робимо ми, зодчі. І, як ми, здригніться нарешті, прозрівши, — де ж ти, наш Києве? Кияни, не мовчіть, запитуйте разом із нами. А ми, професіонали, не можемо достукатися вже півтора десятка років...

Хто перетворив де-юре заповідний центр Києва де-факто на біржу з торгівлі нерухомістю і земельними ділянками? Тобто спочатку де-факто в пустирі, а вже потім на будівельні майданчики псевдоісторичних «новобудів», які багаторазово перевершують параметри документально зафіксованих в облікових документах прототипів? Там, де за списками і Зводом пам’яток України досі ще значаться пам’ятки, вітер давно хитає суріпицю й чистотіл або... Автентичні будинки-пам’ят­ки початку ХІХ століття з охоронними дошками перетворені на облізлі змилки напівруїни, вдвадцяте поспіль нашвидкуруч помазані «до дати» у кольори писанки. Що робили оплачувані киянами чиновники, зобов’язані, за законом і посадовими інструкціями, день і ніч охороняти й реставрувати, коли автентичні різьблені вхідні двері сотнями замінювалися залізним мотлохом, автентичні вітрини й вікна — дешевим металопластиком? Коли будинки «нарощувались» на півфасаду і склились балкони, горіли й валилися завчасно відселені будівлі? Хто маніакально прикрашає примітивні недоладні пінопластові «новобуди» охоронними дошками прототипів, що канули в небуття? Хто наводнив заповідний центр свіженькими багатоповерховими, розфарбованими балаганними безстилевими «халабудами»? Хто як із рогу достатку розсипає на дахи будинків, які збереглися, десятки веж, куполів та шпилів, позбавляючи їх історичного лаконізму, індивідуальних стильових ознак і все тієї ж, постульованої ЗАКОНОМ автентичності?

На що заслуговують ті оплачені міським бюджетом чиновники, котрі, замість лікування, догляду й невтомного реанімування поважного старця, дорученого їхнім увазі та турботам, довели його до повного знищення, а родичам підсунули балаганного рядженого-переростка, запевняючи при цьому: «Адже це практично він, ваш рідний дідок, ми його лише підлікували, підгодували, одягнули — він поправився, підріс і тепер має набагато кращий вигляд»... Соромно і страшно зізнаватися, але почуття, які дедалі частіше й гостріше мене, киянина й архітектора, охоплюють в історичному центрі рідного міста, — це сором, гидлива відраза.

Двадцять років, вирваних із певного контексту історії, — це багато чи мало? У двадцять Еваріст Галуа створив свою велику теорію і пішов на фатальну дуель, двадцять років проявили і закріпили портрет перетвореної більшовиками Росії 1917 року підлим кривавим 37-м у СРСР. Дбайливці чиновницької кругової поруки, ви, хто півтора десятка років заплющує очі на те, що відбувається, пам’ятаєте: за збереження й автентичність історичного Києва в 1937—39 роках віддали життя репресовані Микола Макаренко, Федір Ернст, Дмитро Дяченко та інші? Двадцять років заслань і таборів загартували юнаків-романтиків у Варламів Шаламових та Юріїв Домбровських... Двадцять років чиновницької служби змогли зробити з юнаків-прагматиків досвідчених цинічних мародерів.

Двадцятиліття різняться між собою, а отже, важливі поки що маловивчений чинник «тиску часу» і піддатливість йому окремих індивідуумів та цілих професійних груп. Особливо в умовах кланової кругової поруки і соціальної безконтрольності, що створює ілюзію безкарності. Адже старий добрий, століттями перевірений принцип чиновника «що охороняю — те й маю, тим і плачу» в нашій ситуації працює якомога краще. У столиці розгорнувся ринок «товарів і послуг», де товар — це наша матеріальна пам’ять, частка історії в камені. А послуга — весь спектр «задоволень»: від почесних звань та нагород до «прикриття» стороною, що одержала «товар», кримінальних справ, припинення розслідування скарг і навіть депутатських запитів.

Для сонму романтичних любителів міфу про «велике стародавнє коріння» Києва, натхненних романами письменника Яна, котрі як наяву бачать прогулянки Рівноапостольного Володимира Святого зі Святим Андрієм Первозванним «столітніми тінистими алеями Володимирської гірки стольного граду Києва», але вперто не помічають катастрофи сьогоднішнього стану Києва — столиці європейської держави, що відкривається з тієї ж таки Володимирської гірки, — двадцять років — не термін. Протве­резіння реальною «невипраною, непрасованою і нештопаною», півтора-двоповерховою автентичністю, для них, хто демагогічно смакує слово «автентично», просто-таки образливе. На жаль, очевидно, ми такі ж далекі від стародавніх киян, що жили просторо, «чистіше, краще і веселіше», ніж їхні сучасники-лондонці й парижани, як сьогоднішні араби-єгиптяни, фелахи та бедуїни — від Ехнатона і Хатшепсут. Із задоволенням вивчаючи й романтично люблячи трипільську, мінойську та інші великі цивілізації минулого, будьмо скромнішими. Ми збіглися з ними географічно, але жодним чином не можемо вважатися спадкоємцями всієї повноти великої стародавньої культури.

Переконаний, фундаментально важливіше інше — природна, зріла чесність практичного ставлення до своєї історії у всій повноті її автентичної справжності. У Західній Європі перші канони, філософсько-езотеричні праці святої Хільдегарди Бінгенської написані одночасно з будівництвом київського Михайлівського Золотоверхого собору (ХІІ століття). Сьогодні ж вони звучать і слухаються, виходять друком і знаходять читача. Свого часу двадцять років активної містоутворюючої діяльності зробили глибоко провінційний 3—4-поверховий, важковаговий стильовий вінегрет історичного центру Києва 1894 року дзвінким і елегантним західноєвропейським Києвом 1914-го.

Двадцятиліття 1987—2007 вочевидь не поскупилося на блаженство для всіх нас, особливо якщо взяти до уваги, що роком раніше розпочався фатальний чорнобильський відлік. Але, зауважте, у нас, дякувати Богу, не стріляли, не реквізували останнє, не депортували, не ділили останній хліб і останній дах над головою, не примушували зрікатися своєї віри і зраджувати принципи під страхом смерті. Не було окупації та ворожих десантів, підривної агентури на місцях — усе робилося самотужки і місцевими кадрами. Безумовно, часи були по-своєму складні, формально беззаконні. Вони й не тиснули зовсім, а, швидше, по-болотному затягували, створювали передумови для діяльності під шумок.

Свобода вибору в пострадянській Україні дала передбачувані результати — кожен хоч трохи активний суб’єкт під шумок самовиразився на словах і реально. Було зроблено остаточний вибір між можливістю чесної, гідної найкращих добрих слів та пам’яті нащадків системної роботи зі збереження й реставрації автентичного історичного середовища Києва і цинічним мародерством, круто замішаним на фарисействі, ураженому самолюбстві, маніпуляціях та фальсифікаціях.

Народна мудрість і поради знавців збігаються: «Ніколи не сідайте грати в карти з незнайомцями на курортах і в поїздах — ви приречені стати жертвою професійних шулерів».

Старанно вивчіть не таку вже й вигадливу (як з’ясувалося!) систему охорони культурної спадщини в Києві взагалі і в заповіднику особливо. Відповідно до Статусу історико-культурних заповідників та охоронних зон пам’яток історії і культури на території м. Києва, «На території історико-культурних заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов’язане з прокладанням інженерних комунікацій, необхідних для заповідників, благоустроєм території, відтворенням і реставрацією пам’яток історії та культури...» Але вже півтора десятка років ця система охорони безвідмовно працює на результати з точністю до навпаки, а саме — на знищення автентичності цієї ж таки культурної спадщини, що в Заповіднику дорівнює просто знищенню його заповідності. Вважаємо за необхідне попередити: «Бійтеся обману, підробок і фальсифікацій — трьох китів, на яких тримається система охорони культурної спадщини в місті Києві!». Будьте пильними — тут треба перевіряти на достовірність і відповідність істині кожне слово, інакше — «зав’яз пазурець — усій пташці кінець».

Тут посилаються на неіснуючі закони й інструкції, ігноруючи чинний закон. Нав’язують вигадані «Умови на проектування», наказують, із ким і як працювати, обливаючи брудом незговірливих професіоналів, тих, хто «не у справі». Чарівним чином тут усе що завгодно перетворюється на «об’єкти культурної спадщини» і навпаки — адже їх списки вперто не публікуються, а ввести три рядки тексту в безконтрольну комп’ютерну базу або стерти з неї щось за власним бажанням — «то ж хвилинна справа». Пригадайте Рибальську, 22, знесення чи не знесення, пам’яток чи ні. Загалом, «Я помилився, тут узагалі нічого не було...», — сказав Руслан Кухаренко, який ще три тижні тому стверджував, що знищено дві пам’ятки національного значення. Тут ніхто з виконавців нічим не зобов’язаний відвідувачам — листи і документи дивним чином зникають по кілька разів і знову виникають на перші проблиски кмітливості прохача, якщо треба — то через рік. Можливі й різні вправи з риторики «реставрації з реконструкціями, надбудовами та прибудовами» аж до досягнення колишньою пам’яткою замовлених параметрів і потроєння початкової автентичної поверховості. Тут обслуговують комплексно, нав’язується все — від «Історико-містобудівних обґрунтувань» будь-якої домовленої кількості поверхів — до «архітектури з баштово-купольним цензом». Будьте готові до того, що єдино можливі фасади вам запроектує сам І.Мельников — директор вищезазначеного заповідника, а решту — одна з трьох-чотирьох київських фірм. Це гарантує вам прихильність місцевого начальства під час погоджень — а того, що кажуть у Головархітектурі та на Містобудівній раді, слухати не треба, вони там нічого не розуміють в «автентичному історичному середовищі». Не лякайтеся нав’язаних вам приголомшливих поєднань кольорів фасадів — таке вже тут «відчуття кольору». Не дуже радійте і тяжкою працею отриманим погодженням — від них можуть публічно відмовитися прямо на засіданні Містобудради. Поки що налічується сім авторських формулювань відмов Р.Кухаренка від своїх підписів-погоджень, засвідчених печатками його департаменту:

— Я цього не підписував;

— Мій підпис фальсифіковано;

— Це не підпис, а ксерокопія;

— Це підписав мій заступник без мого відома;

— Я це підписав під адміністративним тиском згори;

— Я це підписав як чиновник, а як громадянин я був проти;

— Я це підписав під тиском старої влади.

Приємним винятком із правил є об’єкти сакрального призначення — вони реставруються досить близько до прототипів, але ж на їх розширенні і надбудові «шуби не пошиєш».

За 20 років колись масштабна «шагренева шкіра» заповідника фактично ущільнилася до розмірів 3/5 Андріївського узвозу, решту буде безповоротно втрачено найближчим часом, якщо його експлуатація не набере законної форми. Але в 2006 році й Андріївський спуск був оголошений найближчим кандидатом на реконструкцію. Її досі не розпочали тільки завдяки зусиллям небайдужої громадськості, творчим спілкам. Інша територія «нібито заповідника» сьогодні — це поле для самоствердження чиновників. Запити народних депутатів України В.Сівковича та В.Шибка про системні зловживання в муніципальних структурах з охорони пам’яток, подані в листопаді 2006 року в СБУ, Генеральну прокуратуру, Головне управління держслужби України, КМДА з ініціативи Київської організації Націо­нальної спілки архітекторів України, досі залишаються без відповіді. Чи не погодженнями забудови чергової частини «заповідної землі» або реконструкції з розширенням і надбудовою чергових «заповідних об’єктів» оплачене це мовчання?

До 20-річчя Державного історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ» заплановано проведення:

— Всеукраїнської науково-методичної конференції.

— Нагородження за видатні успіхи в розвитку історико-архітектурної заповідності.

— Феєрверк.