День для спочилого

Цього тижня літературна Україна попрощалася з Павлом Архиповичем Загребельним — письменником, котрого за життя величали «класиком», «патріархом». Деякі його твори були перекладені 23 мовами. Наклади його книжок обчислювалися мільйонами. Але в кожного свій вік. Улітку 2009-го Павло Архипович відзначив би своє 85-річчя. Не дожив.

Постать Загребельного — як одного зі стовпів української радянської літератури — не була однозначною. Адже й сама епоха була тяжкою і так само неоднозначною. Проте Загребельний залишиться в історії вітчизняної словесності серед тих авторів, які «реставрували» на сторінках своїх творів різні історичні періоди землі нашої. І саме його історичні романи завжди мали гучний читацький успіх, деякі були екранізовані.

Часто сюжети цих його творів вибудовувалися на вододілі різних хронологічних відтинків. Якщо пригадати роман «Диво», то події охоплюють періоди Київської Русі, Другої світової війни, повоєнні роки... Загребельний ніби хотів — на свій лад — акумулювати час. І дати читачеві якусь універсальну «хроноформулу» — не без моралі. Такі ж «формули» можна, на свій розсуд, побачити і в «Євпраксії», і у великому історичному полотні «Я, Богдан». І, звичайно ж, в одному з найбільш уподобаних народом творі Загребельного — «Роксолана». Книжці, яка ще має дочекатися адекватної екранізації...

Історичні фрески Загребельного саме в радянський літературний період виконували особливу роль — «компенсаторну функцію» історичної художньої літератури. Літератури, яка так чи інакше проходила найсуворіші ідеологічні фільтри...

Є у творчому арсеналі письменника й романтична військова проза — «Дума про невмирущого», яку впродовж багатьох років включали до шкільних програм. Є й роман «Брухт», неоднозначно сприйнятий критикою, оскільки письменник торкнувся теми руїни вже 90-х років ХХ століття. Деякі критики закидали письменникові «рівність стилю» — якусь розмірену і надто впізнавану його манеру. Але, можливо, цим і вирізнявся його «авторський стиль»?

Загребельний навряд чи колись був скривджений тією «ідеологічною машиною», яка багато чого фільтрувала і пресувала в ті роки. У 1974 році всі газети України сповістили про присудження йому Державної премії імені Шевченка — за романи «Первоміст» і «Смерть у Києві». Через шість років він отримав уже Державну премію СРСР — за роман «Розгін», спектаклі за яким було поставлено на багатьох радянських сценах. Загребельний не втомлювався адаптувати багато своїх творів саме для сцени. В репертуарі різних театрів час від часу з’являлися спектаклі «Хто за? Хто проти?», «І земля скакала мені назустріч». Київська кіностудія імені Довженка неодноразово зверталася до нього як до сценариста. В різний час виходили картини, осяяні його літературним авторством — «Ракети не повинні злетіти» (1965 рік), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974). Великий резонанс супроводжував фільм Григорія Кохана «Ярослав Мудрий» (1982) — також за сценарієм Загребельного.

Не треба забувати, що посада голови Спілки письменників України, яку Павло Архипович обіймав із 1979 по 1986 рік, також багато чого визначала: і його кар’єру, і міру впливу на художній процес та власне ідеологію. При цьому особистість самого письменника була ідеальною для радянського алгоритму «етапи великого шляху». Адже народився він на Полтавщині, у сільській родині (село Солошине) 25 серпня 1924 року — тож про «життя простих людей» йому не треба було розповідати, бо сам добре його знав. Далі «етапи» цього шляху, ніби за сценарієм долі, закидають його на фронти Великої Вітчизняної: у 1941-му, ледь закінчивши середню школу, записується добровольцем, невдовзі він уже курсант 2-го Київського артучилища... У серпні 1941-го — перше поранення, фашистський полон... Ці сторінки особистої драми багато в чому допоможуть йому і в конструюванні літературних сюжетів. А вже переможного 1945 року Загребельний працює у складі радянської військової місії в Західній Німеччині. Відразу ж після війни починається його успішна літературна кар’єра. Спочатку — філфак Дніпропетровського університету. На початку 50-х — журналістська діяльність. А в 1957-му — у рік неймовірних художніх «вибухів» в СРСР — він виходить до широкого читача зі збіркою оповідань «Учитель», із повістю «Дума про невмирущого». У 1959-му починає публікацію пригодницької дилогії з політичним «соусом» — «Європа-45». Уже за кілька років він очолює успішну й престижну тоді «Літературну газету» (пізніше «Літературна Україна»), видає другу книжку своєї дилогії — «Європа. Захід». Далі — відомо...

60—70-ті роки — цілий розсип відомих нині романів, що й принесли письменникові велике визнання і повагу. При цьому, повторимо, критика частенько не надто прихильно відгукувалася і про стиль автора, і про тематику його творів… Зрозуміло, непросто зустрів патріарх нашої літератури «осінь» Радянського Союзу… Його спроби «вписатися» в реалії нового літературного часу багатьма не сприймалися. А проте у 80—90-ті він видає нові твори: «Південний комфорт» (1984), «Неймовірні оповідання» (1987), «В-ван» (1988), «Безсмертний Лукас» (1989), «Гола душа» (1992), «Ангельська плоть» (1993), «Тисячолітній Миколай» (1994). І роман із якимсь пророчим ім’ям — «Юлія» (1997). В одному з останніх своїх інтерв’ю, відповідаючи на традиційне запитання «про час і про себе», письменник сказав: «Нещодавно я написав маленьку книжечку під назвою «Стовпотворіння». Там описую вигаданого президента. Він іде на вибори. В його передвиборній програмі написано таке: курс на реформи, євроінтеграція і так далі. Я відштовхнувся від Корану. Аллах, звертаючись до вірних, сказав: «Я обіцяю вам сади». А для пустелі сад – найбільше блаженство. Взяв цю формулу і дав моєму героєві таку фразу: «Я обіцяю вам стовпи». А що таке стовп? Для мужчин – це вічна ерекція. Для будівельників – це опора всього… І він стає президентом. Він йде курсом стовпореформ, перейменовуючи державу на Стовполандію, столицю – на Стовпослав. У столиці ставить найвищий стовп у державі… Цей твір — алюзія на наші реалії, на обіцяну нам дванадцять років тому «цяцю».

Парадоксально, але й сам Загребельний залишиться одним зі «стовпів» української радянської літератури. Хтось згадає його як автора романів «Диво», «Левине серце», «Роксолана», «Смерть у Києві», «Первоміст». А хтось, можливо, звернеться до напівзабутої його повісті початку 60-х — «День для прийдешнього». На думку Оксани Забужко, це штучний літературний твір, це твір зі справжньою атмосферою, твір, який уловив атмосферу відлиги, епохи сподівань... Епохи, коли він іще не був «стовпом».