Українській поетесі виповнилося 93 роки.
Свій 93 день народження 19 березня відзначає Ліна Костенко – поетеса-шістдесятниця, дисидентка, класик української літератури та громадська діячка. Поетеса народилася 1930 року у місті Ржищів Київської області у родині вчителів, а згодом разом із батьками переїхала до Києва. Коли майбутній поетесі було шість років – у 1936 році – її батька як «ворога народу» засудили на 10 років концтаборів.
Дитинство Ліни Костенко припало на час Другої світової війни. Про цей період поетеса розповідає мало, однак згадки про війну є у деяких її віршах.
Писати Костенко почала у літературній студії при журналі «Дніпро», якою опікувався Андрій Малишко. Перші вірші поетеси надрукували, колі їй було 16 років. По завершенню навчання в Київському педагогічному та Московському літературному інститутах, вона мала вже три збірки. Однак згодом вірші поетеси почали виходити самвидавом. Пізніше на ім’я Ліни Костенко взагалі наклали табу у видавничому світі, тому вона змушена була писати «у стіл» 16 років. Причиною стала політична позиція авторки. Ліна Костенко була однією з лідерок шістдесятницького руху та, серед іншого, приходила на суди до дисидентів, яким влада СРСР інкримінувала «антирадянську діяльність та пропаганду».
За своє життя Ліна Костенко не раз відмовлялася від нагород. Її вислів «Політичної біжутерії не ношу» став крилатим.
Коли у 2022 році Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну поетеса вперше за 12 років дала інтерв’ю. Вона розповіла, що працювала навіть тоді, коли під Києвом точилися бої.
«Я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну. І ці бомби о четвертій годині ранку — мені вони звичні з дитинства. Тепер я знову почула ті самі бомби, страшніші, і, мушу вам сказати, я не злякалася. Ні разу не пішла в укриття. Воно гуде, думаю, добре, хай: уб'є, то уб'є… Перший місяць, правда, не дуже писалося. Перший місяць я стежила за кожним кроком і нюансом цієї війни. А потім узяла себе в руки й почала писати, писати і все. А інші люди кожен у своїй професії робить своє», — розповіла Ліна Костенко.
У день народження поетеси, яке знову припало на війну, ZN.UA зібрало рядки її авторства, що перегукуються з нашим сьогоденням.
***
Доля не усміхається рабам. Доля усміхається людям.
***
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
***
У кожної нації свої хвороби. У Росії – невиліковна.
***
Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
***
А ви думали, що Україна так просто. Україна – це супер. Україна – це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
***
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.
***
Жах не в тому, що щось зміниться, – жах у тому, що все може залишитися так само.
***
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
***
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!
***
І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.
Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра – ви.
***
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро — водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.
***
Пастораль XX сторіччя
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.
А степам
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
- Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте - мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
