Давні пісні про особисте. Співак Вадим Мулерман: «Кобзон завжди намагався мене витіснити як конкурента... Тепер тільки Пугачова його й не боїться»

Його пісні тепер частіше почуєш на телеканалі «Ностальгія». Але якщо озирнутися назад, то хіти Вадима Мулермана справді «озвучили» 60—70-ті — «Хмуриться не надо, Лада», «Трус не играет в хоккей», багато інших. Втім, навіть у деяких шанувальників цього виконавця чомусь виникла впевненість, що він давно емігрував і непогано облаштувався у Сполучених Штатах. А насправді радянський пісенний кумир живе в Харкові, працює в молодіжному Театрі пісні. І на його недавній ювілейний вечір, до речі, саме й приїхав ведучий «Ностальгії» Володимир Глазунов, який на пару з Ольгою Сумською прикрасив ювілейну програму співака. В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» Вадим Мулерман розповів, що ж тримає його саме в Харкові; чому в нього особливе ставлення до Йосипа Кобзона; і чому пісні в його виконанні так і не ввійшли до культового серіалу «Сімнадцять миттєвостей весни».

«Чужих пісень я ніколи не запозичував»

— Вадиме Йосиповичу, близько 12 років тому ви давали мені інтерв’ю, і воно вийшло під заголовком «В Америці я тільки гість». Але ж багато людей досі вас вважають емігрантом.

— А звідки у вас бажання працювати з дітьми, ставити з ними мюзикли, шоу?

— Я все життя мріяв про це. Коли закінчував ГІТІС як режисер, на держіспиті метр естрадної режисури І.Шароєв запитав, що ж я планую робити далі. І я відповів цілком щиро про своє бажання. Адже з дітьми працювати — саме задоволення. Скільки віри, скільки бажання опанувати той матеріал, який ти їм даєш! Дорослі на такий порив не здатні: дорослі учні вважають себе вже великими, і всі твої поради їм в одне вухо влітають, з другого — вилітають. Спочатку музичний театр-студія був задуманий як дитячий. Але потім природно утворилася вікова група з 17 до 25 років. У концерті вона наче підхоплювала естафету поколінь. Тому друга частина вечора була забарвлена в ностальгію. Я запросив гостей, які під фонограму не співають. І сам так ніколи не роблю. Якщо людина у віці, навіщо ж обманювати глядача і ставити її «молоді» записи? Це створювало певну атмосферу. Я тепер просто млію від того, що, коли йдеш вулицею, кожна третя людина зупиняється й каже якісь добрі слова, дякує за цей небувалий вечір.

Помітно, що глядачам (а це переважно люди вже літні) подобаються мої давні пісні. Може, вони сумують за минулим, слухаючи «Почему ты мне не встретилась?». Але я нагадую їм і «Хромого короля», і «Трус не играет в хоккей», і «Хмуриться не надо, Лада». До речі, і назва вечора була придумана як парафраз цих слів, тільки замість імені Лада — «ладно». І знак запитання.

Мене ж називали свого часу «певец любви, певец печали». В основному у мене пісні про кохання. Звісно, є і жартівливі, ліричні, громадянські. Оскільки ж я за першою освітою — ще й драматичний артист (свого часу закінчив студію Театру імені Т.Шевченка), намагаюся все перевести в музично-драматичний жанр. І такої ж театралізації пісні домагаюся від молодих виконавців.

— Є пісні Мулермана, так би мовити, фірмові. Водночас багато пісень до вас перейшло від інших виконавців...

— Взагалі-то, я співаю лише пісні, написані для мене. Інша річ, що якісь — наприклад, «Колдовство» Флярковського — записували і Валерій Ободзинський, і я. Пісню «Эти глаза напротив» Д.Тухманов створив для мене, а я її подарував Ободзинському по дружбі, у мене на той час було вдосталь шлягерів. А ось коли Ободзинського не стало, почав її співати. Бували випадки, що композитори в Москві сиділи в студії зі мною, а завтра їхали до Ленінграда — і там новинку записував Едік Хіль або Володя Макаров. У цьо-
му сенсі я ніколи «чужих» пісень не запозичував. А довоєнні чи фронтові пісні були в багатьох у репертуарах. Якщо ти можеш їх виконати по-своєму, чому б і ні? Водночас я не співав пісень Магомаєва, а він — моїх. Якось ми потрапили одночасно в Сочі, і один із адміністраторів запропонував зробити спільний концерт — з участю Магомаєва, Лариси Мондрус, Володі Шубаріна й моєю. Домовилися прямо на пляжі. Через півгодини квитків не стало, це ж був пік слави всіх перелічених артистів. А ввечері Мусик Магомаєв, як ми його любовно називали, телефонує й каже, що він дуже розхворівся і співати не може. Уявіть собі. Переповнений зал Зимового театру в Сочі. Виходить конферансьє й оголошує, що концерт відбудеться без Магомаєва. Півзалу прямує до виходу. Я одразу ж відсторонив конферансьє і взяв удар на себе: «Муслім справді хворий, я обіцяю виконати кілька пісень із його репертуару, може, це якось компенсує відсутність нашого спільного улюбленця». І, уявіть, зупинив публіку. Концерт пройшов чудово. Ось тоді я єдиний раз і заспівав його коронний репертуар — «Чертово колесо», «Королеву красоты». Тож фактично у кожного був свій репертуар. У нас є лише один артист, який співає все підряд...

— ...Кобзон?

— Звісно. З ним тепер ніхто не хоче зв’язуватися. Точніше — з його капіталом. Тільки, здається, Пугачова його не боїться. Тепер саме в грошах його «могутність»... Але я не погодився б на таке життя з охороною. Хіба випадково він і тепер в ефірі каналу «Ностальгія» прямо заявляє про свою першість? Йосип сам собі придумав звання «маршала радянської пісні». Але цього здалося замало, та й не модно тепер, захотілося звання «російського Сінатри». Ідея-фікс про першість турбує його й через багато років. Не варто згадувати, що я дуже давно одружився з його колишньою дружиною Веронікою Кругловою, адже я її не «відбивав», вони самі розлучилися. Навіть коли він на словах намагався мені допомогти, виходила ведмежа послуга. Дізнавшись, що мою появу в ефірі заборонили, він сказав, що даремно, тепер, мовляв, точно виїде в Ізраїль.

Ось тоді мені остаточно перекрили кисень. Кобзон завжди намагався мене витіснити з Москви як конкурента. Навіть Ігор Крутой, його найближчий товариш, сказав, що 40 років поспіль таїти злобу недостойно. Я був готовий до примирення. Але це мишаче вовтузіння, на жаль, так і не припинилося.

«На хвилі офіційного радянського антисемітизму у мене й виник конфлікт із Лапіним»

— У зв’язку з історією створення фільму «Сімнадцять миттєвостей весни» постійно згадують протистояння Мулерман—Кобзон. Що ж насправді тоді сталося з вашою фонограмою до фільму про Штірліца?

— Це досить відома історія. Коли я був на гастролях, Мікаел Таривердієв надіслав мені телеграму з проханням записати пісні до фільму. Через десять днів у Москві ми це зробили. Т.Ліознова наполягала, щоб я співав не «своїм» голосом, тобто голосом популярного співака, а начебто голосом В’ячеслава Тихонова, тобто озвучив думки героя. А в мене, слід сказати, здатність до імітації, до пародії як була, так і залишилася. Одне слово, влаштували так, щоб я, не привертаючи до себе уваги, міг посидіти під час розмови поруч із Тихоновим. А вже ввечері зателефонував Ліозновій: «Тетяно Михайлівно, можемо починати». Вона сама визнала, що завдання я виконав чудово. Але виявилося, що навколо цих пісень ішла велика гра. Тут-таки, у студії, я випадково почув, як ці пісні звучать у виконанні Магомаєва. Як з’ясувалося, і йому пропонували співати «під Тихонова», але він сказав, що співатиме своїм голосом, і баста. Не знаю, як би все склалося, якби не моя велика сварка з Лапіним, тодішнім головою Держтелерадіо. Режисер просто злякався, що фільм поставлять на полицю. У результаті, як відомо, пісні Тарівердієва у фільмі виконав Кобзон, і мій досвід, мабуть, йому прислужився. Той давній запис напевно не зберігся, але він розставив би всі крапки над «і».

— В одній телепередачі великим планом показували перстень на вашій лівій руці. Що він символізує?

— Магендовид? Це зірка Давида. Це означає, що ти єврей, і більше нічого. Хоча цього теж цілком достатньо. Каблучку мені подарував багато років тому один із рабинів Єрусалима прямо на сцені. Я її інколи ношу. А вперше надів замість обручки, коли ми розлучилися з Веронікою Кругловою. Але символіки різняться. Я, наприклад, проти того, щоб люди єврейської національності надівали хрести на шию. Це неправильно. Хоча християнство походить від юдаїзму, і в нашому середовищі багато людей, котрі прийняли християнство, Лариса Доліна наприклад. Але це не означає, що вона зреклася своїх батьків, нації. Я не релігійна людина в сенсі ортодоксальності віри. До речі, Харків до цього не спонукає. Тут дуже сильні і російська, і українська, і єврейська традиції. Усе це відбито у мене в репертуарі. Але ми, народжені в Україні, вчили в основному пісні цієї землі.

Я розпочинав ювілейний концерт мелодією «Рiдна мати моя». Батько мій мав абсолютно вражаючий лірико-драматичний тенор. Ми часто їздили до бабусі й дідуся в Одесу, і батько співав. А просили співати українські пісні. У дитинстві я був білявим, що не типово для єврея, і мене майже всі вважали за свого. Та саме на цьому ґрунті в часи офіційного радянського антисемітизму у мене й виник конфлікт із Лапіним. Вітаючи працівників телерадіокомітету СРСР із 1971 роком, він сказав: обійдемося в новому році без Мулерманів та Мондрусів. Звісно, мені передали ці слова, і я запитав у Лапіна по телефону, що б це означало. Він замість відповіді став виясняти джерело інформації і назвав мене провокатором. Я його — фашистом. Так і поговорили. Свого слова не випускати мене в ефір він дотримався. Тривалий час я був «німим».

— Що ж усе-таки не подобалося у вас Лапіну? Графа в паспорті?

— Не тільки. Адже багато виконавців із цією «вадою» змирилися й забули про свою національність, як і про багатонаціональність своєї аудиторії. А я щиро не міг зрозуміти, чому грузинські пісні в концерті співати можна, а єврейських — ні, жарти про чукчу доречні, а про Рабиновича — непристойні. Ось мені й «роз’яснили», щоб іншим не кортіло. До речі, від державного антисемітизму потерпали й люди з бездоганною анкетою. В.Людвиковському, наприклад, дорікали за те, що в його естрадному оркестрі багато євреїв. Він не звернув на це уваги. Тоді швидко знайшовся «компромат». Вийшовши напідпитку з Будинку композиторів, Людвиковський дозволив собі непрощенну вільність — відлити за Центральним телеграфом. Поруч відразу з’явилася міліція, оформили протокол. Цього виявилося досить, аби зняти чудового музиканта з роботи. З першого приводу він сумно пожартував: скільки разів тут пісяли Ільф і Петров — усе сходило їм із рук.

Я був винен не більше за Людвиковського та його музикантів, але кривди на країну і радянську владу ніколи не мав. Хоча, коли вступав до Харківської консерваторії, почув в обличчя від тодішнього ректора, що їм потрібні національні кадри. Мене не взяли. І тільки розпорядженням міністра культури України Бабійчука зарахували на навчання. Що підтвердило мою впевненість: якщо людина чогось варта, вона свого доможеться за будь-якої «погоди».

«Навіть початкуючим співакам пропонують пісню за 10 тис. доларів»

— Про те, що ви навчалися у консерваторії, знають, напевно, одиниці...

— Навчання я закінчував уже в Ленінграді. Тоді військові кафедри в гуманітарних вузах скасували, і я потрапив в Ансамбль пісні і танцю Київського військового округу, де й служив. Доти бачив себе оперним виконавцем і навіть співав Фігаро в опері Моцарта. Але пісня затягла. Так я опинився на естраді. До речі, бути естрадними артистами нас ніхто не навчав. Учила мабуть, сама естрада, освячена іменами Райкіна, Утьосова, Шульженко. Я виступав із цими великими майстрами в одних концертах і пишаюся цим. Але консервативність тодішньої музичної естради здолати було майже неможливо. Коли на Всесоюзному конкурсі артистів естради 1966 року я зняв мікрофон зі стійки і пройшовся вздовж рампи, це було сприйняте як зухвалість і неповага до глядачів. Премію, правда, дали. Але, знову ж таки, з урахуванням «політичного» розкладу. Першу взяли представники Білорусії та Грузії В.Вуячич і В.Майсурадзе, друга дісталося нам із Кобзоном.

— Раніше ви називали взірцями для сучасної естради Аллу Пугачову і Валерія Леонтьєва...

— Когось можна й додати. Ларису Доліну, Сашу Сєрова. Але сьогодні й немає естради у звичному сенсі. Це називається шоу-бізнес. Але це потворне шоу, це не мистецтво. Звісно, нинішнім псевдозіркам жити легко, вони фактично не працюють, а лише роти розкривають. За що тільки їм гроші платять? Нам такі й не снилися. При тому що ми збирали стадіони і палаци спорту. Раніше я думав, що ця піна швидко зійде, а вона все не сходить. Бачите, як помилився. Те, якими рисами повинен володіти хороший естрадний співак, я намагався продемонструвати на ювілейному вечорі: голос, смак, артистизм, музикальність, живий звук. Я показав, що мене хвилює. Можна мене не запитувати, просто їх послухати.

Я фактично відкрив для глядачів Ігоря Демаріна. Йому постійно перекривають кисень на великих естрадних підмостках. Там же треба належати до якогось угруповання. А він не присягається нікому в любові й відданості. Прикро, що люди не знають про існування такого чудового тенора з Ізраїлю, як Фелікс Лівшиц. Прекрасно співав Ренат Ібрагімов. Хтось може сказати, що це день учорашній. І я розумію, що виникають якісь нові естрадні форми. Але в основі всього лежить пісня. А співати якраз і нічого. За поодинокими винятками. Ось і виникають «Старі пісні про головне». Але співають їх усе одно гірше, ніж вони звучали в оригінальному виконанні. Не забуваймо, що на честь пісні «Лада» назвали автомобіль. А радянські хокеїсти не виходили на лід, доки не прозвучить «Трус не играет в хоккей». Хіба тепер є такі приклади?

— Ви сподіваєтеся на краще? Але ж самі кажете, що навколо більше низькосортних прикладів, вони розбещують смаки, роблять дурними людей.

— На поверхню випливають ті, хто заручився підтримкою товстосумів. Але, за великим рахунком, публіка це розуміє. До переїзду в Харків я був головою журі фестивалю «Зірки ХХ століття» в Ізраїлі. Мене попросили зібрати найкращих виконавців минулих років, що я й зробив. Були Давид Тухманов, Едуард Хіль, Еміль Горовець і ваш покірний слуга. А напередодні там виступав Ігор Крутой зі своєю командою. У нас були переаншлаги, а в них — дефіцит глядачів. Це факт. І молодь бігла до нас по автографи, тому що їм батьки показали, на яких піснях виховувалися.

Та й пісні тепер стали занадто дорогими. Я після конкурсу імені К.Шульженко в Харкові підійшов до одного відомого композитора і попросив подарувати пісню лауреатові першої премії. Він погодився. Але... за 10 тисяч доларів. Звідки у початкуючої співачки такі гроші? У піку цим людям я й вирішив, що в моїй школі діти навчатимуться безплатно. Порівняйте: в Америці плата за навчання в моїй студії становила в середньому 1000 доларів на рік.

Мене чудово прийняли в Харкові. Тепер прогулююся знайомими для мене вулицями, зустрічаю дорогих людей, хоча вже мало їх залишилося. І губернатор, і вся його команда поставилися до мене чудово. Я багато їжджу по області. Але коли мене запитують, до якої партії належу... Я не ділю людей за кольором прапорів. Якщо є людина, котра реально допомагає мистецтву вижити, — вона мені близька. Для мене моя «партія» — це дружина, дочка.

— Ви частенько кажете про подарунок долі — про зустрічі зі своєю нинішньою дружиною.

— Господь Бог знав: час мені дати таке, щоб я заспокоївся в цьому житті. Він, напевно, посадив мене на рейс, щоб я зустрівся зі Світланою, тоді стюардесою. Друзі мене не зустріли, довелося взяти таксі. А тим часом Світлана опинилася на стоянці. Наступного дня ми зустрілися в кафе біля оперного театру і за пляшкою шампанського вирішили одружитися. Світлану не збентежило, що її батьки молодші за мене, це виявилося не важливим. Вродлива, добра, розумна, чудова мати і дружина, вона мені дуже допомагає. Вона — найкраща героїня всіх моїх ліричних пісень.

З досьє «ДТ»

Вадим Йосипович Мулерман народився в Харкові 1938 р. Почав виступати на естраді 1963 р. у Харкові, там-таки закінчив студію при Театрі ім. Т.Шевченка. 1966 р. став лауреатом Всесоюзного конкурсу радянської пісні, а також був серед переможців міжнародних пісенних конкурсів у Братиславі (1968), Празі (1969), Гавані (1980). Навчався на вокальному факультеті Харківської консерваторії, навчання закінчував у Ленінградській консерваторії. 1980 р. закінчив режисерський факультет музичних театрів ГІТІС. Працював із естрадними оркестрами М.Кажлаєва, А.Кролла, Ю.Саульського, Л.Утьосова. Був першим виконавцем популярних пісень А.Бабаджаняна, О.Пахмутової, Д.Тухманова, В.Шаїнського, Я.Френкеля та ін. Два роки керував Єврейським театром у Москві. З 1992 р. жив і працював у США, де організував у Флориді дитячий музичний театр. Тепер — керівник Молодіжного театру пісні в Харкові. В.Мулерман — народний артист Росії і заслужений артист України.