ЧОТИРИ ВЕЧОРИ ДЖАЗУ

Що таке сучасний джаз, і чим він відрізняється від музики, записаної на ваших улюблених старих платівках? Де межа між джазом та іншими музичними жанрами? Наскільки ця межа суттєва для самих виконавців? Докладним відповідям на ці запитання може бути присвячена чимала книга або, швидше, кілька книг, які відтворюють прямо протилежні точки зору. Та й ваша власна думка про сучасний джаз може змінитися під впливом лише одного фестивалю. Як сталося зо два дні тому з автором цих нотаток.

Назва Vienna Art Orchestra (VAO) навряд чи потребує перекладу. Як не потребує його й нова програма оркестру. «Що означає для вас Дюк Еллінгтон?» Приблизно те саме, що й для диригента Матіаса Рюгга, і для музикантів його нового складу. Класика джазу, що зберігає свою актуальність, яку можна через багато років почути по-новому. І зіграти також по-новому. Музикантам вдалося знайти баланс між відданістю оригіналові й оригінальністю інтерпретації. Як це раніше вдавалося одному з найкращих біг-бендів Європи стосовно музики Моцарта, Штрауса, Гершвіна, Еріка Саті.

Мене ще до початку виступу приємно здивував яскравий імідж музикантів, їхня розкута манера триматися, що мала своє природне продовження на сцені. Особливо помітно це було, порівняно з попереднім виступом Little Band «Academia», який звучав чисто, впевнено, але якось занадто стримано. Австрійські оркестранти влаштовували за сценою низку маленьких шоу, отож хотілося поцікавитися: в якому з колективів грають діти до п’ятнадцяти років? Утім, з урахуванням поправки на вік, «Academia» виступила переконливо; схоже, майбутнє в українського джазу все-таки є.

Цього вечора я злегка засумнівався в реальності того, що відбувалося, — коли частина складу VAO попростувала до клубу «44». Київські музиканти, які виступають у цьому (загалом приємному) закладі, інколи скаржаться на не дуже вдале розміщення сцени й доданої до неї апаратури підсилення звуку. Проте справжні професіонали можуть полонити публіку практично в будь-якій ситуації. Навіть якщо їм доводиться всього лише за годину перейти з палацу «Україна» до маленького клубу й від вічнозеленої музики Еллінгтона до сучаснішого бі-бопу та фрі-джазу.

На світі є досить багато дуетів, які складаються з піаніста й вокалістки, проте Похйола-Орасмаа досить своєрідні. Міка грає кул із дуже характерним фразуванням; голос Санні вирізняється і широким діапазоном, і гарним тембром. Залишимо підрахунок доступних для взяття октав та інші спортивні досягнення, річ передусім в органічності виконання. Санні чудово співає старі бродвейські хіти, але найбільше враження на автора справили пісні, які лунали її рідною — фінською мовою. Одна з композицій дуже скидалася на шаманський ритуал; деякі присутні стверджують, що навіть бачили дивну істоту, яка раптово з’явилася на плечі в Санні. Проте як люди, глибоко зіпсовані позитивною наукою, засумніваємося в правдивості їхніх свідчень. Краще надамо слово Міка Похйола, піаністові, композитору, керівнику ансамблю.

— Ви зараз живете в Нью-Йорку. Наскільки помітна різниця між американським та європейським, зокрема фінським джазом?

— Американський джаз — дуже широке поняття, у ньому багато шкіл і напрямів. Можна довго сперечатися, яка музика типово американська чи просто типова. Коли люди чують мою гру, вони інколи думають, що я з іншої країни. На цьому відмінності й закінчуються.

— Яким чином ви з Санні склали програму концерту?

— Основа програми — це те, що американці називають tunes — популярні теми. Грати їх — відносно простий спосіб роботи на хороший результат. Але ми не знаємо, як звучатиме п’єса, тут є значний елемент імпровізації.

— На відкритті фестивалю ви грали на електропіано. Наскільки для вас істотна відмінність між ним та роялем?

— Це не зовсім той інструмент, на якому я мріяв зіграти, але він мене цілком влаштував. У концертних виступах я волію грати на хорошому роялі.

— У вашому новому альбомі використовується цифровий синтезатор DX-7 і сампли. Наскільки така техніка сумісна з джазом, адже джаз — від початку акустична музика?

— Я принципово не користуюся MIDI, секвенсором та іншими суто електронними технологіями. Мені подобається мій старий синтезатор, але я на ньому граю лише вживу, записую його точно так само, як рояль, клавесин або електропіано. Крім того, у записах є спеціально оброблені звуки, взяті з інших моїх партій.

Концерт можна було вважати вдалим, навіть якби він закінчився виступом фінського дуету. Але він тривав! Після перерви — композитор і кларнетист Сільвен Кассап (Sylvain Kassap) зі своїм квартетом. Інші учасники — Хелен Лабар’є (контрабас), Жан-Франсуа Канап (труба), Крістоф Марге (ударні, перкусія). Це була послідовність віртуозних імпровізацій, підпорядкованих дуже суворим законам жанру, що спиралася на повне взаєморозуміння музикантів і суворий розподіл між ними функцій. У цьому складі вони грають уже чотири роки, а Сільвен і Хелен стали сценічними партнерами десять років тому. Проект існує лише в концертному варіанті. Публіку давно перестала тішити максимальна кількість нот за одиницю часу; швидше, тішить їх осмисленість і взаємна обумовленість. Витираючи скупу чоловічу сльозу з приводу почутого, я поспішив до гримерної, і Сільвен, вислухавши мої захоплені відгуки, погодився дати коротке інтерв’ю.

— Ця музика не є повністю імпровізаційною. Вона будується, виходячи з таких маленьких витончених штучок, які мають досить фіксований характер. Ми ніби подорожуємо від однієї з них до іншої. Є повністю імпровізаційна музика, є повністю фіксована в нотах. Те, що робимо ми, — десь посередині.

— Сільвене, розкажіть про інші музичні проекти з вашою участю.

— По-перше, я граю на бас-кларнеті в оркестрі сучасної музики. Іноді це дуже складні твори молодих французьких композиторів. По-друге, вільна імпровізаційна музика в різних складах. Ще я пишу музику для кіно, у мене є речі для оркестру з сорока п’яти чоловік.

— Чи є в сучасного джазу проблеми?

— Для мене проблема в тому, що я чую багато одноманітної музики, схожі один на одного склади, вони явно слабкіші від того, що грав у тому самому стилі, приміром, Джон Колтрейн. І річ не в тому, що ці люди грають стандарти, стандарти також можна грати цікаво, послухайте хоча б Кейта Джаррета. Інколи стару, давно відому композицію грають так, начебто самі написали її вчора; власний стиль виконання іноді так само важливий, як мелодія. Це — твоє, у тебе це неможливо відібрати. А якщо намагаються грати точнісінько так, як сорок п’ять років тому, мені стає нудно, краще я піду додому й послухаю диск з оригіналом.

— А як вам організація концертів із технічного погляду, якість звуку?

— Начебто нормально. Принаймні на сцені. У залі я не був, це досить складно — бути в двох місцях одночасно. Ми настільки добре одне одного відчуваємо на сцені, що навіть при невеликих проблемах зі звуком можемо спокійно продовжувати грати. Але сьогодні їх не було... Взагалі я люблю грати на бас-кларнеті в маленьких залах, аби підсилення було зовсім не потрібне й мене могли чути безпосередньо. Сьогодні була дуже хороша реакція публіки, ми відчували її енергію. Люди чули нас уперше та все одно аплодували.

Французький Orchestre National de Jazz (ONJ) представив, мабуть, найскладнішу для сприйняття програму. Уявіть собі склад із шести духових інструментів, чотирьох струнних (включно з електрогітарою) та ударних. Судячи з назви оркестру, вони грають сучасний джаз, але в почутому можна було знайти елементи дуже різних стилів. Утім, тут замість аналізу, синтезу та іншої розумової роботи можна було злегка розслабитися на мелодійних соло й дуетах і злегка напружитися на потужних тутті з украй складними гармоніями, віддавшись природному розвиткові процесу.

Під час першого виступу ONJ враження було злегка зіпсоване незначними технічними проблемами, які виникли через непорозуміння між французьким звукорежисером та його українськими колегами. Завдання міжнародної звукової команди було дуже складним, особливо в частині досягнення правильного балансу між духовими та струнними, проте під час другого виступу його було успішно вирішено. Мабуть, комусь довелося перед сном складати іспит з французької мови.

Людина, яка отримує задоволення від такої музики, майже напевно виявиться або фаховим музикантом, або власником домашньої фонотеки на всю стіну. Але в Києві знайдеться зо дві тисячі людей, котрі потрапляють бодай в одну з цих категорій, і частина з них опинилася в належний час у належному місці, тобто в залі консерваторії. Вони почувалися просто чудово...

Диригента Національного джазового оркестру вибирають один раз на три роки на основі міжнародного конкурсу, а потім диригент відбирає людей, здатних щонайкраще реалізувати його художню концепцію. Останній конкурс виграв італійський композитор і віолончеліст Паоло Даміані, людина, цілком гідна репрезентувати відразу дві європейські столиці — Париж і Рим. У його оркестрі грають лише зірки...

— Паоло, ви пишете аранжування цілком самостійно, чи в оркестрі є концертмейстери?

— Я пишу ноти сам, сидячи за роялем. Але по кожній партії ми працюємо з виконавцем індивідуально, дуже багато правимо.

— У вас у складі 11 чоловік, кожен із них — яскрава особистість, кожен сам пише музику. Наскільки важко чи легко контролювати такий колектив?

— Не думаю, що я когось контролюю або що я маю когось контролювати. Часи, коли диригент міг бути диктатором, давно минули. Ми, швидше, спільно працюємо над музикою...

Очевидно, ми приділили занадто мало уваги українським учасникам фестивалю пам’яті Володимира Симоненка, хоча на ньому успішно виступили і гітарист Енвер Ізмайлов, і квартет Схід-Side, і жіночий вокальний квінтет Beauty Bend. Проте за першої ж зручної нагоди ситуацію готові виправити. «Країна повинна знати своїх героїв», більше того, вона їх уже почасти знає. Люди, чия творчість по-справжньому цікава, починають викликати жвавий інтерес публіки навіть при мінімальній інформаційній підтримці. Також імовірно, що я трохи змінив послідовність подій на користь композиційної цілісності. Джазу, знаєте, наслухався... Автор отримав свій маленький культурний шок від відвідин фестивалю й дуже сподівається ще багато разів відчути щось подібне.