ЧОМУ УКРАЇНЦІ ЛЮБЛЯТЬ ШЕВЧЕНКА НА 46%?

Хронічне недофінансування з державної скарбниці Шевченківського національного заповідника в Каневі, де щороку буває понад 100 тисяч туристів з усього світу, завдає відчутного удару по культурі України

Поема абсурду

Ми вже, загалом, звикли до не вельми привабливого міжнародного іміджу України — справа Дем’янюка, Чорнобиль, касетний скандал, невиїзний Президент…

Що й казати, прикро. Але ще більше болить душа через те, що навіть знана в усьому світі українська святиня — Шевченківський меморіал (Шевченківський національний заповідник) у Каневі — не в змозі переважити питому масу цього негативу, ба — вряди-годи балансує на межі, щоб, дивись, і собі ненароком не «записатися» кандидатом до вказаного переліку.

Дива, та й годі. Може, українці вже не люблять Кобзаря? Але ж ні, торік на його могилі побувало паломників навіть більше, ніж завжди, — 126 тисяч, в тому числі понад 13 тисяч закордонних туристів з 35 країн світу. Може, влада перестала цікавитися особою Тараса Шевченка, забула до нього дорогу? Але ж ні, регулярно мчать трасою вздовж Дніпра із столиці до Канева чорні лімузини. Сюди їдуть політики, дипломати, громадські діячі, митці. Тут лунають палкі промови, малюються перспективи, даються обіцянки. У Тараса просять благословення майбутні президенти, під його «мовчазним патронатом» створюються «канівські четвірки», від його імені вручаються літературні премії, на його «Кобзареві», як на Біблії, присягають на вірність Вітчизні.

Дійсно, попри те, що за останнє десятиліття могила Тараса Шевченка втратила своє раднаркомівське «навантаження» як ідеологічний центр УРСР (постанова 1931 року), Тарасова гора продовжує залишатися для нас магнітом, який притягує, не зважаючи на примхи погоди, як природної, так і політичної. Однак український фетиш №1, роль якого можна порівняти з Єрусалимом, Меморіалом Джорджа Вашінгтона чи, принаймні, з добре відомим старшому поколінню Мавзолеєм Леніна, сьогодні добряче лихоманить.

Світ приміряється до якісно нової шкали оцінки того, що було надбано попередніми цивілізаціями, людське життя верстається за hi-tech, а в Каневі працівники заповідника кілька років тому змушені були пізньої осені блукати довколишніми гаями, аби назбирати сухого паліччя — не було чого кинути в топку котельні, яка обігріває приміщення музею. Ми говоримо про патріотичне виховання молоді, формування українця як самоусвідомленої особистості і значення у цьому творчості Тараса Шевченка, а на столі генерального директора заповідника Ігоря Ліхового лежить напівабсурдне попередження від енергопостачальної компанії з погрозою вимкнути електрику в разі несплати боргу (1,5 тис. грн.). І це за півдоби до візиту на Чернечу гору представницького дипломатичного корпусу (близько 200 осіб), акредитованого в Україні.

Я сиджу в кабінеті гендиректора і слухаю його розмову з представником цієї самої енергопостачальної компанії. З одного боку — пиха і поза, з іншого — благання і намагання пояснити ситуацію. Зрештою, чиновник змилостивлюється й пристає на прохання директора: заповідник до кінця місяця платить половину суми, а решту — згодом. Чому? Тому, що грошей, аби розрахуватися одразу й повністю, в заповідника просто н е м а є (!!!).

Торік заповідник профінансовано на 46% (всього із держбюджету надійшло 635000 грн. — при затвердженій кошторисом сумі в 1354000 грн.). При такому кричущому недофінансуванні уряд без усяких на те законних підстав за місяць до кінця минулого року забрав із рахунку заповідника 140 тис. грн.! Залишивши борги (200 тис. грн.) за уже (!) виконані роботи по реконструкції. А це означає, що кілька канівських та київських організацій, які з довіри до Шевченківського національного заповідника (під гарантії Верховної Ради та авторитету Кабінету міністрів) виконали собі на збитки ремонтні роботи і цим залишили десятки родин без заробітної плати.

На 2002 рік заплановано освоїти близько 4 млн. грн. Минуло п’ять місяців, на сьогодні заповідник з цих грошей має 0 грн.

Оце вже абсурд.

Причал «Тарасова гора», який кілька десятиліть був головними «воротами» заповідника для зарубіжних туристів, що подорожують Дніпром, внаслідок відсутності коштів на ремонт цього року став аварійнонебезпечним і його власник оголосив, що теплоходів тепер не приймає. Як кажуть, припливли.

«Для відродження Тарасової гори бракує, за великим рахунком, державницького мислення»

А на папері все гладко. Принаймні, за останні два роки було підписано указ Президента України, прийнято дві постанови і два розпорядження Кабміну, а також розпорядження голови Черкаської облдержадміністрації щодо реконструкції Шевченківського національного заповідника в Каневі.

— Рішення Кабміну, указ Президента, заплановані капіталовкладення дозволять створити на базі заповідника Шевченківський культурний центр — по-сучасному оснащений, з оновленою і збагаченою експозицією раритетів, з повним комплексом послуг для відвідувачів, — говорить Ігор Ліховий. — Але до цього потрібно додати ще одну незначну, але необхідну річ — особистий патронат. Так було у Франції, коли Франсуа Міттеран узяв під опіку та особистий контроль реконструкцію Лувру. Так було в Росії, де спершу Михайло Горбачов, потім Борис Єльцин патронували десятирічну реставрацію Третьяковської картинної галереї. Мені здається, наша влада не відчуває відповідальності за набутки попередніх поколінь. Це ми бачимо і в економіці, і в царині культури. Чому росіяни не пошкодували коштів на масштабне оновлення Державного музею О.С.Пушкіна напередодні його 200-річчя? Чому створено і розбудовується в центрі Москви музей живого (!) художника Олександра Шилова, фінансується по повній програмі Російський музей образотворчого мистецтва? На мою думку, славнозвісне російське «імперське мислення» тут відіграє позитивну роль. Наші сусіди навіть через культуру утверджують свою націю в світі, показують, що їхні музеї не гірші від західних, вкладають у них гроші, дбають про них. Нашій владі, за великим рахунком, бракує державного мислення і національної самоповаги.

Хочу заперечити шановному панові директору. Якраз у деяких питаннях наші можно владці його проявляють, і дуже чітко. Давайте будемо відвертими: в цілому світі знають Тарасову гору, музей Кобзаря в Каневі. Заради того, щоб побувати на Горі, люди добиваються аж із Австралій, Канад, Японій. І як же дивуються іноземні туристи, коли дізнаються, скільки оригіналів поета і художника Тараса Шевченка зберігається в тутешньому музеї.

— Із понад двадцяти однієї тисячі предметів, що становлять наш основний фонд, оригіналів тільки шість, — говорить головний зберігач фондів Музею Т.Г.Шевченка в Каневі Ганна Манжара. — Це графічні твори Тараса Григоровича із альбома «Мальовнича Україна».

В Україні є чотири музеї, пов’язані з іменем Т.Г.Шевченка: Національний музей Т.Г.Шевченка в Києві, Шевченківський національний заповідник у Каневі, Музей Кобзаря в Черкасах, заповідник «Батьківщина Т.Шевченка» в селі Шевченковому Звенигородського району.

У двох останніх — жодного оригіналу Тараса Григоровича. Зате майже всі — у Києві.

З усіх усюд їдуть до Канева паломники, щоб побачити на власні очі роботи Кобзаря. А бачать крихти. Основні фонди в столиці. Це і є імперське мислення. Тільки навиворіт.

Хоча, за тим же великим рахунком, нічого дивного в тому, що київські чиновники від мистецтва вперто не бажають ділитися оригіналами з Каневом, немає.

За словами Ігоря Ліхового, нещодавно дирекція Державного музею О.С.Пушкіна в Москві закупила в Німеччині устаткування — воно дозволяє підтримувати у виставочних залах, архівах та сховищах спеціальний мікроклімат, що сприяє збереженню експонатів. Вартість устаткування переважає $1 млн. Тим часом у канівському музеї Тараса Шевченка, як і в інших музеях, весною та літом співробітники підтримують «мікроклімат» за допомогою банальних кватирок, а в холодну пору ним уже цілковито «завідує» дядько Василь, кочегар.

«Катерина» боїться протягів

Дійсно, таки страшнувато вентилювати Шевченкову «Катерину» на весняних канівських протягах. А виставляти паперові рукописи поета в сезон дощів — то й геть ризиковано. Старий дах і стіни, дерев’яні (!) перекриття між першим та другим поверхом, нераціонально розташовані зали, тісні фонди, морально віджилі вітрини, вугільне опалення приміщення, відсутність належного мікроклімату та надійної системи безпеки відлякують не лише київських колег, з котрими, очевидно, ще можна вести якісь переговори на цю тему. Менеджери інших музеїв, почавши розмову про виставку «своїх» експонатів у Каневі і почувши у відповідь, що музей по-нормальному не опалюється, тут же розмову припиняють.

Один із способів збагачення музейних запасників — купівля мистецьких творів у антикварних крамницях та у приватних колекціонерів. За радянських часів Шевченківському національному заповіднику на це регулярно виділялися гроші з державної скарбниці. Уряд незалежної України подібною щедрістю музейників «не балує». Протягом останніх років за браком коштів було безнадійно втрачено шанс придбати на арт-ринку кілька живописних робіт відомого художника (автора проекту Музею Т.Г.Шевченка в Каневі) Василя Кричевського. Оминувши запасники Чернечої гори, повністю «пішов» до Канади альбом офортів Тараса Григоровича «Мальовнича Україна», а до Москви — «Кобзар» 1840 року видання і багато інших раритетних речей.

Та нарешті, після численних звернень керівництва заповідника, у бюджет 2002 року закладено 17 тис. грн. — саме на придбання «предметів музейної вартості». Проте значну частину з цієї суми доведеться відразу віддати художникам та власникам музейних експонатів, які багато років тому передали їх до музею і з тих пір чекають оплати.

Сучасним способом поповнення фондів є також спонсорство. Фонд інтелектуальної співпраці «Україна — ХХІ століття» (м.Київ) щойно виділив 8 тис. грн. для придбання в одного московського колекціонера роботи художника Івана Порошина «Могила Т.Г.Шевченка», створеної у 1931 році, та унікального портрета Кобзаря роботи невідомого художника 80-х років ХІХ ст. До щедрих благодійників слід віднести також українців у США та Канаді, зокрема Катерину Кричевську-Росандич, Калину Драгомирецьку, родину Романишиних, а також художників Івана Марчука та Олександра Івахненка.

Сказати, що поповнення фондів музею відбувається системно, було б перебільшенням. За хронічної відсутності коштів плани так і залишаються прожектами. Тутешні науковці інколи сподіваються і на пані удачу та добрих друзів. Тому яскравий приклад — коли канівські хранителі Шевченкової могили отримали вилучені в контрабандистів сім ікон кінця ХІХ століття та дев’ять предметів старовини (книги, церковні речі, картину С.Васильківського), передані відповідно Волинською та Бориспільською митницями.

Я далекий від того, аби називати цей канал основним для поповнення фондів заповідника, проте, зважаючи на загалом непогані стосунки, які склалися з митниками, дехто з канівських музейників схиляється саме до цієї думки.

Наука в ліс не веде

Незважаючи на всі негаразди, Шевченківський національний заповідник продовжує виконувати свою головну функцію — дослідницьку. Як повідомив Ігор Ліховий, пріоритетними напрямами досліджень є: життя і творчість Т.Г.Шевченка та його час; вивчення здобутків української культури, на яких постав феномен Т.Г.Шевченка; вплив Т.Г.Шевченка на розвиток української нації; історія Шевченкової могили.

З-поміж видатних наукових здобутків директор називає плідну роботу в музеї кандидата філологічних наук Зіни Тарахан-Берези, труд якої увінчався двома фундаментальними працями — монографією «Тарас Шевченко — поет і художник» та публіцистичною книгою «Святиня» (до речі, вона була номінантом на Шевченківську премію).

Окрім того, в заповіднику є свої аспіранти, проводяться екскурсії на шести іноземних мовах, у видавництві «Криниця» готується до друку унікальний «Каталог видань творів Т.Г.Шевченка», де будуть представлені понад 900 книг, періодично видається вісник «Чернеча Гора». Науковці з Канева добре знані в Україні та беруть активну участь у міжнародних та регіональних конференціях та симпозіумах.

На думку Ігоря Ліхового, певна територіальна відірваність від передових наукових центрів є причиною того, що деякі наукові працівники розуміють свої обов’язки лишень як обов’язки гіда з філологічною освітою. А час і місце вимагають бути, насамперед, хранителями національної святині, а ще і акторами, і мистецтвознавцями, і психологами, і риторами, і істориками. Зійшовши з трапа теплохода чи під’їхавши до підніжжя Гори на автобусі, й іноземний, і вітчизняний турист має потрапити зовсім в іншу атмосферу, де панує дух і час Шевченка. Музейний працівник повинен ніби оповити його особливою, значно вищою за буденну, аурою Кобзаря, захопити, перенести у вимір високих почуттів і думок. Натомість же, першу інформацію, як правило, туристи отримують від бабусь, які торгують квітами, чи дрібних крамарів-лоточників…

Осучаснення іміджу, зміна стилю, філософії, якщо хочете, — ось основне завдання для нинішнього персоналу Шевченківського національного заповідника. Ніхто, звичайно, не збирається Тараса Григоровича одягати в джинси чи в ідеологію однієї з новітніх партій, класти його слова в основу рок-реміксів, будувати електричний ескалатор для підйому на Гору... Ігор Ліховий вважає, що ніяких особливих переворотів у підходах до Т.Г.Шевченка не потрібно. Але зміни мають відбутися. Не революційним, а еволюційним шляхом. І підмога держави (справжня, а не паперова) на шляху до розуміння українського Генія, у силовому полі якого уже понад півтора століття формується новітня українська нація, тут би зовсім не завадила.

Самі наукові працівники теж вчаться заробляти гроші: торік було досягнуто збільшення кількості відвідувачів, тимчасових виставок та проведених екскурсій (порівняно з попереднім роком) на 16% та 9,2% відповідно та отримано 94,6 тис. грн. від комерційної діяльності при плані 45 тис. грн. Краплина в морі, але все ж…

Заради справедливості слід сказати, що завдяки Тарасовій горі нині Канів — не провінційне містечко, а музей Тараса Шевченка — досить помітна в Україні пам’ятко-охоронна інституція. Лише за останні три роки — три помітні зарубіжні культурницькі акції з виїздом до Франції, Придністров’я та Росії. Широкі контакти з європейськими та американськими колегами, а також зарубіжними українськими науковими інституціями свідчать самі за себе.

Поема абсурду триває?

До святкування 200-ліття з дня народження Тараса Шевченка у 2014 році рядом рішень Кабміну та указом Президента України від 1 серпня 2001 року затверджена програма реконструкції меморіалу на Чернечій горі. Визначено й необхідну для цього суму — 15 мільйонів гривень (8 млн. грн. забезпечує держбюджет, 7 млн. грн. дає Черкаська облдержадміністрація). На думку фахівців, коштів цілком достатньо, щоб реінкарнувати Тарасову гору в новому образі, провести капітальні ремонти, створити нормальні умови для працівників заповідника. Розписано графік освоєння коштів. Більше того, вказано остаточний термін завершення робіт — 2006 рік.

Пам’ятаю, як свого часу генеральний директор заповідника Ігор Ліховий пишався: мовляв, графік складено не за українським звичаєм, коли асфальтують тротуари й садять квіти в останню ніч перед відкриттям, а за європейським — «об’єкт» буде здано не за день, не за місяць, а за цілих вісім років до ювілею!

Сьогодні директор більш обережний у висловах. Він каже, що, можливо, воно й добре, коли є запас часу. Графік фінансування зривається. Частину запланованих на 2001 рік робіт проведено в борг, частину ще не розпочинали. Зокрема, вкрай необхідне будівництво газової котельні та підвідної гілки газопроводу, на яке планували виділити з бюджету 500 тис. грн., довелося заморозити. Як і багато чого іншого в першому кварталі року нинішнього.

Але, незважаючи ні на що, люди йдуть до Тараса. Щороку, щодня. Якою б не була надворі погода: спека чи холод, дощ чи сніг. А кажуть, ми любимо Шевченка на 46%… Неправда це.