Чому нас не чують за океаном?

Російське мистецтво традиційно посідає помітне місце у Нью-Йорку, насамперед класична спадщина. Ось лише кілька прикладів. Нинішнього року Нью-Йоркський філармонічний оркестр під керуванням Лорина Маазеля виконує у серії концертів у Карнегі-Хол усі 15 симфоній Дмитра Шостаковича. Так знаменитий оркестр відзначає 100-річний ювілей великого композитора. Американський балетний театр ставить «Лебедине озеро» Петра Чайковського. «Дядю Ваню» Антона Чехова показують у концертному читанні зі сцени. Та й сучасне російське мистецтво теж представлене. На сцені оф-бродвейського театру «Юніон Сквер» ось уже два роки з аншлагом іде феєричне «Снігове Шоу» Слави Полуніна, а «Московський котячий театр» завершує, теж успішно, свої оф-бродвейські гастролі.

На жаль, українське мистецтво — рідкісний гість у Нью-Йорку. Якщо говорити про успіх, то його здобули, як завжди, танцюристи ансамблю Вірського, а що стосується театру – варто згадати блискучу постановку в театрі «Ля-Мама» кілька років тому гоголівських «Нотаток божевільного» з феноменальним українським актором Богданом Ступкою. Однак театр «Ля-Мама» – широковідомий у вузьких колах, як мовиться, бо зовсім невеличкий: не більше півтори сотні глядачів на лавах і кишенькових розмірів сцена. Оце либонь і все, якщо не враховувати концертів окремих знаменитих музикантів в Українському інституті Америки на П’ятій авеню, таких як скрипаль Олег Криса чи піаніст Микола Сук. Але сцена в Українському інституті — не більша, ніж у «Ля-Мама», а згадані видатні українські митці ще з радянських часів живуть в Америці, тож їхні виступи навряд чи можна вважати гастрольними. Навпаки, маестро Сук, наприклад, щойно полетів на гастролі до України.

Це, звичайно, провокує запитання: а чому, власне, так бідно і спорадично представлене мистецтво України в Америці? Де українські меценати, де промотори українського мистецтва за кордоном, де організатори гастролей? Адже якщо сюди возять російських гастролерів, за американським прислів’ям – wholesale and retail, тобто оптом і вроздріб, то логічно дійти висновку, що мистецтво — бізнес прибутковий. Втім, це вже проблеми не до теми.

Тим часом зовсім недавно у Нью-Йорку відбулася своєрідна українсько-російська зустріч. Театр Метрополітен-опера, вперше від 70-х років минулого століття, показав оперу Чайковського «Мазепа» (Mazeppa). Вперше, якщо не брати до уваги 1998 рік, коли «Мазепу» привозив на гастролі Маріїнський театр, що стало явищем у мистецькому житті Нью-Йорка. Дивна річ: на теперішній постановці спектаклю стоїть печатка Метрополітен-опера, але друкована брошура програмки уточнює: «Спільна продукція з Маріїнським театром, Санкт-Петербург, Росія». Ну, припустімо, що це справді co-production, але чому ж тоді всі поспіль, від диригента Валерія Гергієва до режисера-постановника Юрія Александрова і художника з костюмів Татьяни Ногінової, навіть дизайнер освітлення — усі росіяни? Так само й солісти: Мазепа — Ніколай Путілін, Марія — Ольга Гур’якова, Любов — Лариса Дядкова, п’яний козак — Ніколай Гасієв.

Підкреслимо, це не гастролі Маріїнського театру в Нью-Йорку, а нібито спільна продукція. Але — «менше з тим», як кажуть тутешні українці. Відзвучала увертюра, пішла догори завіса, і тут почалося… свято відвертого кітчу, поганого смаку. На сцені витанцьовують гопака козаки у золотих шароварах і золотих косоворотках типу «дружба народів», водять хоровод дівчата у золотих сорочках і золотих плахтах із золотими віночками на голові. Запитую в антракті у леді в сусідньому ряду – чи вам подобається? «Як подивитися — то просто потворно, але звучить чудово», — каже Клер Вайнсток. І справді, леді має рацію, музика блискуча, це ж Чайковський, та й голоси — першорядні. Інший глядач, очевидно не такий скептик, як Клер, каже: «Я думки положительной (sic). Я сам із України, но із Одеси, Восточной Україны. Мені нравится. Дуже гарно та цікаво».

Пішов другий акт. Тут здебільшого масові сцени, страта Кочубея та Іскри. Козацька варта, селяни, чудовий хор. Але козаки чомусь одягнені у червоні кафтани і червоні шапки із роздвоєним верхом. Та це ж російські стрільці! Вони явно забрели до «Мазепи» з «Хованщини» Мусоргського. Певно, художниця з костюмів Ногінова думала собі: е-е, росіяни, українці — какая разніца. І ще одна фальшивка у цій сценічній постановці «Мазепи». Декорації другого акту (художник Георгій Ципін) створюють картину кривавого розгулу в козацькій державі. Дерев’яний пологий поміст усіяно головами страчених — чи не запозичено із фільму «Калігула» про стародавній Рим, різниця лише в тому, що голови в «Мазепі» — з оселедцями. Височезні колони зі скульптурами нагорі, що обрамляють сцену, – як типовий кітч, приблизно такі самі бездарні й помпезні, як ті, що в Києві на Майдані напроти головпоштамту.

Чомусь не зустрів я того вечора в Метрополітен-опера жодного американського українця, хоч серед них, знаю з власного досвіду, є чимало меломанів. Не виключаю, що вони просто бойкотували не театр Метрополітен, а саме оперу, бо ж Мазепа там зображений у негативному світлі. Втім, я все ж таки знайшов україномовного, з недавніх іммігрантів, і він сказав: «Мене звати Діма, я зі Східної України, але також вільно розмовляю українською мовою, хоч і східняк, як дехто каже. Мені дуже подобається ця опера. Вона справді репрезентує історію, історію України, історію козацтва…» Можна собі уявити, як викладали історію в Діминій школі, якщо поему Пушкіна «Полтава», на якій ґрунтується лібрето опери «Мазепа», Діма вважає реальною історією України.

На відміну від нашого Діми зі Східної України, Ентоні Томмасіні, провідний музичний критик «Нью-Йорк таймс», не сприйняв оперу як історичний твір. Занотувавши претензійний блиск коштовних декорацій та костюмів (він характеризує їх, як trashy looking, тобто «дешевка»), Томмасіні пише: «Очевидно, прагнучи показати цю історію як своєрідний натяк на невщухання міжнаціональної ворожнечі в у Росії, пан Александров (режисер-постановник) надав опері міжгалактичного сяйва. Цікаво, чи не Джордж Лукас (автор фільму «Зоряні війни». — Ю.Д.) був консультантом із дизайну та концепції?»

Якщо зайти в Інтернеті на вельми популярний в Америці пошуковий сервер «Гугл» і відстукати латиною слово «Мазепа», то вам за одну десяту секунди запропонують 676 тисяч статей і матеріалів про славетного гетьмана. У XIX столітті, в революційні часи, у Західній Європі Мазепу вважали народним героєм, лідером пригнобленого народу, що скнів у ярмі царату. Це ім’я було відоме в усьому світі. У штаті Міннесота є місто Мазепа. Його ім’ям названо затоку на східному узбережжі Південної Африки. Козацькому лідерові присвячували свої твори Байрон, Жеріко, Делакруа, Ліст, Гюго. У центрі опери «Мазепа» — любовна історія юної Марії та 70-річного гетьмана, «травень – грудень», як американці кажуть. Лише побіжно згадано, що в очах Росії головним злочином Мазепи було прагнення незалежності України від «самовластия Москвы». Як глава козацької держави він будував церкви й бібліотеки, засновував навчальні заклади, прагнув об’єднати всі українські землі й визволити Україну з-під російського протекторату. Хоча Мазепі не вдалося досягти цієї мети, він залишився в історії як прогресивний і далекоглядний лідер. Навіть Пушкін у поемі «Полтава» називає Мазепу «изменник русского царя», а не зрадник України. Втім, опера Чайковського на такі глибини не претендує. Це просто видатний твір оперного мистецтва. З погляду виконання, хоч і в недолугих костюмах та декораціях, Маріїнський театр на сцені Метрополітен-опера звучав бездоганно.

Дивно лише, що перед останнім актом у залі залишилося не більше половини глядачів. Та й то сказати: все ж таки опера — це не лише музика, а й видовище. А щоб насолоджуватися самою музикою «Мазепи», можна, зрештою, компакт-диск придбати в музичній крамниці Tower Records на Бродвеї, за якихось два квартали від Метрополітен-опера.