Чи втратимо ми органний зал?

Повноцінні академічні концертні зали Києва можна перелічити на пальцях. Серед них є один, який неможливо порівняти ані з яким іншим, — це Національний будинок органної і камерної музики. Сюди, на Велику Васильківську, 77, народ поспішає завжди — і в розпал концертного сезону, і посеред літа, коли майже всі концертні зали столиці припиняють свою роботу. Нині у долі цього будинку, який одночасно є діючим римсько-католицьким храмом, настав нелегкий період. Община вимагає передати костьол Святого Миколи в повну власність католицької церкви. А це означало б: прекрасна готична споруда на Великій Васильківській припинить паралельно виконувати функції концертного залу. Адже служби там ведуться вже давно. І ніщо в майбутньому не заважає залишити ситуацію без змін. Але питання майнової приналежності хвилює уми й може спричинити втрату органного залу. Це станеться у разі, якщо сам будинок перейде з державної власності у власність общини. Немає потреби описувати всі параметри, за якими ця споруда має всі підстави залишитися національною власністю. Адже вона була відновлена, підтримувалася в порядку й ремонтувалася за рахунок держави. За державні ж кошти там встановлено унікальний орган, створений майстрами чеської фірми «Рігер-Клосс» на спеціальне замовлення. Змонтовано його тут напередодні Олімпіади-80, перед відкриттям концертного залу. Сам по собі цей інструмент входить мало не в п’ятірку найбільших органів Європи й цілком може вважатися предметом нашої національної гордості. Починаючи з року проведення Олімпіади-80, цей храм зажив новим життям. Він увійшов в унікальну мережу органних залів України, біля витоків якої стояв видатний вітчизняний музикант професор Арсеній Котляревський.

Доводів на захист концертного залу, по-моєму, досить. І зовсім необов’язково серед них згадувати про те, наскільки «корінною» чи «некорінною» вважається католицька релігія для нашого міста. Такий не вельми коректний аргумент мимоволі зсуває акценти в хитке русло й він не має фігурувати серед доказів на користь концертного залу. Адже й без цього логіка, та й сама історія здатні висунути досить доказів. Певна тенденція до секуляризації суспільства в багатьох європейських країнах також не може служити тут орієнтиром. Ці, здавалося б, допоміжні, але по суті суб’єктивні ідеї, мають місце в сьогоднішньому суспільному житті. Проте, обстоюючи долю київського органного залу, можна обійтися навіть без них. Адже всі вітчизняні соціокультурні структури перебувають у вкрай недосконалому, можна сказати, зародковому стані. І загибель будь-якого загальнокультурного осередку, яким безперечно є і Національний будинок органної і камерної музики, може стати згубним для нашої духовності. І від цього постраждають усі жителі столиці України. Цю колізію, як на мене, мають особливо тонко відчувати представники духівництва. Адже заповідь про любов до ближнього якнайкраще може направити їхні дії у цьому випадку... Ідея існування храму, де на постійній основі проводяться концерти класичної музики, надзвичайно популярна в Європі й, здавалося б, нікого не мала б шокувати. Але, проте, питання про долю костьолу Святого Миколи ще далеке від остаточного вирішення.

Особливо кривдно та прикро, що представники католицької общини вдаються до не завжди бездоганних методів боротьби за власність. Часто вони роблять необгрунтовані заяви в пресі, розпалюють пристрасті. Не вельми давно в телевізійному інтерв’ю ксьондз, піднявши перед камерою камінь, узятий на сусідньому будівництві, сказав приблизно таке: «От що музиканти зробили з нашим храмом». Спорудження поруч із костьолом висотного будинку — проблема, варта окремої розмови. Це будівництво — спільна біда музикантів і парафіян, ще невідомо, як вона позначиться на долі будинку. Але навряд чи варто було так відверто працювати на публіку й видавати притягнутий за вуха факт як доказ мнимої провини концертної організації. Не цілком зрозумілі мотиви таких дій. У чому грішні ті, хто проводить у костьолі концерти (до речі, переважно духовної музики)? Адже ця практика поширена в багатьох країнах світу. Практика, яка припускає саме співіснування культового закладу й концертного залу. Але представники католицької общини, як і раніше, наполягають, щоб костьол передали в безроздільну власність римсько-католицької церкви. І тоді, нібито, співіснування буде можливе вже на безболісній основі. Але такий проект викликає мало довіри. Обставини, викладені вище, залишають мало надій на толерантність святих отців у майбутньому. До того ж, уже сьогодні йдеться про те, що у разі передачі костьолу релігійній общині, там проводитимуться лише органні концерти, та й то лише раз на тиждень. А як же бути з ансамблем камерної музики імені Віктора Іконника? Як бути з іншим творчим штатом цієї концертної організації? Безумовно, усі ці висококласні артисти без утруднень зможуть знайти собі застосування деінде (а можливо, і подадуться за кордон). Але це означає, що один із основних (і нечисленних) концертних залів столиці практично припинить своє існування. Нагадаємо, за час радянської влади в Києві не було побудовано жодного концертного залу. Костьол Святого Миколи, споруджений за проектом архітектора Городецького, був освячений із великим запізненням і функціонував як храм лише кілька років напередодні революції. Після неї його доля була жалюгідною — у радянський час там розташовувався склад. Але потім держава зробила дуже багато для відродження цієї споруди.

Окремою проблемою є вібраційний вплив лінії метро, що пролягає під храмом. Її ідеальним інженерним рішенням було б замінити рейки метро на безстикові, які так широко використовують у всьому світі. Зрозуміло, не скрізь, а лише на ділянці, що пролягає під кварталом вулиці, де розташований костьол. Можливо, і стіни тунелю у цьому місці варто було б покрити антивібраційною обшивкою. Ці роботи на порівняно невеликій ділянці можна було б провести за кілька ночей. Якщо цього не зробити, то в майбутньому нам не вдасться уникнути подальшого розхитування храму. Зате згадані заходи дозволили б усунути серйозну проблему — псування будинку й неминучий крен шпилів. Ми звикли бачити шпилі костьолу, обнесені риштованням. Преса вже сигналізувала про цю небезпеку: адже в найгіршому випадку нахилений шпиль може обрушитися на голови перехожих! А винуватцями того, що відбувається, є вже не духовні особи, не адміністрація концертного залу. Річ тут у колишній, «радянській» зневазі господарників до наслідків власних дій. Утім, на зміну їм прийшли нові «господарники». І чи не доведеться нам незабаром розмірковувати вже не про аспекти власності на будинок костьолу, а про проблему його збереження... Викладені шляхи технічного розв’язання проблеми повністю інтуїтивні й не претендують на безапеляційність. Можливо, проблемою цілості споруди на Великій Васильківській, 77 має зайнятися окрема комісія фахівців, куди ввійшли б, зокрема, інженери й архітектори.

Нині Міністерство культури та мистецтв виділило значну суму для капітального ремонту будинку. І ремонт розпочали. Є підстави вважати: споруді вже ніщо не загрожує. Адміністрація Національного будинку органної і камерної музики покірливо йде назустріч побажанням віруючих — на період усіх релігійних свят концерти в залі відміняються, відповідно до законів існування костьолу Святого Миколи як культової споруди. Таким чином, оптимальним рішенням стало б збереження статус-кво та продовження мирного співіснування двох організацій під одним дахом саме в теперішній формі. Ще залишається надія, що в обох сторін вистачить мудрості виважено підійти до розв’язання цієї проблеми. Або ж можна було б порушити питання про спорудження окремого концертного залу, як це сталося при передачі приміщення синагоги іудейській общині. Так чи інакше, у Національному будинку органної і камерної музики працюють багато музикантів. Адже це, по суті, ще один філармонічний заклад України, по-своєму незамінний. Він займає свою суворо визначену нішу в концертному житті країни. Інструменталісти й вокалісти, котрі працюють у цій концертній організації, спеціалізуються переважно на унікальному репертуарі. Вони єдині в своєму роді майстри стародавньої та барочної музики. І саме така музика найбільш органічно вписується у внутрішнє оздоблення костьолу. Що отримає навзамін публіка, котра полюбила концерти в приміщенні костьолу Святого Миколи, які проводяться там протягом чверті століття? У його стінах виконується багато духовної музики минулих століть. Останнє навряд чи можна собі уявити на іншій сцені, в іншому інтер’єрі. Та й де, урешті-решт, кияни й гості столиці ще зможуть послухати органну музику? Ще не пізно, добре розміркувавши, подивитися на цю проблему та прийти до розумного компромісу, який не припускав би деструктивних дій з боку католицької общини та не знищував би такий потрібний столиці концертний зал.