Чи такий вже легкий «легкий» жанр оперети?

27 червня вічно молодим «Кажаном» Йоганна Штрауса-сина завершив свій сімдесятий сезон Київський державний театр оперети. Саме цей твір колись став першим, прийнятим до постановки в так званому Театрі музичної комедії, створеному 1934 року за постановою уряду, відразу після того як столицю України перенесли до Києва. За рішенням Міської ради театру було виділено приміщення колишнього Троїцького народного будинку на вулиці Червоноармійській. Того самого, із яким була пов’язана діяльність Садовського та Саксаганського, та й перші кроки Молодого театру Леся Курбаса. І от у 30-х роках там влаштувалася Музкомедія, пізніше — Театр оперети. А «Кажан» протягом минулих десятиріч було поставлено в ньому чотири рази. Цей театр завжди залишався віддалік від усіх публіцистичних баталій, що стосувалися долі вітчизняного музичного театру.

Лише в зв’язку зі спірним звільненням Віктора Шулакова з посади головного режисера театру в Києві заговорили про Театр оперети як про один із «ньюсмейкерів» у галузі культури. Хоча будь-які розмірковування з цього приводу не йшли далі від стриманих констатацій. Схоже, у театрі ще не зовсім звикли працювати з пресою так, щоб це приносило користь суспільному реноме колективу. На початку нинішнього року звичну тишу трохи сколихнула звістка про те, що театр мають намір позбавити статусу державного. Не обійшлося і без відкритого листа столичному меру, а там і Президенту України, підписаного передусім всіма основними нині чинними корифеями Національної опери. Що саме по собі виявилося найвищою мірою показовим. Бо в середовищі Театру оперети таким чином не виявилося жодної творчої одиниці, чий голос міг бути почутий як голос визнаної та значимої творчої особистості. Нацопера виступила як «старша сестра» своїх колег, як єдина сила, котра хоч на щось може впливати в цеху артистів музичних театрів столиці.

Те, що повинен був би представляти Театр оперети після позбавлення статусу державного, передбачалося іменувати як «видовищно-розважальний заклад культури «Київський театр оперети». У цьому шикарному формулюванні відгонило чимось страшенно постмодерністським, або навпаки — чимось на кшталт непу на новому витку. Уява нестримно малювала у зв’язку з цим вогні казино, брязкання ігрових автоматів і, може, двометрових мулатів із коктейлями на тацях. Принаймні ніяких стійких асоціацій з аристократичними мелодіями Штрауса і Кальмана визначення «видовищно-розважальний» не викликало. Говорилося про те, що без статусу державного театр приречений на низку стихійних звільнень і на ризик опинитися в приватних руках. Знову ж, показово, що в громадській думці державний «дах» хоч якось оберігає заклад культури від розвалу. Бо все, що не пов’язано з державою, може потрапити в руки ділків, котрі, знову-таки — у громадській думці, нібито прагнуть до межі наситити весь простір розважальними закладами. У цій схемі видно лише один, строго визначений імідж держави. Це імідж консерватора, не позбавленого старого, радянського гарту, котрий завжди поєднувався з трепетним ставленням до мистецтва. Ні про які сподівання на активну підтримку з боку держави начебто мова не йде. Держава в даній ситуації бачиться єдиною силою, здатною «не зробити гірше», не більше того.

Подібні ж хвилювання виникли недавно й у зв’язку з консерваторією. Але не тільки нові товстосуми загрожують долям закладів культури. Загроза може виходити і з кабінетів тих самих осіб, які в нашій наївній свідомості втілюють непорушний державний захист усе тих же закладів культури. На цьому тлі почала проглядатися і «зустрічна» (у гіршому сенсі) тенденція, описана на сайті «Українська правда» і в матеріалі «Сутенеры с чиновничьими корочками» у червневому номері «Публичных людей». Тож, читаючи несподівано розпачливі, кричущі звернення діячів культури, подібні тому, що було направлене Президенту в зв’язку із ситуацією навколо Театру оперети, мимоволі замислюєшся. І запитуєш себе — а чи не знають автори таких послань якоїсь більшої, страшнішої правди, що не відома нам? І чи такою вже маячнею слід вважати припущення про гіпермаркет у консерваторії чи «чисту розважалівку» в Театрі оперети?..

Так чи інакше, побоювання залишилися позаду, і Театр оперети разом із новим художнім керівником і директором Богданом Струтинським гідно завершив сімдесятий сезон. Але й зараз, і раніше, залишаючись віддалік від «переднього краю» театрознавчих дискусій, у своєму жанрі цей колектив ніколи не відставав. Більше того, оперета — це не тільки ланцюжок новомодних мюзиклів чи музичних спектаклів про сучасне життя. У стінах цього театру завжди знаходила притулок і «висока класика» жанру — класична оперета, котра вимагає академічного, оперного вокалу. Шість років тому саме в київському Театрі музичної комедії було здійснено постановку «Поргі і Бесс» Гершвіна. Цей твір вважається у світі повноцінною оперою. Недавно нашій Національній опері довелося відмовитися від планів включити його в репертуар. Певне, зайві кілограми не дозволили акулам оперної сцени взятися за цей динамічний твір. А столична оперета тим часом продемонструвала, що їй до снаги дуже багато. Здається, потенціал цього колективу досі не розкрито до кінця. Уявіть, скільки ще в нього існує привабливих перспектив! Адже, крім усіх можливих мюзиклів, майбутніх, ще ненаписаних сучасних українських оперет і класичного опереткового репертуару, існує чимало чудових опер, які цілком могли б посісти гідне місце в афіші театру. Якщо згадати той колосальний «зріз» оперного репертуару, котрий виявився б цілком по силі нашій опереті, то просто дух перехоплює! Згадаймо обидві опери (а не тільки оперети) Оффенбаха, Зуппе і Целлера, не кажучи вже про спадщину Бернстайна і багато-багато іншого. Можливо, вам здаватиметься недоречною така запопадливість із приводу включення опер у репертуар Театру оперети? Але річ у тім, що всі подібні твори, котрі формально примикають до оперного жанру, так ніколи й не побачать світла рампи в українській столиці, якщо за них не візьметься наш Театр оперети. Коли врахувати їхню жанрову специфіку і водночас стилістичну та мелодійну близькість до кращих зразків жанру оперети, стане зрозуміло — наш Театр оперети може і повинен хоч іноді звертатися до такого репертуару. Від цього виграють усі. А деякі сторінки недавньої історії (включаючи і згадану постановку «Поргі і Бесс») тільки підтверджують дане припущення.

Протягом попереднього сезону відбулися прем’єри чотирьох нових спектаклів. Разом узяті, вони об’єднали виконання відразу кількох завдань — насичення репертуару національною специфікою, продовження пропаганди класичної спадщини, створення вистав для дитячого глядача і нове зіткнення з мюзиклом. Судіть самі: серед нових назв, включених в афішу минулого сезону, значиться чаплінський мюзикл «Вогні рампи», мабуть, найкраща з нових робіт театру, котра справила фурор «під завісу» сезону. Здійснено також нову постановку «Кажана» і випущено дві нові дитячі вистави — «Карнавал казок в Україні» і «Дюймовочка». Такий добір репертуару показує, що амплітуда творчих (і жанрових) пошуків колективу досить широка, а репертуарна політика театру формується з максимальним урахуванням різноманітних запитів глядача. Хоча «Дюймовочка» удостоїлася діаметрально протилежних оцінок у пресі, можна визнати, що цей спектакль, призначений для глядача ледь не «від двох до п’яти», дійсно вдався. З простою, але яскравою, в дусі Стравінського, музикою, яку створила молода київська композиторка Ганна Кудінова, торішня випускниця Національної музичної академії. Діти уважно дивилися спектакль, захоплено обговорюючи перипетії сюжету зі своїми батьками. А дорослим «Дюймовочка» піднесла ще один урок. Виявилося, що наші музичні театри ще не довели до досконалості механізми співробітництва з лібретистами і композиторами, котрі пишуть спеціально для них. Адже якщо ламентації з приводу безперспективності написання вітчизняних опер уже стали звичними, то про безперспективність написання українських оперет ще не говорив ніхто. А треба було б, а то може виявитися й пізно.

Серед планів на наступний сезон — продовження повернення до життя кращих зразків класичного репертуару, що йшов раніше, а саме — нове прочитання безсмертної «Маріци» Кальмана. Ця назва протягом довгого часу прикрашала афішу театру, її попередня постановка пам’ятна автору цих рядків. А нині спектакль буде поставлений у двох версіях — українською та італійською мовами, його кошториси вже повністю розроблено. Ділові подробиці долі італомовної постановки поки немає можливості викласти повністю. Але є підстави припускати, що таке замовлення, мабуть, пов’язане з попитом на спектаклі нашої оперети за межами України. Адже й досі, крім неосяжних просторів колишнього СРСР, колектив гастролював щонайменше в десяти країнах «більш далекого» зарубіжжя. Цей новий штрих у долі театру не може не радувати й лише підтверджує, що потенціал київської трупи ще чекає свого прояву на повну силу. Серед інших нових проектів майбутнього сезону — театр у фойє, що вперше прийме глядача під час майбутньої прем’єри спектаклю «Звана вечеря з італійцем», створеного за творами Жака Оффенбаха. До 70-річчя оперети киян і гостей чекає нова постановка «Містера Ікс». Відразу дві прем’єри відбудуться в січні наступного року.

Можливо, у ювілейний рік про Київський державний театр оперети скажуть ще щось. І ще якось оцінять його досягнення і вкажуть на помилки. В опереті, схоже, налаштувалися на невгамовний, гарячковий ентузіазм. Так, ідея театру у фойє поки виглядає як калькування досвіду головних столичних драматичних театрів. Говорити про заздалегідь сплановану творчу стратегію цього проекту поки не можна. Але це все ж краще, аніж нічого. Зауважу, що в цих нотатках усе сказано лише з погляду простого глядача. А він не настільки вже мало важить. Адже іскрометне та життєлюбне мистецтво оперети створюється не для високочолих критиків і гострої публіцистики. Воно створюється для нас із вами. І місцем його постійної столичної «прописки» завжди буде Київський державний театр оперети.