Чекаючи на Робо

Людина здавна прагнула відчути себе творцем нового інтелекту — і не тільки у природний спосіб, який поєднує фізіологію з наступною педагогікою. Тому першими згадками про творення людиною штучного розуму (і тіла заодно — ідея про можливість відокремлення виникла далеко пізніше) були міфи — приміром, про Пігмаліона й Галатею чи Гефеста. В силу обмеженості технології практична реалізація штучного інтелекту аж до початку Нового часу обговорювалася, радше, в контексті магії. До речі, легендарний середньовічний Голем празького ребе Бен Бецалела був саме штучним інтелектом у сучасному розумінні — він, швидше за все, мав тіло і «практичний розум», але не був наділений свідомістю.

Хоча, звісно, не міфом єдиним приростала впродовж століть мрія про рукотворний розум. Від логічних вправ грецьких філософів та середньовічних схоластів до фантастичних механічних іграшок німецьких годинникарів — усе це повільно, але неухильно формувало сучасні уявлення про межі можливого.

І тільки на початку ХХ століття розпочалася серйозна розробка теоретичної бази штучного інтелекту. Розвиток електронно-обчислювальної техніки у 50–60 роках дозволив втілити частину теоретичних ідей «у металі», що обіцяло запаморочливі перспективи в найближчому майбутньому. Фантасти з футурологами наввипередки обсмоктували вигоди і загрози розвитку робототехніки.

Втім, один із найвідоміших фантастів і найуспішніших футурологів С.Лем змушений був в останніх своїх інтерв’ю постійно повторювати, що «штучний інтелект» став найбільшим розчаруванням у його професійному житті. Адже вже в сімдесятих роках розпочалося «похмілля» щодо створення штучного інтелекту — наявна технічна база дозволяла дуже мало що реалізувати. Практичних (і бажано – придатних для застосування в тодішній холодній війні) результатів дослідження штучного інтелекту не давали — і зайняті переважно гонкою озброєнь уряди європейських країн перемістили фінансові ресурси на інші напрями «битви технологій». Досить сказати, наприклад, що в 1973 році у Великобританії уряд припинив фінансування досліджень штучного інтелекту практично в усіх університетах країни.

За океаном ентузіазму вистачило на довше — DARPA у США та «Проект створення комп’ютерів п’ятого покоління» в Японії ще на початку 80-х отримували надзвичайно потужне урядове фінансування. Але й там, не досягши швидких практичних результатів, фінансування припинили, і настав період, відомий як «зима для штучного інтелекту». Під час «зими», що тривала понад десять років, дуже багато дослідників мусили переміститися в суміжні наукові галузі. Проте кожна зима рано чи пізно закінчується, і в середині 90-х живлющі фінансові струмки як урядового, так і комерційного фінансування знову потекли на університетські рахунки. Озброєні новітньою обчислювальною технікою, яка за останніх два десятки років здійснила неймовірний стрибок уперед, дослідники штучного інтелекту знову перестали бути маргіналами від науки.

На сьогодні теорія (і практика) створення штучного інтелекту стала потужною міждисциплінарною галуззю досліджень. У ній чітко вирізняються дві основні школи — конвенційного штучного інтелекту (conventional AI) та обчислювального штучного інтелекту (Computational Intelligence, CI). Для першої школи властиві підходи, що об’єднуються поняттям «машинне навчання» (створення алгоритмів, які дозволяють комп’ютерам «учитися», аналізуючи вхідні дані).

Ці підходи охоплюють експертні системи (по суті, програми, що аналізують великі масиви даних за наперед визначеними правилами; вже у 80-х роках експертні системи мали широке комерційне застосування), системи, які шукають розв’язання проблем шляхом перебирання схожих розв’язків для схожих проблем (case-based reasoning), та системи базованого на поведінці штучного інтелекту, які розділяють інтелект на набір частково автономних програм поведінки, котрі запускаються залежно від зміни зовнішнього середовища. Саме на таких системах базується поведінка більшості сучасних роботів.

Натомість CI передбачає ітеративний шлях розвитку або навчання. Себто штучний інтелект, приймаючи різні рішення у схожих ситуаціях і оцінюючи їх наслідки, нагромаджує власний досвід оптимальної поведінки. Таку методику використовують штучні нейронні мережі — системи, що складаються зі штучних нейронів, які постачають у мережу інформацію, і оптимізують свою структуру відповідно до отриманої інформації. Також до систем обчислювального інтелекту належать системи з нечіткою логікою (fuzzy logic), які оперують, радше, ймовірностями, ніж фактами, і широко використовуються в сучасній побутовій техніці, та еволюційні алгоритми, що використовують методики пошуку оптимального рішення, запозичені в біології, — «конкуренцію» рішень, їх «мутації» і «виживання» найкраще пристосованого.

Трохи віддалік стоять системи штучного інтелекту, які імітують роботу людського мозку — будують моделі на основі психофізіологічних даних, експериментують з ними, поступово покращуючи, тощо. Хоча такий підхід видається одним із найперспективніших, реальних успіхів такі роботи принесли поки що небагато. Чимало вчених вважають, що відсутність успіхів у точному моделюванні мозку — швидше, благо для людства. І, зважаючи на те, як зазвичай люди використовують здобуті знання, наприклад у фізиці чи хімії, виникає думка, що такий погляд має право на існування.

Мирослав ПОПОВИЧ, філософ

Проблема штучного інтелекту, його людиновимірності і загрози перебувала в центрі уваги десь у 50—60-х роках. До нас вона переповзла трохи пізніше з літератури: чи може машина мислити, кращий її інтелект чи гірший, чи можливий бунт машин та інше. Усе це тепер тьмяніє порівняно з нашими насущними проблемами. Ота колишня полеміка видається смішною і наївною, хоча тоді ці питання здавалися невирішуваними.

Звичайно, оскільки штучний інтелект створюється для того, щоб підсилити якісь людські можливості, він ніяк не може бути простим повторенням людського. Власне, для того, щоб просто повторити людський інтелект, навіть таблицю множення знати не треба — люди це роблять протягом усієї своєї історії природним шляхом. Інша річ — подолання певних обмежень, які пов’язані з примітивністю наших уявлень про роботу інтелекту, — от це справді проблема. І вона базується насамперед на ототожненні математики з мовою. Свого часу любили говорити, що математика — це не наука, це мова науки. Гарна фраза. Але вона хибна. Перекласти на мову математики можна багато чого, це правда. Проте не все. І досі робляться спроби писати мовою, близькою до природної, але пристосованою до математичних алгоритмів. Та річ у тім, що математика не мова.

Проте, хоч і пов’язаний із певними труднощами, вихід за грань обмеженості людських можливостей за рахунок складних алгоритмів математичного мислення — це завдання вирішуване, і його треба вирішувати. Ця проблематика переосмислюється сьогодні. Наприклад, тому що нам поки не вдасться освоїти навіть той запас, який ми одержали завдяки навальному розвитку електронно-обчислювальної техніки. Нові машини можуть оперувати величезною кількістю даних дуже швидко — аналізувати, давати прогнози. І дай нам Боже освоїти ті потужності, які надає нам штучний інтелект на цьому етапі.

— Тобто ви вважаєте в принципі можливим відтворення людського мислення машинними засобами?

— Немає таких структур, які не можна було б відтворити. Коли ми зрозуміли й описали неформально певну структуру, ми зможемо описати її і формально. Із втратами, але можемо. Якщо ми описали щось для потреб пізнання, ми зможемо відтворити це в машинному інтелекті. Можна побудувати машину, яка моделюватиме ті чи інші здібності людини. Свого часу у групі академіка Амосова займалися проблемою моделювання сміху. Це виявилося можливо — виділити алгоритми гумору. Тобто виявилося, що можливо змоделювати якийсь психологічний стан людини. Однак це не сміх — це модель сміху. Машина не сміється. Вона, можливо, зуміє винайти кумеднішу ситуацію, здатну розсмішити людину. Та не більш того. Є можливість змоделювати окремі інтелектуальні структури. Є можливість змоделювати навіть людську свідомість. Але це буде модель — тільки модель.

— А чи можливо створити у такий спосіб хоча б відносно повноцінного співрозмовника?

— Штучний інтелект — утилітарна річ, яка дозволяє нам компенсувати якусь свою людську обмеженість. У сфері спілкування штучний інтелект нічого людині дати не може. І не повинен. Так, є комп’ютерні ігри і можливість лазити по цьому смітнику за назвою Інтернет. Діти йдуть у віртуальний світ, і він починає їх цікавити більше ніж реальний. Але це проблема психологічна. Насправді спілкуватися з машиною... Можна, звичайно, уявити собі шахіста, котрий любить більше грати з машиною, ніж із людиною-партнером. Проте це патологія. Нормальна гра повинна містити спілкування — людське спілкування.

Багато писалося свого часу про те, що розвиток кібернетики дозволить людині досягти безсмертя. От ми себе перепишемо на залізо, і можна не думати про смерть. Але це ж не життя — це мертва машина. Ми в залізі втілюємо якісь інтелектуальні функції. Воно не живе, не думає, не дихає, але може те ж саме, що людина, і навіть більше. Чи вважати, що це дух? Інтелект? Воно краще, ніж людський інтелект. І вже хоча б тому це не людський інтелект.

Але основна небезпека зовсім не в ілюзії спілкування й ерзац-спілкуванні. Основна небезпека в тому, що такі досягнення можуть розв’язати нам руки. Якщо ми цілком увічнили себе за допомогою машини та інформації, нам нема чого боятися за людське життя. Важливо пам’ятати, що людина — це найвища мета. І вона не може бути засобом за жодних обставин.

— Питання протиставлення людського і машинного буде колись зняте чи так і тяжітиме над темою штучного інтелекту?

— Це питання постійно повертається. Це вічна дилема. Вона виростає з нашої гуманістичної вимоги: щоб кожен «ти», із яким я спілкуюся, був так само одухотворений, як я сам. Для цього «ти» має так само страждати, як я. Ідеальне спілкування, це коли я цілком відчуваю біль іншого. Цього важко досягти на рівні навіть найінтимнішого людського спілкування. І це цілком неможливо у спілкуванні з іншим–машиною. Однак запитувати про це ми не перестанемо, тому що це наше людське запитання, яке містить у собі нашу буттєву розірваність.

— Дослідження в межах штучного інтелекту спрямовані на виділення раціональних структур свідомості людини. Чи не призводить це до раціоналізації пізнання людини в принципі?

— Так, це спокуса для деяких фахівців — сказати, що людина для мене зрозуміла. Для лікарів, наприклад. Але це ілюзія. Людина ніколи не буде нікому зрозуміла до кінця. Питання не в тому, хороша чи погана раціоналізація знання про людину. Важливо, щоб вона була доречна. Коли я повинен розповісти студентам, як саме людина мислить, я не буду охати, ойкати, вмикати музику. Я опишу цей процес наукоподібною мовою. Тобто в категоріях раціональності. З другого боку, не треба раціоналізувати почуттєву сферу — та це й не вийде. Це людське, те що не раціоналізується, і це те, що робить людину людиною. Тому що вона має масу вимірів. Людина одномірна, котру можна звести до раціональних процесів, — каліка. Масова культура намагається звести людину до такого виміру. Проте людина опирається, і будемо сподіватися, що вона вистоїть.

Олег КРИШТАЛЬ, фізіолог

— Звично говорити про розум як про властивість саме живої матерії. Як же бути зі штучним інтелектом, який пов’язується в нашому розумінні з неживими технологіями?

— Проблема у визначеннях. Комп’ютери можуть бути зроблені як завгодно «розумними». Напевно, можна навіть лапки з цього слова зняти. І якщо ми розуміємо розум як систему опрацювання інформації, для розуміння під розумом комп’ютерної інформаційної системи немає жодних перешкод. Інше питання – чи можна реалізувати таку ж потужну систему в рамках існуючих інформаційних технологій, у системі наявних технічних втілень — на базі технологій, побудованих на фізиці твердого тіла. Чи можна отримати на їхній основі результати, які повноцінно відповідали б результатам опрацювання інформації, отриманої в результаті біологічних процесів? Пошуки відповіді ведуться в багатьох напрямах. Один із них, що стосується мене як фахівця, – це проект, який виконують у Лозанні швейцарські нейрофізіологи та американські кібернетики. Суть проекту в тому, щоб із допомогою комп’ютерів змоделювати інформаційну поведінку на першому етапі функціональної одиниці кори головного мозку людини. Кора головного мозку влаштована як набір мікроскопічних колонок, які складаються з нейронів. Комбінуючи можливості фізіології, молекулярної біології, тривимірної мікроскопії, намагаються чітко відновити одну з таких колонок. Повністю. Є надія, що через два-три роки ця модель з’явиться. Щоб вона функціонувала, використовуються найпотужніші комп’ютери світу. І це, грубо кажучи, одна стомільйонна мозку. Ось вам приклад пошуку нового підходу.

— Тобто в перспективі можна передбачити моделювання людського мозку цілком?

— У далекій перспективі — так. Чи буде воно втілюватися таким самим шляхом, невідомо. Цей підхід поки що вважається перспективним. Річ у тому, що нанотехнологію (ми її розуміємо як створення структур, які мають молекулярні розміри) природа опанувала з самого початку. Сама основа життя, фігурально висловлюючись, — це нанотехнологія. Тому що життя — це сукупна організована робота мільйонів наномашин. У зв’язку з цим треба усвідомлювати, що комп’ютери — дискретні машини, тоді як навіть один нейрон — це наногібрид дискретних і аналогових обчислювальних елементів. І описати аналітично поведінку одного нейрона з його надскладною діяльністю – абсолютно нерентабельне завдання. Ми ще не знайшли відповідної технології для створення ефективного штучного інтелекту. Очікується, що знайдемо, але ще не знайшли. І спроба змоделювати одну колонку — це спроба постукати в одні з можливих дверей. Ми сподіваємося, що, стукаючись у багато таких дверей, ми знайдемо якийсь спільний алгоритм. Зрозуміємо, як організована наша природна обчислювальна машина. І тоді не треба буде виконувати вкрай складну механістичну реконструкцію. Як перша спроба кібернетичний підхід необхідний. Але вважати, що можна закласти всю структуру мозку в комп’ютер і мати на цій основі розум, — абсолютно божевільна ідея.

— Тобто розум, навіть якщо він штучний, усе одно залишається прерогативою живої системи?

— Не можу виключати, що вдасться створити інформаційно-когнітивні сукупності машин, які переважатимуть мозок, у рамках неживої матерії. Але якщо мене запитають у приватному порядку, я скажу, що не вірю в це. Набагато швидше ми прийдемо до опанування знахідками, які вже зробила природа чи Творець. Після цього спробуємо зрозуміти, чи створили ми штучний інтелект – чи відтворили нормальний живий інтелект.

— Але для чого нам ще один, штучний, людський інтелект, якщо один у нас уже є? В нього буде якесь прикладне призначення, з яким не впорається людина?

— Безперечно. Давайте проаналізуємо перебіг своїх думок: ми зрозуміємо, що перебіг наших думок нам непідконтрольний. Наша свідомість від’єднана стіною від нашого ж могутнього природного комп’ютера — ми спілкуємося з ним не безпосередньо, а в основному з допомогою слів. Ми використовуємо цей комп’ютер мізерно. На скільки саме відсотків, ніхто не знає, не рахував і порахувати не може. Але мізерно — це факт. Цей комп’ютер працює за зовсім іншими законами, ніж звичайний комп’ютер. Якщо я із заплющеними очима підношу до носа палець і влучаю, то для виконання одного цього руху потрібно набагато більше операцій у мозку, ніж їх знадобилося б, щоб посадити людей на Місяць і повернути їх назад. І мозку ця надмірність абсолютно не протипоказана. Оскільки мозок — це мільйони паралельно з’єднаних комп’ютерів. Тобто в нього зовсім інший принцип роботи. Створення штучного інтелекту насамперед дозволить створити живі машини з гігантською ефективністю, яка нам, людям як біологічним створінням, і не снилася. Наша обмеженість у тому, що ми не пануємо над нашою свідомістю. Ми її не контролюємо. Ми підпорядковуємося емоційним імпульсам, сигналам тіла, суспільству. Штучний живий супермозок може виявитися чимось принципово могутнішим у вирішенні конкретних прикладних завдань, які людству, безперечно, доведеться вирішувати. Ми мріємо, щоб наші нащадки жили краще, ніж ми. Ми хочемо, щоб життя тривало, маємо якісь цінності, які хочемо передати. І водночас бачимо свою обмеженість. Якщо кинути на одну шальку терезів прогрес, а на другу — проблеми, які ми вже бачимо, проблеми переважать. І що робити? Дивитися на мертвий Марс і співчувати нащадкам? Щоб цього не сталося, нам потрібен надмозок. Чи зможемо ми самі як сукупність істот стати надмозком? Це питання. Але, цілком можливо, ми зможемо надмозок побудувати?

— І якщо це вдасться, то не в рамках кібернетики, а в рамках біотехнологій?

— Мені здається, що ефективність, підказана природними системами, виявиться непорівнянною з тим, що може бути придумане в рамках небіологічної технології.

— Проте неживі системи теж непогано справляються з окремими прикладними завданнями.

— Але ми бачимо, які гігантські труднощі це викликає. І це при тому, що моделюються елементарні процеси. Адже ці мислячі системи за своєю організацією абсолютно непорівнянні. Комп’ютер має обмежені потужності. А мозку нічого не варто витратити яку завгодно потужність, не думаючи про кількість бітів і байтів, на будь-яку дурницю. Я ж вам уже навів приклад із польотом на Місяць. Спробуйте створити технологію, аналогічну за ефективністю, в неживій системі.

— Таким чином, нам слід відставити твердотільні технології й експериментувати з життям?

— Гадаю, значні результати у сфері розробок штучного інтелекту з’являться тільки після того, як удасться перейти від твердотільної технології до біотехнології.

— Але конструювання штучного розуму в такому разі бачиться як перехід на наступний щабель еволюції?

— Ні, це зовсім не еволюція. Еволюція — це добір, на який потрібні мільйони років. А зараз молекулярна біологія здатна зробити це за місяць. Я пропоную ідею, що свідомість — це адаптаційний плід еволюції, який дозволив нам адаптуватися до іншої шкали часу: замість мільйонів років — роки. І це неймовірно «вигідно», але настільки ж і небезпечно. Це загрожує загибеллю. Загибель для людства може народитися фактично в будь-якій молекулярно-біологічній лабораторії. Досить з’явитися вірусові-мутанту – і все. Тому я підозрюю, що якщо людство хоче зберегтися, то в найближчому майбутньому воно має прийти до зовсім іншого стану. До стану мурашника, в якому між людьми, які сьогодні все ще спілкуються й плетуть змови одне проти одного з допомогою слів, таємниць не залишиться. Я гадаю, що людство сьогодні на шляху до іншої форми мови — метамови. Вона дозволить нам спілкуватися з набагато більшою ефективністю, яка відповідала б ефективності нашого мозку і була б сумірна проблемам, що перед нами постануть. У нас, на жаль чи на щастя, просто немає іншого вибору. Воля повинна бути єдиною. Надто велика небезпека. І, треба гадати, ми зрозуміємо, що інформаційна ідея, яка лежить в основі живого, проста, порівняно з тим, як складно вона втілюється. І тоді, я не виключаю, вдасться знайти настільки ж простий алгоритм утілення живих інформаційних систем. Такою буде відповідь на запитання про штучний інтелект. Його існування перестане бути фантастикою і стане тривіальним, як кишеньковий калькулятор. Але ми самі будемо вже іншими. Прошу вибачення за цю «тоталітарну» модель. Зараз вона здається песимістичною. Але я не виключаю, що на шляху до її вимушеної реалізації зміниться саме коло наших цінностей і понять.

Іван САЛЬНИКОВ,
Інститут проблем
штучного інтелекту НАНУ

— У якому, на вашу думку, напрямі найбільш плідно розвиватиметься штучний інтелект — у «класичному», з використанням формальної логіки та статистичного аналізу, чи, можливо, в напрямі ітеративного навчання, нейронних систем, систем із нечіткою логікою тощо?

— Що стосується погляду на напрями розвитку штучного інтелекту – класичним чи не класичним шляхом він піде, – то мушу вас розчарувати. Ми дотримуємося у цьому питанні аналогії з музикою: буде і класична, і некласична музика у штучному інтелекті. Для розв’язання класичних проблем — формальна логіка, класичні алгоритми, статистичний аналіз, послідовний аналіз, системний аналіз і класичні автомати, а для некласичних проблем — ітеративне навчання, нейронні системи, системи з нечіткою логікою, когнітивні методи, багатоагентні технології, нейрологічні засоби і все те, що вже взято дослідниками на озброєння у галузі штучного інтелекту. Сьогодні такі часи, коли не треба чекати 50 — 100 років, щоб алгебра Дж. Буля сприймалася нормально, і не пасує вигукувати, як та дама про перший паровоз: «... не поїде!», а потім — «... не зупиниться!».

Треба, на наш погляд, ширше дивитись на дослідження й розробки у цій галузі: від інтелектуальних роботів, які виконують суто технічні автоматичні дії, – до інтелектуальних нанороботів і «наночовнів», що блукають людськими судинами, вишукуючи погані або хворі клітини, до спротезованих на сучасному рівні людських рук, ніг та інших частин або органів живої людини.

— Які найбільш значимі розробки у галузі штучного інтелекту реалізуються зараз в Україні? Чи знаходять вони практичне застосування?

— В Україні можна відзначити досягнення на деяких із цих напрямів: розробляються штучні суглоби, складові частини хребта людини, інші протези. В Інституті проблем штучного інтелекту МОН та НАН України під керівництвом директора інституту члена-кореспондента НАН України А.І. Шевченка розробляється наукова програма створення гуманоїдних роботів як роботів нового покоління, порівняно з тими, що розроблялися в інституті до цього. Інститут має і досвід, і висококваліфіковані кадри вчених, конструкторів та дослідників різних спеціальностей, аби розпочати вирішення складних проблем гуманізації тих роботів з інтелектом, котрі вже були розроблені в інституті. Наші роботи вже навчилися розпізнавати мовні та зорові образи, виконують різноманітні механічні дії й рухи, в тому числі і самостійно за наперед заданою програмою пошуку та маніпулювання.

— У чому причини певного зниження інтересу широкої публіки до штучного інтелекту, порівняно, наприклад, із 70-80 роками?

— За нашими даними пошуку на сайтах в Інтернеті, за ключем тільки «гуманоїдні роботи» було знайдено всього-на-всього 26,5 млн. документів, 859,0 тис. патентів, 4,92 млн. журнальних публікацій. В тому числі у США – 6,5 млн. документів, у Японії — 7,56, Німеччині — 3,39, Росії — 4,17, Україні — 428,0 тис.(!) документів. Виявлено також тенденцію до зростання обсягів досліджень та публікацій, починаючи з 2002 року. Таку ж саму тенденцію виявлено і щодо гуманоїдних біороботів та медичних гуманоїдних біороботів.

Про створення гуманоїдніх роботів повідомляють відразу кілька провідних фірм Японії: Хонда, Азімо, Соні, Фьюджі та інші. Деякі з цих роботів добре ходять і навіть бігають, мають високий рівень інтелектуальної поведінки, можуть грати у м’яч, розпізнають обличчя, голоси, ведуть діалог із людиною на різні теми за вибраною тематикою.

У Токіо японська корпорація Хонда демонструвала, як сигнали мозку, що розпізнаються з допомогою магніторезонансного сканера, передаються на роботизовану руку, яка повторює раніше побачені нею рухи руки живої людини.

На останній міжнародній виставці сучасних комп’ютерних технологій і телекомунікацій ЦЕВІТ-2006 (м. Ганновер, Німеччина) демонструвалися різні робототехнічні системи: від «свідомих» іграшок зі складною поведінкою і комунікабельністю до антропоморфно-гуманоїдних механічних пристроїв із електронною начинкою та штучними частинами, що імітували різні анатомічні структури людського тіла: руки, ноги, голови, тулуби тощо.

Передбачається, що вже в недалекій перспективі гуманоїдні роботи обслуговуватимуть людину в різноманітних ситуаціях і станах, знайдуть воєнне застосування, використовуватимуться як поодинці, так і в групових варіантах: футбол, бойові операції, боротьба з терористами і т.п.

— Коли, на вашу думку, буде створено систему, здатну пройти тест Тюрінга, — принаймні якщо «суддею» буде не спеціаліст-кібернетик?

— Про які вже там тести Тюрінга казати! Подивіться на японського собачку АІВО — останнього за часом розробки робота зі штучним інтелектом, якого можна вільно побачити, зокрема, і в Донецьку. Функціонує як дорослий собака, якого не треба виховувати. «Живе» самостійним життям. Сам вирішує, як поводитися. Орієнтується на те, що діється навколо, і на свій особистий «настрій». Володіє інстинктами любові, покори, руху, харчування, сну.

Тож про яке зниження інтересу широкої публіки до штучного інтелекту ви кажете, повертаючись до 70 — 80-х років? Треба вже, мабуть, говорити про інтерес із боку гуманоїдних роботів, які ніяк не можуть збагнути, що то за штучна людина дивиться на них і не здатна усвідомити навіть окремих можливостей того ж таки Айбо, які він їй демонструє. Людині вже бракує знань, щоб сприйняти штучну конструкцію того ж таки Айбо і стежити за його поведінкою.

– Чи не може подальший розвиток когнітивних функцій штучного інтелекту призвести до «самоусвідомлення» систем штучного інтелекту, себто до появи штучної свідомості?

— ХХІ століття прогнозується як століття штучної фауни і флори. І не останнє місце серед цих штучних створінь посідатимуть гуманоїдні інтелектуальні роботи, не виключено – і «штучні люди». Не слід, усупереч Карлу Марксу, піддавати цей тезис сумніву. Як свого часу ввійшли в кімнату персональні комп’ютери, так і в нашому столітті в кімнату майже кожного мешканця прийдуть штучні робототехнічні системи зі штучним інтелектом та штучною свідомістю. Жодних сумнівів у цьому немає.

Ё У 1623 році Вільгельм Шикард створив перший механічний калькулятор. Досконаліші обчислювальні машини створювали Блез Паскаль у 1642 і Лейбніц у 1673 роках. У XVIII сторіччі було створено чимало химерних і складних механічних іграшок. У 1820 році розпочався промисловий випуск механічних калькуляторів. У 1833 році Чарльз Бебідж створив програмований калькулятор, здатний зчитувати інформацію з перфокарт. У 1847 Джордж Буль публікує свій «Математичний аналіз логіки», закладаючи основи Булевої алгебри.

Ё У 1950 році Тюрінг склав свій операційний тест для визначення інтелекту. Того ж року Клод Шеннон опублікував працю, в якій гра в шахи аналізувалася як можливий машинний пошук оптимальних варіантів. 1956 рік — Джон Маккарті ввів у науковий обіг термін «штучний інтелект». 1952—1962 роки — Артур Самуель (IBM) написав першу програму для гри в шашки, котра могла на рівних змагатися з чемпіоном світу з цієї гри.

Ё 1965 рік — Джозеф Вайзенбаум написав «Елізу» — першу програму для ведення діалогу англійською мовою на довільно обрану тему.

Ё 1973 рік у Единбурзькому університеті створено робота Фредді, здатного використовувати візуальні спостереження для пошуку і складання визначених моделей.

Ё У першу половину 80-х почали використовувати експертні системи в комерційних цілях. Ернст Дікман і Мюнхенський університет Бундесверу створили перші робомобілі, здатні пересуватися по порожніх вулицях зі швидкістю до 70 кілометрів на годину (майже як випускники більшості українських автошкіл).

Ё Кінець 90-х — активне бізнес-використання веб-краулерів і інших інтелектуальних механізмів для пошуку інформації у Інтернеті.

Ё Двотисячні роки — поява серійних інтерактивних роботів — «домашніх тварин», активна робота у Массачусетському технологічному інституті над «соціальними роботами», котрі можуть виконувати нескладні завдання, розуміти усні команди, а також висловлювати власні «емоції» за допомогою виразу «обличчя».

Можливо, не найуспішніші з точки зору високої науки, проте здатні вразити уяву представники штучного інтелекту:

Deep Blue — шахова програма, яка у травні 1997 року з рахунком 3,5—2,5 виграла у чинного чемпіона світу Гаррі Каспарова

EMI — написана професором університету Санта-Круз Девідом Коупом програма для комп’ютерної композиції. Програма може імітувати стиль близько сотні класичних композиторів, при тому настільки досконало, що неспеціалісти не помічають різниці.

MICIN — експертна система для медичної діагностики інфекційних захворювань, розроблена у Стенфордському університеті. Користуючись півтисячею внутрішніх правил-послідовностей і колосальною базою даних, може з високою достовірністю діагностувати більшість відомих науці інфекцій і призначати медикаментозне лікування.

Grand Challenge — змагання електронних систем керування автомобілем, що проводилось Агентством передових оборонних дослідницьких проектів США.

Чемпіонат світу з футболу серед роботів — конкурс, який проводиться з 1993 року і має на меті «до середини ХХІ сторіччя створити команду людиноподібних автономних роботів, котрі зможуть виграти у чемпіонів світу серед людей». І якщо на перших етапах чемпіонату основною проблемою було утримування людиноподібних гравців на ногах, то на даний момент вони вже бігають і вчаться водити м’яч.