ЧАС ВІДКРИВАЄ ІСТИНУ

Минулої неділі в Будинку кіно студія «Контакт» представила свою програму 2001 року. Мало хто в Україні нині міг би наважитися на таке — передусім через мізерні обсяги виробництва. «Контакт», на чолі зі своїм засновником і незмінним керівником Ларисою Роднянською, може. Невелика студія, що займає дві кімнати у Спілці кінематографістів, робить більше, ніж інші великі державні кінопідприємства. Феномен, власне.

Щоправда, сцену залу перегляду цього разу прикрашав трохи сумний транспарант «У бій ідуть самі старики... Але не тільки». Навіть цієї, здавалося б цілком благополучної студії, торкнулася біда (хоч з якого ракурсу дивися, а це так) — у нашому кіно майже немає молодих людей. Працюють літні, нерідко вже пенсійного віку люди, а молодь відомо де — на телебаченні. Звісно, у творчості паспортні дані далеко не завжди основні, та все ж, усе ж, усе ж... Тому не дивно, що у виступі Роднянської пролунав заклик до молодих: приходьте, приносьте нові ідеї, задуми, ми постараємося їх реалізувати.

Свою програму «Контакт» цього разу представив у вигляді дайджесту з фрагментів 11 фільмів. Вийшло досить вдало, на мій погляд. Вдало, оскільки деякі фільми захотілося побачити повністю, причому негайно, а деякі уривки і взагалі викликали в мене сильне емоційне переживання. Наприклад, фільм про Івана Козловського (режисер тут якраз молодий — Сергій Лисенко) — простий епізод із старої хроніки, де знаменитий співак виконує українську народну пісню перед звичайнісінькою, аж ніяк не аристократичною публікою. Мені важко пояснити чому, але вийшло надзвичайно хвилююче. Це непередавано — те, як слухали пісню сільські жінки: на їхніх обличчях у цю хвилину відбивалася сама доля, усі її злами та драми. Чисте кіно, що спостерігає й одразу синтезує, перетворює начебто рядовий факт на високий образ людського духу.

Захотілося подивитися і фільм Олександра Фролова про Миколу Хвильового — судячи з уривка, у ньому здійснено цікавий пошук екранної пластики. До речі, зображення з відеоносія проектувалося на великий екран і майже без шкоди для якості. Як відомо, неігрове кіно майже повністю відмовилося від роботи з кіноплівкою, освоївши відео. Причина зрозуміла — тепер таке кіно в кінотеатрах не показують, телебачення — головний, практично єдиний замовник і транслятор. Досі побутує думка, що наслідок сього — втрата пластичної культури: що можна розглянути на телеекрані! То навіщо й старатися? Ба ні. У нас, як і раніше, не переводяться хороші оператори, і саме такі знімають для «Контакту» — Микола Мандрич, Володимир Гуєвський, Едуард Тимлін, Анатолій Химич, Сергій Борденюк... Вони на відео знімають, як для кіно, — відпрацьовуючи картинку, вибудовуючи кадр, отримуючи (це відчутно майже фізично) насолоду від руху камери, колірної партитури, нюансів життя людського тіла. А на фестивалях та інших кінотеатральних переглядах тепер їхню роботу можна бачити на великому екрані — і всі їхні старання винагороджуються.

Особливістю «Контакту» є те, що до роботи залучаються режисери і навіть актори з ігрового кіно, причому найбільш маститі — Микола Мащенко, Олег Фіалко, Іван Гаврилюк, Лесь Сердюк, Олександр Муратов, Сергій Маслобойщиков (дуже успішною виявилася його картина дворічної давнини «...отъ Булгакова»). Причина зрозуміла: студія прагне урізноманітнити, збагатити виражальні засоби документального кіно. Хоча не завжди їхні пошуки здаються переконливими.

Про фільми, які я бачив повністю. Із циклу, присвяченого різним регіонам України, кращою (із побачених) вважаю картину досвідченого Тимура Золоєва «Прикарпаття. Гори і доли». Традиційний жанр відеофільму, де багато гарних пейзажів, у тому числі сільських і міських, етнографічних подробиць: вишиванки, кузні, гончарні... Е.Тимлін і А.Химич зняли все це чудово, вдало використавши аерозйомку: особливо вражають міста. Але головна удача пов’язана з роботою сценариста, автора дикторського тексту, ним самим і прочитаного, Івана Гаврилюка. Чесно кажучи, я боявся, що актор сам з’явиться в кадрі, забувши про давню невдачу у фільмі «...якого любили всі» (там він розповідав нам про Леоніда Бикова). Слава Богу, цього не сталося — Іван залишився за камерою. А у фільмі звучить його голос і його душа. Душа людини, для якої Прикарпаття — мала батьківщина, та й просто все, чим вона жива, чим багата. Може, тому що сам не позбавлений сантиментів із приводу своєї батьківщини, я легко ввійшов в емоційний лад картини. Ніякої пишномовності, ніяких прибамбасів, але в результаті знаходиш ту гордість за свою Вітчизну, те замилування нею, яких нам так часто бракує. Без дешевого пафосу, надриву, показного патріотизму, від якого (особливо в ці передвиборні тижні) вже починає нудити.

Краса — ось домінанта. Якщо ви здатні просльозитися, побачивши вечірній захід сонця або тиху річку, це означає, що ваша душа жива. Адже навколо стільки мертвих душ (деякі з них ворушать губами в телевізорі і навіть вдають вселенську скорботу). І стільки втрат. Тому так важливо, коли з екрана в зал струменіє чисте, без домішок замилування людиною. Саме так я сприйняв невеликий відеофільм «Київ, любов моя» Миколи Мащенка (камера Сергія Борденюка). Столиця України постає перед нами як рукотворний шедевр, і це освідчення в любові людям, які створили й відтворили з попелу красу. На власні очі пересвідчуєшся в тому, що Київ в останні роки повертає свою неповторну естетику, а з нею, сподіватимемося, й етику — від краси, досконалості міських пейзажів багато що залежить, навіть саме майбутнє наших дітей і внуків. З бруду й бридоти народжуються лише монстри, потвори, тому краса і справді може врятувати світ.

Хоча, звісно, історія це нечасто потверджує. Володимир Хмельницький у фільмі «Вулиця без кінця» (з циклу «Обрані часом», створеного за підтримки Міністерства культури та мистецтв України) розповідає про славетний рід цукрозаводчиків і меценатів Терещенків. Спочатку про старшого, Артемія, який вклав у рідний Глухів півтора мільйона тодішніх карбованців. І що ж, на вітер пущено було ті гроші — адже незабаром прийшли варвари і більшу частину створеного просто стерли з обличчя землі… Але згадаймо одну лише деталь — у Глухові, у вчительському інституті (побудованому Терещенком), навчався Олександр Довженко. На екрані ми бачимо сьогоднішній Глухів, і я несподівано думаю про те, що величезна сприйнятливість селянського сина і знаменитого режисера до міського пейзажу була закладена саме тоді, в часи навчання у цьому невеликому, але такому гарному місті. А водночас і прагнення поліпшувати життя, розуміння того, що краса — це серцевина людського світовідчування.

Найбільш хвилюючою новелою фільму вийшла та, що розповідає про подружжя Ханенків — дочку Михайла Терещенка Варвару та її чоловіка, Богдана. Саме вони зібрали відому колекцію (тепер це Київський музей західного і східного мистецтва), і саме Варварі довелося зазнати принижень після 17-го року, яких вона, по суті, не витримала (1922-го її не стало). Гадаю, багатьом захочеться, подивившись фільм, піти у Видубецький монастир і вклонитися могилі людей, чиє внутрішнє світло продовжує струменіти з незгасного минулого.

Варвара в юності, побачивши в Італії якусь картину, захотіла оживити мертвого птаха. Здається, саме це бажання керує й авторами циклу «Обрані часом» — вони намагаються повернути життя багатьом персонажам нашого минулого. Час не лише лікує, а й відкриває істину, піднімає повіки, і ми знову навчаємося цінувати і розуміти тих, кого по праву можна назвати культурними героями...

Але не все так чудово у фільмах «Контакту». Наше неігрове кіно, багато в чому зберігши величезний потенціал, напрацьований у недалекому минулому, опинилося в непростій ситуації. Та про це — невдачі, проблеми і перспективи — я розповім наступного разу, продивившись усю програму студії. Висновки можуть бути цілком репрезентативними, адже перед нами, мабуть, найживіший сектор вітчизняного неігрового кіно.