ЧАРІВНО. НАЇВНО. ПРОФЕСІОНАЛЬНО?

Дивовижним подарунком потішила глядачів Національна опера — балетом «Віденський вальс». Дуже цікавий задум — з окремих невеликих творів родини Штраусів ( батька, сина та... брата) скласти наскрізний сюжет романтичного плану і станцювати його засобами класичного балету. Смілива ідея належить широко відомій у вузьких колах Аніко Рехвіашвілі, хореографу, заслуженій артистці України, завідувачці кафедри сучасної хореографії Національного університету культури
й мистецтва.

Очікували на диво. Класично легковажна, святкова музика позаминулого століття, потрактована суперсучасним балетмейстером Аніко, яка вміла дивувати пластичними рішеннями драматичних спектаклів і власним сузір’ям, обіцяла видовище незвичайне, парадоксальне, авангардне, такий собі п’янкий коктейль. Тим більше що Аніко сама склала сюжет, над нею не тяжіли геніальні рішення великих попередників, вона була вільна в польоті творчої фантазії на крилах чарівної музики. Музичний текст балету щедро, дуже дотепно, а інколи й несподівано скомпонував диригент Олексій Баклан. А він, син славетного київського танцівника, світлої пам’яті Федора Баклана, ідеального принца всіх класичних балетів, — добре розуміється на хореографічному мистецтві.

Але злетіла Аніко невисоко. Таке враження, що, отримавши доступ до великої форми (три акти!) на головному балетному майданчику України, вона палала однією, та полум’яною пристрастю — довести, що вміє складати балети в класичному стилі, з пуантами, гранд- і тандю-батманами, пліє, фуете, жете ет сетера. З’ясувалося, що до Петіпа, Фокіна, Лифаря і Григоровича із Шекерою їй дуже далеко. «Віденський вальс» перетворився на убогий набір хореографічних штампів. «Букви» азбучних балетних поз, позицій, обертань і стрибків погано складалися в тьмяне «слово» й зовсім не хотіли пов’язуватися у виразні фрази. Відтак хореографічний текст залишив багато запитань.

Приміром — чим відрізняється знаменита балерина Клара від незнаменитої нареченої Анель? Чи справді композитор Франц створив вальс «Блакитний Дунай» (як у лібрето), чи це хвилі легендарної річки втопили зрадника? Адже сцени натхненної творчості просто немає — у той момент Франц біжить за лаштунки (до рояля, чи що?).

Іще — що то за танцівниця Клара, що саме вона танцює? У віддаленій глибині величезного простору споруджено сценічний майданчик (ракурс погляду глядача з партеру «ріже» ноги балеринам на ньому вище кісточок навіть на пуантах), де в стилі «взагалізму» красиво розмахують руками й ногами якісь балерини, й анітрохи не краща за них знаменита Клара. А потім на неї опускається величезний кажан. Виникає глядацька асоціація з бетменом або оперетою того самого композитора. Якщо з оперетою — то ось вона, втрачена можливість автора нового київського балету! Клара — опереткова діва! Скільки несподіванок, пікантностей, контрастів і модерну обіцяв цей хід! Але, на жаль і йой...

І, нарешті, фінал. Закохані посварилися, він захопився іншою, вони заледве помирилися й возз’єдналися (оцініть оригінальність вигаданого Рехвіашвілі сюжету!). І щойно це сталося, він летить на недоладній повітряній кулі з квітів (піди здогадайся, що то — монгольф’єр), а вона залишається на землі усміхатися глядачам. Чи це хепі-енд? Хоч би разом полетіли...

Запитання нагромаджуються. Стиль? Жанр? Романтичний балет? А-ля «Жизель», чи що? Не те. Але й не «Шопеніана», де просто оспівується абстрактна краса Жінки й узагальнена шляхетність Чоловіка, їхній чудовий союз. А тут наявний сюжет — конфлікти, події, характери, стосунки. Але події окреслено слабко (особливо в другому акті), характери розмиті, розвиток стосунків ледве вгадується. У музиці легкість і прозорість почуттів, а на сцені — натужність, штучність, нечіткість сценічної дії.

А де гумор, яким пронизана навіть лірична музика Штраусів? У Рехвіашвілі окремо існує каскадна, майже клоунська пара тірольця й кондитера, а герої — майже з «Лебединого озера», хоча в Чайковського й Петіпа Одетта й Одилія все-таки помітно різні, а тут Анель і Клара — хореографічні близнючки.

Утім, спектакль матиме успіх у глядача. Три години лунає чарівна, відома й улюблена музика (нагадую — усіх трьох Штраусів) у чудовому виконанні оркестру театру під керуванням О.Баклана. Тішать око милі, гарні костюми, особливо в «Блакитному Дунаї» (художник А.Іконников). Танцювальні «номери», на які розбито балетний текст, відповідають «кліповому» сприйняттю сучасної молоді. Потішні й чарівні браві вояки (чомусь не названі в шикарній програмці) на чолі з графом Кайзерлінгом у виконанні пушинкоподібного Вадима Буртана. Злітають до небес милі ніжки Тетяни Білецької (Клара), Яни Гладких (Анель). Мрією юних дівиць пурхає по сцені мужньо-субтильний Євген Кайгородов (Франц). Виїжджає на сцену допотопний автомобіль марки «Антилопа гну». І ще купа різнобарвного народу витанцьовує на сцені, зображуючи австрійський народ, театральну публіку, городян під дощем і хвилі Дунаю...

Облишмо жарти, панове! Дай Боже професійно-наївному балету «Віденський вальс» успішно існувати в репертуарі театру. Адже гарно. І просто. Прем’єра «Віденського вальсу» — привід поговорити про інше. Про наш балет узагалі.

«Душой исполненный полёт» — так справедливо називали російський класичний балет, що вийшов із лона французького (Тальоні) й завоював увесь світ. Він став позанаціональним, навіть позарасовим, загальнолюдським явищем світової культури. Таким він існує триста років і житиме вічно. Зокрема й в Україні.

У його словесній формулі поєдналися два істотних поняття — душа й політ. «Політ», тобто техніка балетного мистецтва, у нас поки що (!) у відносному (!) порядку. Хоча вже й кордебалет втрачає синхронність (самостверджується кожен невизнаний соліст?), і зі стрибка приземляємося з гуркотом кругляка (навіть у Маріїнському театрі), і на підтримку незмога виштовхати балерину. І навіть у такт музиці не завжди потрапляємо. Але взагалі-то ще тримаємося, ще літаємо й пурхаємо. Правда, не помітили, як із польоту випурхнула душа. Та сама, що дозволяла великій Улановій з її негарними колінами і в п’ятдесят років вражати світ Джульєттою.

Наші балерини та їхні партнери залишилися танцівниками, але переважно перестали бути АРТИСТАМИ балету. На сцені вони Коппелії, витончені механічні ляльки. Їхні рухи не народжуються, а придумуються і виконуються. Почуття не заразливі (бо їх немає), а позначені і проілюстровані. Ніхто з балетних не замислюється над тим, що артист на сцені, який «проживає» образ, випромінює певну енергію (за Станіславським — «лучеиспускание»), яка контактує з енергією глядача й викликає емоційний резонанс, здатний об’єднати публіку у щось на кшталт монокристалу, вібрації якого повертаються на сцену, «підзаряджаючи» артиста й багаторазово посилюючи його талант. От вам і «душа»!.. А якщо нічого випромінювати?

А в тому, що випромінювати нічого, винні багато чинників. Та в основному професійна балетна освіта, де «акторській майстерності» приділяється слабка й — головне! — пізня увага. Дитину спочатку заковують у панцер тренованих, розвинених м’язів, а потім намагаються легесенько достукатися до її душі. Але броня вже міцна... Може, варто було б навпаки — спочатку розвинути в людині артистизм, тобто внутрішню свободу і сміливість, співчуття та співпереживання, образне сприйняття світу, щирість і чутливість, а потім навчити складностей танцювального мистецтва, «одягти» цей особистісний «вміст» у «форму» балету. Усі ці «раніше» й «пізніше» тут абсолютно умовні. Йдеться, звісно, про акценти, послідовність пріоритетів у комплексному формуванні творчої особистості артиста балету.

Багато чого бракує й нашим балетмейстерам, навіть відомим і визнаним. Не кажу про багатство хореографічної лексики, про творчу фантазію, яка й відрізняє освіченого майстра танцювальних компіляцій від справжнього творця, тобто творця нового. Це вже кому скільки й чого дано або наскільки розвинуто.

Проте постановникам, цим вигадникам рухів, надто часто бракує знань і навиків у сфері режисури. Бодай у таких її категоріях, як драматична дія, мізансцена, спілкування персонажів, конфлікт і його розвиток у подієвому ряду тощо. Не завадило б їм добре розбиратися і в особливостях побудови сюжету, його композиції, розкритті характеру в дії, структурі вчинку, особливостях різних жанрів тощо. Можливо, цього десь і навчають балетмейстерів?

Так, багато чого змінюється в нашому житті. Увесь світ змінюється на очах. Змінюється й балет. Можливо, його оновлення не відразу стає доступне оку дилетанта з мінусовими діоптріями. Але в мінливому світі є, має бути щось вічне — краса, гармонія, професіоналізм, творчість, мислення, любов... Хоча б любов до балету, якою і продиктовані ці нотатки дилетанта.

Р.S. Усіляко вітаю підтримку, надану Міністерством культури і мистецтв постановці «Віденського вальсу».Так, диви, наша держава навчиться підтримувати сміливі творчі експерименти, не оглядаючись на результат. Хоч би яким був цей пошук, він, поза сумнівом, корисний, важливий і вселяє надії.