ЧАРІВНИЙ БАЛ НАПІВТОНІВ

Жизнь — это пиршество нюансов,

Волшебный бал полутонов!

Роман Кофман

Напевно, Романа Кофмана представляти не слід. Але напередодні 65-річчя майстра хотілось би нагадати деякі факти його непересічної біографії.

Становлення кар’єри Романа Кофмана припало на радянські часи. А тоді прізвище Кофмана, як він сам сказав, було просто нецензурним. Те, що в країні пролетарського інтернаціоналізму називалося п’ятою графою, робило пана Кофмана невиїзним. Однак попри все, йому вдалося стати одним з найвідоміших диригентів СРСР й вийти на міжнародну музичну арену — здобути там визнання, знайти справжній успіх. Під його диригентством працювало понад 60 провідних оркестрів Радянського Союзу та світу — це і Державний симфонічний оркестр СРСР, Академічний оркестр Московської філармонії, оркестр Великого театру, Національний симфонічний оркестр України, оркестр Мюнхенської філармонії, оркестр радіо ФРН, Національний симфонічний оркестр Бельгії, Королівський Ліверпульський симфонічний оркестр…

З 1990 р. Роман Кофман очолює Київський камерний оркестр. Він виступив музичним керівником і головним диригентом Київського міжнародного фестивалю «Роман Кофман та його друзі» та Міжнародного арт-проекту «Гранди мистецтва у Львівській опері». В його доробку кілька компакт-дисків. Зовсім недавно Роман Кофман дебютував як поет та прозаїк. І стався в його кар’єрі ще один поворот — він поставив як режисер опери Ж.Бізе «Кармен» і Леонкавалло «Паяци».

Спадають на думку слова литовського художника і композитора Чюрльоніса: «…чим ширше розкинути крила, тим більше коло можна облетіти, тим легше буде душі, тим щасливішою буде людина…» Роман Кофман — і диригент, і викладач (професор Національної музичної академії), і композитор, і режисер, і письменник, і поет, і … У кожній своїй іпостасі людина пізнає світ, відкриваючи знову й знову самого себе. Гадаю, що він неодмінно відкриє в собі ще нові та несподівані грані. Проте для Романа Кофмана головним засобом самовираження, зрозуміло, є музика.

Інтерв’ю пан Кофман призначив у консерваторії. Я прийшла трохи раніше — йшла репетиція зі студентським оркестром. Кофман терпляче з властивою маестро тонкою іронією пояснював студентам складні місця музичного твору. Відбувався дивовижний полілог між викладачем, студентами та й, власне, самим музичним твором. Атмосфера репетиції, де йшов напружений творчий пошук, створила дивовижне тло нашої бесіди. Поруч лишалися студенти… Отже, я звернулася з проханням пригадати важливі моменти, від яких залежала кар’єра диригента, композитора, викладача.

— У мене сталося так, — розповідає Роман Кофман. — Було сидіння на дні, а потім неначе відбувся якийсь вибух! Не було поступового сходження, як це традиційно буває. Я вам скажу, що тільки до консерваторії вступав тричі! Свій оркестр у мене з’явився лише через 20 років після закінчення консерваторії. Окрім того я був абсолютно невиїзним близько 16 років — найкращих років, з погляду творчості та сил. А виїжджати дозволили лише під час перебудови — у 1989 році.

Й сталася досить цікава історія: мені зателефонували з Гельсінкі й запросили диригувати Національним симфонічним оркестром Фінляндії. Мене запитали: «Пане Кофмане, що ви робите у жовтні цього року?». Розмова відбувалася у березні. Я тоді нічого не робив, у мене не було концертів. Але для солідності я витримав довгу паузу, сказав, що мушу подивитися на свій розклад… За кілька хвилин я відповів, що вільний. Й у нас відбулася така розмова:

— Значить, пане Кофмане, ви будете диригувати у Гельсінкі!

— Ні! — відповів я. — Я не буду диригувати, бо — невиїзний. Мене не випустять…

— Та про що ви говорите?! Вже 4 роки, як все змінилося, зламано «залізну завісу»!

— Ні, на жаль! — сказав я. — Лише торік, у 1988 році, запросили мене, оркестр під моєю орудою взяти участь у міжнародному фестивалі на Мальті. Це запрошення надійшло вчасно, проте я нікуди не поїхав. А ті, від кого залежало рішення, відповіли іноземцям, що я хворий. Мені ж зателефонували закордонні колеги, бо там стався скандал — замість мене на фестиваль приїхали інші. Вони запитали про стан мого здоров’я — на що я відповів, що дуже добре себе почуваю!

— Але доля, пане Романе, наче помстилася за вас. Чула, що ви стали першим й останнім радянським диригентом, який будь-коли виступав на Тайвані. Чи так?!

— Дійсно, так і було! Разом з відомим російським піаністом Миколою Петровим ми були запрошені до Тайваню. Перед концертом мали виконати гімни двох країн: Радянського Союзу і Тайваню. Але напередодні концерту мені зателефонував Петров й порадив забути про радянський гімн. Він щойно почув по радіо, що СРСР розвалився, а це означає, що ми не маємо права грати гімн неіснуючої країни. Наступного дня тайванські газети вийшли з заголовками: «Відбувся перший і останній концерт радянських музикантів!»

— Від тих подій нас відділяють 10 років. Філософія життя: канули у Лету старі проблеми, з’явилися нові… Високе мистецтво класичної музики скрізь у світі виживає виключно за підтримки держави, меценатів, бо оркестри, театри не можуть повністю утримати себе. Як ці задачі вирішуються безпосередньо вами, оркестром під вашою орудою у сучасному українському контексті? Чи є будь-яка підтримка від держави та з боку меценатів?

— Зараз держава потребує підтримки з нашого боку. Ми, як тільки можемо, допомагаємо нашій державі якось триматися на поверхні. Чи буде вона вдячна за це — невідомо! А ось меценати… Я не знаю таких! Слід чітко відрізняти спонсорство від меценатства! Так альтруїстичних меценатів у нас поки немає! Правда, чув, що все ж таки є меценати, які дають гроші на бокс без правил, стриптиз — на це і я дав би небагато грошей…(усміхнувся). Але, щоб дати гроші на підтримку класичного мистецтва — про це мені, на жаль, нічого не відомо. Хоча не буду йти проти сумління: щось у цьому напрямі намагається робити Фонд сприяння розвитку мистецтва.

— Пане Романе, чи можна міру зацікавленості класичною музикою, повагу до неї еліти й суспільства в цілому, розглядати як своєрідний індикатор цивілізованості певного супільства?

Так, то правда, що рівень культури у світі прийнято визначати з погляду розвиненості класичного мистецтва. Ми навіть не знаємо, не здогадуємось, наскільки в нас низький той рівень. У нас молоде суспільство — і я не маю на увазі останні десять років. Взагалі наш сучасний східноєвропейський осередок — це молоде суспільство. Щось починалося, а потім було порубано сокирами.., разом з роялями… — все було порубано. Тепер і людей тих немає, нема їхніх нащадків... Все, що сьогодні виростає — виростає на збіднілому грунті...

Якщо все буде гаразд і Україна йтиме довго-довго в доброму напрямі, і якщо ми з вами будемо розмовляти років через 200—300, можливо, зможемо сказати одне одному, що щось зрушилося…

— «Оптимістично» лунає! А скажіть, пане Романе, виходячи з цього контексту, наскільки комфортно у психологічному сенсі почуває себе особистість такого високого рівня в музичному просторі сучасної України? Чи не виникало у вас бажання, з огляду на все пережите, поїхати працювати за кордон і надовго?

— Бажання таке виникало. Часто спонтанно, але частіше з ініціативи влади. Я відчував, що мене просто виштовхують: я диригував урядовими концертами, а у засобах масової інформації називали не моє — інше прізвище. Бо моє тоді було абсолютно нецензурним для України. Мене виштовхували, а я впирався руками та ногами. Таку вдачу маю!

Тепер можна вирішити це питання! Зараз маєш свободу, вільний вибір. Але я — людина сентиментальна: я дуже люблю своє місто, все, що пов’язане з моїм дитинством. Для таких людей, як я, найкраще було б працювати й тут, й там. Тепер можна, правда?!

Роман Кофман має розписані концертні плани як особисті, так і з оркестрами — на два роки наперед. Географія гастролей дуже розмаїта — від Бетховенського фестивалю у Бонні зі студентським оркестром Національної музичної академії — до концертів Київського камерного оркестру на Канарських островах, і обов’язково концерти у рідному Києві.

Роману Кофману хочеться ще багато в чому поекспериментувати. Проте Кофман переконаний фаталіст, через що планує роботу лише на рік-три не більше, бо, за переконанням маестро, життя все одно вносить свої корективи. Що ж будемо вірити, що життя буде не надто суворим редактором для Романа Кофмана. Хай йому щастить!