Чарівник країни Зеровілль

Але насамперед він про любов до Кіно. Режисер стрічки - Джеймс Франко, у головних ролях - Джеймс Франко, Сет Роґен, Меган Фокс, Джекі Вівер, Джеймі Коста, Вілл Ферелл, Джої Кінг.

Принаймні раз на кілька років з'являється чергова історія про веселі й нелегкі "труди і дні" кінематографістів. Цього року на наші екрани, причому з невеликим інтервалом, вийшли одразу дві кінострічки - "Одного разу в Голлівуді…" Квентіна Тарантіно й "Зеровілль" Джеймса Франко. Що симптоматично, обидва розповідають про кінець 1960-х ("Зеровілль", щоправда, вже переважно про сімдесяті).

Ці два десятиліття - особливий етап в історії кіно, фактично зміна його парадигми. І при цьому персонажі "Зеровілля", від злочинця до режисерів монтажу, закохані в Голлівуд "золотої доби", хоча саме їхнє покоління творить Голлівуд новий.

Інший символічний момент: у центрі "Одного разу…" діють найпомітніші фігури світу кіно, "зірки" й режисери; "Зеровілль" же розповідає про "невидимих" його творців. Герой - майже геніальний режисер монтажу на прізвисько Вікар, героїня - акторка-невдаха, вічна полонянка експлуатейшену і ролей другого плану Соледад. Неважливих професій у кіно немає, фільм - і про це також.

Головний герой із дивним минулим і нестандартною психікою (Джеймс Франко) вперше бачить фільм, захоплюється кінематографом, рушає до Голлівуду і знаходить себе там у мистецтві монтажу. Вибір для сюжету неординарний, але невипадковий. Монтаж - пульс і дихання фільму, саме він значною мірою визначає ритм, а подекуди й наповнення сцен. Що, зрештою, і демонструє герой, перетворюючи "свій" фільм на шедевр. І саме на фільмах "класичного" Голлівуду вчиться Вікар, хоча уроки ці засвоюються вельми специфічно: "До біса послідовність!" - повчає його досвідчена монтажерка на прикладі сцени з "Місця під сонцем" Джорджа Стівенса (1951). І це при тому, що саме голлівудське кіно уславилося своїм "непомітним" монтажем!

Утім, у мистецтві непорушних правил не існує, закон і вирок тут один - результат. Комбінування розрізнених, подекуди різнорідних уривків зображення в гармонійну єдність - це своєрідна магія, що всіляко підкреслюється в фільмі. Він любить кадри з "її" (себто її персонажа) смертю, бо може повернути її до життя - пояснює Вікар коханій Соледад (Меган Фокс). І після смерті вона являється йому на окремих кадриках - помітних лише досвідченому оку монтажера - фільмів різних часів і народів.

Мандри кілометрами кіноплівки стають для Вікара такою собі Одіссеєю. Хоча, мабуть, доречніше тут згадати інший міф - про Орфея і Еврідіку, митця, його втрачене кохання і безнадійну подорож за ним у потойбіччя.

Оскільки йдеться передусім про кіно, не обійшлось тут і без поклика́нь на культові фільми (фактично теж міфи, вже технологічної епохи). Один з них - уже згадуване "Місце під сонцем" за мотивами "Американської трагедії" Теодора Драйзера. Стрічка, точніше сцена освідчення героїв, стала лейтмотивом, з'являючись то в татуюванні на голові Вікара (крупний план персонажів Елізабет Тейлор і Монтгомері Кліфта), то в сцені навчання перших секретів монтажу, то в фіналі фільму.

"Місце…" - це водночас і "міф Голлівуду" (в нашому випадку - в сенсі втілення його незрівнянної магії), і власне новітній міф, що його розробляла "Американська трагедія": молодий провінціал марно шукає своє місце під сонцем…

Другий фільм-ключ - "Бульвар Сансет" Біллі Вайлдера (1950). Це також стрічка про розбиті надії. І також - про смерть "старого" Голлівуду. А ще - це кіно про кіно. "Фільм у фільмі!" - захоплено каже Вікар, побачивши в "Бульварі…" кадри з "Королеви Келлі" Еріха фон Штрогейма (1929). У "Зеровіллі" ця структура ще більш ускладнена: адже ми вже бачимо фільм-у-фільмі - у фільмі! Чергова магічна властивість кіно: безкінечно множитися, відображаючись саме в собі, як у системі дзеркал…

І, нарешті, третій фільм - "Страсті Жанни д'Арк" Карла Теодора Дреєра (1928). Це "тема" Соледад, щоправда - більше в уяві Вікара. І хоча саме її він уявляє в полум'ї вогнища (тут звучить іще один мотив, відьомський, що теж асоціюється із Соледад), відданість і жертовність, хай несвідомі - це передусім риси самого героя.

Оскільки йдеться про фільм-оду сімдесятим, тут розсипані й натяки на культові фільми десятиліття: "Зоряні війни" Джорджа Лукаса (1977), "Щелепи" Стівена Спілберга (1975), а передусім - на "Апокаліпсис сьогодні" Френсіса Форда Копполи (1979), над яким Вікар навіть устигає попрацювати. Ці стрічки прямо не названі, але їх неважко впізнати й не надто обізнаному з історією кіно глядачеві.

Як бачимо, фільм досить-таки насичений алюзіями, і тут окреслено лише основні. А з огляду на його тематику і загальну спрямованість - як тут було не поекспериментувати із засобами кіновиразності? Стопкадр, рапід, поліекран, перехід у чорно-біле зображення… Загалом, і за змістом, і за формою "Зеровілль" є освідченням кінематографу. І призначений він також кінолюбам, які зможуть зрозуміти одержимість героя. Щоправда, все це дається взнаки: фільм дещо переобтяжений ремінісценціями, дещо нав'язливо сповідується в своєму "коханні", не завжди тонко проводить ідею. Але в цьому є своя принадність: тим щирішим він виглядає. Зрештою саме так і потрібно любити кіно (та й любити взагалі!): відверто, віддано, і так, як це притаманно саме тобі.