БРИТАНСЬКА РАДА ТА ЛЮБОВ

Фестиваль нового британського кіно пройшов в оновленому «Києві» 7—14 червня ц.р. Вісім фільмів за десять днів із пристойним «Долбі» і доступними за ціною (10 гр.) квитками. Зал регулярно повний. В основному молодь. Поп-корн і «кока» — все як у пристойних домах. Публіка реагує дуже жваво й аплодує у фіналі. Ідилія і благовоління, що панують серед глядачів, продовжуються на екрані. Чи навпаки. Ні, не те щоб у кіно вже зовсім ніхто нікого не скривдив і не замочив, але такого концептуального потоку добрих почуттів, дружб та закохань з епохи «Весни на Зарічній вулиці» щось не пригадаю.

Візьмемо хоча б «Звабливе чудовисько» (2001) Джонатана Глейзера, де йдеться про «ведмежатника» Гаррі (симпатяга Рей Вінстон), що перебуває на відпочинку. Він безмежно кохає свою дружину, яка у молодості теж не по оксфордах осягала науки і навички. Пошарпані життям голубки, подружжя Дав, на трудові заощадження купили приморську віллу в Іспанії й у товаристві такої ж пари друзів коротають клімакс. У нього — пивний животик п’ятдесятирічного, солярій з краю лазурного басейну і ледачі думки про власний сексуальний тонус. Та одного разу з гори впала величезна брила, мало не зім’явши Гаррі прямо в його затишному гніздечку. Все подальше — точне здійснення передбачення. Мов сніг на голову, з’являється дружбан-напарник із карного минулого (демонічний Бен Кінслі) з нагальною вимогою-запрошенням «хрещеного» взяти ще один банк. Ситуацію ускладнює те, що гість — колишній суперник Гаррі в боротьбі за серце місіс Дав. Агресивного порушника спокою довелося усунути — він помирає зі словами любові на закривавлених вустах... Як бачимо, і гангстери вміють відчувати.

Герої фільму «До магазинів серед ночі» (2001) Сола Мецштейна молоді люди і теж пов’язані специфічною спільністю — вони працюють хоч і в різних місцях, але усі в нічну зміну. Четверо приятелів зустрічаються в одному кафе, із млявою дружелюбністю спілкуються. У кожного з них свій пунктик. Романтичний Шон тужить за колишнім коханням. Легковажний Вінсент — принциповий колекціонер «трахнутих» дівчат: кожну не більше трьох разів. Закомплексований Ленні має «порнографічну уяву», але чекає свою єдину. Розважливу Джоді турбує дефіцит жіночої сексапільності в собі. Друзі об’єднуються навколо святої справи возз’єднання Шона з його коханою, але з волі випадку кожному теж відламається по окрайцю чогось хорошого. Щоправда, пізньої ночі рідко купують дорогі речі.

Типологічно схожа історія розгортається в «Природжених романтиках» (2000) Дейвіда Кейна. Тільки тут центром, який об’єднує вже шістьох вільних ловців особистого щастя, є латиноамериканський танцклуб. Хоч би що казали (а тут в амплуа резонерів виступають лондонські таксисти) і хоч як тасуй пари коханців, чоловікові потрібна жінка і навпаки. Перевага віддається «най-най» і «єдиним». Цю нехитру концепцію «романтизму» від банальності рятує винятковий, ніби з нічого витягнутий гумор. На ту ж саму тему, теж дуже добрий і по-англійському смішний фільм «Стрибни завтра» (2001) Джоела Гопкінса. Тут до того ж з’являється ще одна стійка, на мій погляд, тема британського кінопродукту — міжетнічна, расова, інтернаціональна толерантність, рівність і братерство як інобуття все тих самих загальнолюдських любовно-приятельських почуттів. У «Стрибни завтра» запам’ятовуються характерні, талановиті і чарівні виконавці трьох головних партій. Джордж, сором’язливий і незграбний американський клерк нігерійського походження (Тунде Адебімпе), згнітивши серце вирушає до Канади, аби на бажання рідних одружитися з нелюбимою дівою. А спритного і заповзятливого француза Жерара (Іполіт Жирардо) щойно суворо відшила наречена, та замість самогубства він вирішує допомогти тихому, але найсправжнісінькому коханню Джорджа до іспанки Алісії (Наталія Вербеке). Все у них складеться й вийде в заповіднику закоханих і самогубців — неподалік пінистого валу Ніагари. Суїцид відкладається.

Така собі «норма» простої людської спрямованості на щастя ніби відтінена двома аномальними екстремами. З одного боку, уже справжній абсолют любовного злиття, аж до повного взаємоототожнення, явлений у картині Дома Ротероу «Мій брат Том» (2001). Два молодих аутсайдери — Джессіка (Дженна Гаррісон) і Девід (Бен Вішо) — у домашньому колі стали жертвами сексуальних домагань, а в затишному закутку лісу, що по сусідству, знайшли одне одного і свій власний добрий світ. Ми занурюємося в ритуально-любовне середовище взаємного обміну тілесними секреціями і потаємними секретами, шуму лісу і шепотіння долі. Самозабутньо грають молоді актори. Згадуємо «Ромео і Джульєтту» Шекспіра, «Ельвіру Мадіган» Відерберга і «Розтинаючи хвилі» фон Трієра (остання ремінісценція особливо доречна, адже «Том» зроблений під неї і «Догми» незаперечним впливом). Розуміємо: абсолюти тріумфують на небесах, а на опортуністичній землі щастя не обіцяють. Справжні романтики, як гинучі герої «Брата Тома», йдуть уперед; «природженим», завжди «стрибаючим завтра» гостро хочеться назад, у затишок пабу або танцклубу, де так любо шукати долю, перебираючи купи варіантів у людському потоці.

Саме так — «Людський потік» — і слід, гадаю, перекласти назву стрічки «Human Traffic» (1999) Джастіна Керрігана, а не «Відриваємось!», як у програмках. (Особлива розмова — почастішання випадків недозволено вільного поводження з перекладними назвами іноземних фільмів, які фантазійно пристосовують, усупереч авторській волі, до заклично-комерційних цілей. Як в анекдотичному випадку із совкового минулого, коли «Поїзд» Є.Кавалеровича став «Загадковим пасажиром»). Тут і у фільмі «Саут Вест 9» (2001) Річарда Паррі подана протилежна «норма» екстрему. Вона втілена в тусовочному демімонді молоді — яка трохи танцює і трохи краде, колеться і перехресно злягається, здирає гроші і готує до запуску новий комп’ютерний вірус. Натура й фактура такого почуттєвого і морального півсвіту продемонстровані зі щирим авторським знанням матеріалу і ніби співпричетністю. Тим більше цікаво було почути в самому фіналі «Саут Весту» щось на кшталт закадрового повчання юним партачам життя. І все ж таки добре: отже, авторитет «пристойностей» міцніючого неоконсерватизму зажадав того.

До програми нового британського кіно ввійшли також фільми, що розвивають тему міжнаціональних стосунків на сімейно-інтимному рівні, — «Схід є Схід» (1998) Демієна О’Доннелла та «Останній притулок» (2000) Пола Павліковскі. Єдиний флешбек в історичне минуле в епічно-класичному «високому стилі» — «Заявка» (2001) Майкла Вінтерботтома. Ніщо не порушило, очевидно, уже сформованого образу нового кіно Альбіону, що всіма фібрами славить любов і її аналоги. Без усякої іронії і мені хотілося б захопитися цією сучасною європейською кінофабрикою, що поставила на потік почуття добрі й особисті. Зрештою, хіба не це головний продукт мистецтва? Окреме спасибі Британській раді в Україні за імпорт дефіциту в нашу країну.