БРАТИ І СЕСТРИ У МОСКВІ ВІДБУВСЯ ЧЕРГОВИЙ ФОРУМ КІНЕМАТОГРАФІЙ КРАЇН СНД І БАЛТІЇ

Досі такі форуми проходили в рамках Московського міжнародного кінофестивалю (МКФ) в липні. Нині і сам МКФ перенесли на червень, і з форумом розлучили. Організатори пояснювали, що причиною тому послужив прийдешній десятилітній ювілей СНД, а тому хотілося підбити підсумки розвитку кінематографій незалежних держав. У це, щоправда, мало хто вірив. У всіх на слуху чвари між російською Спілкою кінематографістів на чолі з Микитою Михалковим і Конфедерацією кінематографічних спілок країн СНД і Балтії (вона й проводить форуми), лідером якої є Рустам Ібрагімбеков. Причина міжусобиць — майнові суперечки...

Втім, спекулятивні мотиви не виключені теж. Цього року спливає термін головуючих повноважень Михалкова і, наскільки я зрозумів, російські кінематографісти ним дуже незадоволені. Як то кажуть, «з великої хмари малий дощ». Обіцяно багато, а зроблено усього трохи. Сидячи в Білому залі московського Будинку кіно, де й проходив форум, доводилося час від часу поглядати на стелю, що обсипалася. По кутках їх задрапували гірляндами з різнобарвних кульок, що мимоволі сприймалося як символ правління блискучого, великого Микити Сергійовича. Війна за майно колишньої Спілки кінематографістів СРСР (і аж ніяк не потішна) — очевидний засіб заробити очки напередодні майбутнього з’їзду.

Ну а «конфедерати» по праву пишалися тим, що зберігають зв’язки між собою. На форумі були представлені всі без винятку країни колишнього Радянського Союзу. Хоча, звісно, проблем тут багато. Адже навіть для самих кінематографічних мас (про глядачів годі й говорити) знайомство з роботами СНДівських колег, по суті, є чимось важкодосяжним. При цьому, дивлячись у зал Будинку кіно, ніяк не скажеш, що московські трудівники екрана рвалися на перегляди. Упевнений, те ж саме було б і в Києві. Реальний інтерес до творчості один одного значно нижчий за той, що вібрує в декларативних промовах, особливо застільних. Однак треба щось робити. Про це говорили досить багато, у тому числі й міністр культури Росії Михайло Швидкой. Як зробити так, щоб у прокаті наших країн з’явилися фільми Естонії, Киргизії, Грузії тощо? Напевно, тут потрібна допомога держав — і організаційна, і фінансова.

Програма форуму підтвердила версію про низький комерційний потенціал фільмів практично всіх країн СНД. Виняток лише один — Росія. Тут також спостерігається сплеск підприємницької активності, не в останню чергу обумовлений податковими й іншими пільгами. Як і в книжковій справі, у нас тут очевидне відставання. Будемо потім кричати про засилля російських фільмів, закидати Москві колоніалістські замашки. Але які цілі при цьому переслідує держава, котра послідовно утискає власну культурну індустрію і тим самим усуває можливість будь-якої конкуренції з чужоземною продукцією? Нічого тут не придумаєш, окрім як наповнення сімейного бюджету окремо взятих чиновних громадян. У результаті будемо підгодовувати чужих, а своїх тримати на сухому пайку. За нинішнього стану справ кінематографічний обмін не має іншої перспективи — принаймні у російсько-українських відносинах.

Самі росіяни сьогоднішню ситуацію у вітчизняному кіно оцінюють по-різному. На «круглому столі» «Десять років пострадянського кінематографу: тенденції, контекст, реалії», що пройшов у рамках форуму, відомий московський критик Андрій Плахов поставив російському кінематографу жирну «двійку». «Ситуація вкрай плачевна», — заявив він. Приміром, на фестивалі «Кінотавр» у Сочі представлено 33 фільми, у тому числі 11 дебютів. Однак знайомство з ними спонукало Плахова на єдиний висновок: падіння кінокультури. Дебюти гнітять найбільше. Ні ремесла, ні творчості. Останньому, до речі, загрожує ідеологічна ядуха. Дедалі виразнішими є спроби створити нову ідеологію засобами кіномови. У газеті «Коммерсантъ» проводиться конкурс кіносценаріїв під гаслом: «Нормальне життя в нормальній країні». І ще девіз, відразу: «Хто контролює свідомість — той контролює життя» (тобто переінакшене «З усіх мистецтв...»). Мету конкурсу критик охарактеризував як спробу «підкупити кінематографістів, щоб вони змусили глядача полюбити майбутнє життя». У принципі те ж саме, що й за комуністичних часів. Нехай нині погано, зате завтра...

Інший московський критик, Віктор Матізен, був набагато оптимістичнішим. Він вважає, що, починаючи з 86-го року, російський кінематограф значною мірою трансформувався, став сучаснішим і мобільнішим. За ці роки створено не менше 50 вельми значних картин — як авторських, так і комерційних, причому останні виявляють у собі риси нової естетики й поетики. Це дозволяє сподіватися, що наростання кінотеатрального буму, який дедалі активніше повертає глядача в лоно кінематографу, зробить вітчизняне кіно якісним і прибутковим.

І правда, росіяни явно роблять упор на те, щоб їхні фільми були цікаві насамперед своїй аудиторії. Учасники форуму дружно вилаяли картину «Сестри» Сергія Бодрова-молодшого (режисерський дебют людини, котра прославилася виконанням головних ролей у фільмах «Брат» і «Брат-2»). Еге ж, з авторським началом тут проблеми. Головний персонаж картини, 13-річна Світланка (Оксана Акіньшина), як і бодровський братик, схиблена на музиці — тільки тут це група «Кіно» і Віктор Цой. Вона живе з бабусею, оскільки у її матері інший чоловік, бандит Алік Муртазаєв, особа «кавказької національності» і бандитської крові. Якимсь подільникам він не хоче віддавати гроші і ті його, ясна річ, «пасуть». Завдання їхнє просте: викрасти Алікову дочку Діну, 7—8 років. Тому Світлану залишають зі зведеною сестрою на секретній квартирі, котру, однак, бандити легко вирахували. Сестри рятуються втечею, і посеред митарств поступово виявляють у собі духовну кревність. «Ти сестра мені», — буквально так, знайомі мотиви легко прочитуються. Тільки батьківщина тут більше виглядає чужиною, у ній важко, дуже важко жити-виживати. І тому після благополучного завершення тривог і хвилювань сім’я на чолі з Аліком відбуває на ПМП в Австрію. У «Браті-2», як ми пам’ятаємо, було щось зворотне — там герой із самої Америки забирав дівчисько в Росію. Втім, Світлана залишається, а оскільки її з Діною (Катя Горіна) з’єднує тепер невидима, але міцна пуповина, то є надія на інше майбутнє...

Відомий режисер старшого покоління Леонід Марягін представив фільм «101-й кілометр». Зовсім інші часи — 53-й рік, коли після смерті Сталіна оголосили амністію, і кримінальні люди суттєво поповнили народонаселення. І так, що від них життя не стало. У невеликому підмосковному селищі правлять бал «авторитети» — вони є справжньою владою. У 16-річному герої фільму Льоні (Петро Федотов) угадується автобіографічний персонаж. У ньому прокльовуються художні таланти, однак вони потрібні лише Кості (Олег Жуков), «котрий місто тримає»: не проти він поговорити про проблематику, скажімо, толстовської «Смерті Івана Ілліча»... Що далі заглиблюєшся в картину, то важче в ній дихати: побут прописано більш аніж старанно, моральні підвалини теж. І виходить, що немає куди Льоньці податися: з одного боку бандити, котрі втягли його у свої справи, з іншого — тодішні «менти», які нічим, по суті, не відрізняються. Єдиний вихід — катапультуватися в якесь інше життя. Що й робить герой фільму, кидаючи все, в тому числі й кохану дівчину, і їдучи до Краматорська. «На Україну!» — вигукнув Марягін, коментуючи мій виступ під час обговорення фільмів. Ну от, у такий спосіб ми удостоїлися звання «землі обітованої». Хоча зрозуміло, чому режисер звернувся до часів своєї юності: занадто схоже все на сьогодення.

Ох, гріхи наші тяжкі — про них ледь не в кожній форумній картині. У азербайджанському «Телефоні довіри», приміром, сценаристом і режисером якого є сам Рустам Ібрагімбеков. 26-річна дочка депутата повертається з Москви до Баку. Рена після аспірантури сповнена планів, передусім пов’язаних із соціальною реабілітацією жінок, які піддалися насильству (фільм зроблено на замовлення комісії ООН — саме на цю тему). У перший же вечір її чекають заручини: на дачу до батьків приїдуть родичі нареченого. Однак усе повисає через якусь таємницю. До того ж з’ясовується, що батьки Рени давно розлучені, у них інші сім’ї. Ближче до фіналу з’ясовується те, що здогадливий глядач зметикував набагато раніше: за 10 років до цього мамусин чоловік згвалтував юну Рену. Про це вона й повідомляє тепер своєму нареченому...

Фільм просто вражає. Тим, насамперед, що в ньому геть відсутній професіоналізм. Гаразд, був би який-ніякий кінематографіст. Але ж це Ібрагімбеков, ледь не найбільш успішний кінодраматург радянського і пострадянського кіно. Щоправда, він спробував пояснити тим, що це «заказуха» із бюджетом у 20 тисяч доларів. Та все ж... Повне враження, що актори і режисер працювали без сценарію: перед камерою розігруються етюди «на тему». Половину діалогового тексту не чутно, операторська робота недбала... Словом, щось соромітне, що варто було б сховати якомога далі і нікому не показувати.

Аматорський рівень характеризує і невеликий естонський фільм «Маяк» Тоомаса Сули. Острівний маяк і сім’я його служителя, котрі живуть у заповідній зоні, вважай що в раю. Але раптово приїжджають гірші представники сучасної цивілізації й все псують. Посмакувавши гріха, чоловік і жінка зникають, кинувши напризволяще власне малолітнє дитя. Нудно і донезмоги примітивно. Зовсім інше кіно — фільм «Свобода» найвідомішого литовського режисера Шарунаса Бартаса. Його філософія чимось нагадує екзистенціалістські побудови: немає порятунку людині в цьому найтяжчому зі світів, а свобода не більш аніж привид, що блукає в розпеченій пустелі.

Молдова представила учнівську, хоча й претензійну короткометражку «Сад» (подібні фільми знімали наприкінці 60-х) і мелодраму Віоріки Месіни та Серджиу Продана «Прокрустове ложе», що приємно вразила вишуканим стилем, тяжінням до канону добре зробленого європейського фільму. Україну гідно, як на мене, представили документальні відеофільми «... отъ Булгакова» Сергія Маслобойщикова і «Переведи мене через майдан» Мурата Мамедова, а також анімаційні стрічки «Зерно» Олександра Гуньковського, «Як у нашого Омелечка» Євгена Сивоконя, «Нудьга» Сергія Котка, «Залізний вовк» Наталі Марченкової та Олега Продана (на жаль, огляд неігрової та анімаційної програми не вміщається у формат даної статті). Організатори форуму дуже хотіли побачити в програмі новий фільм Кіри Муратової «Другорядні люди», проте її замінили іншою одеською картиною — «На полі крові» Ярослава Лупія. На жаль, заміна виявилася явно нерівноцінною.

Ну а найцікавішою, мабуть, виявилася робота киргизького режисера Марата Сарулу «Брат мій, Шовковий шлях». Вона приємно порадувала ступенем своєї творчої свободи. Оце вже парадокс: у Киргизії, де кінематограф практично ніяк не фінансується. Але вже якщо що є, то воно є. Досить жорстка розповідь про мрії й руйнацію доль, про те, як національний міф розбивається об зруйнований остов сьогоднішнього життя. Чудово!

І ще одна притчеподібна картина вже іншого киргизького режисера, Актана Абдикаликова, «Зупинка». Кілька людей затято чекають на зупинці автобус, не бажаючи, певне, помічати, що стоять на узбіччі. Хоча магістраль поруч, рукою подати... Обговорюючи фільм уже після перегляду разом із вірменським критиком Давидом Мурадяном, ми меланхолійно зітхали: а чи не про нас кіно? Однозначно, звісно, не відповіси. Хоча багато в чому схоже. Давайте надінемо окуляри і вдивимося: та ось же вона, магістраль. І по ній мчать у світлу далечінь люди й машини. А ми? Хто відповість на це запитання?