Борис Михайлов: «Для України головне — «краса», а не жах»

«Сексуальність і трансцендентність» — черговий проект PinchukArtCentre. У рамках цієї художньої акції — Такаші Муракамі, Тіно Сегал, Сінді Шерман, Пол Маккартні, Аніш Капур, AES+F, Ілля Чичкан і Борис Михайлов… Саме в провокативності та епатажі, які ведуть у ту ж таки трансцендентність, харків’янин Борис Михайлов давно став на Заході класиком. Відзначений багатьма преміями... Включно з аналогом Нобелівської в галузі фотографії — премією «Хассельблад», яку йому дуже символічно присудили наприкінці тисячоліття — у 2000 році.

Описувати картини та скульптури — річ апріорі невдячна. Ще складніше описувати фотографії. Навіть якщо фотомайстер зняв будинок, море чи захід сонця, усе одно занурити читача в атмосферу фотографії практично неможливо. А якщо йдеться про серйозніші матерії? Наприклад, про оголених бомжів, що «працюють» у постановочних кадрах, вивертають своєю відвертістю. А якщо це серії чорно-білих фотографій, на яких літній оголений чоловік «розважається» з фалоімітатором і гумовою клізмою... Або не так — оголений літній чоловік проробляє якісь маніпуляції зі штучним чоловічим статевим органом, породжуючи асоціації з відомими образами — від античного дискобола до роденівського «Мислителя» і автопортретів Сальвадора Далі...

Склалося враження? Ні? Отож бо.

Тим паче що в Україні такі спроби описувати побачене можуть бути ще й неадекватно сприйняті не тільки «пересічними громадянами», а й іменитими членами Комісії із захисту суспільної моралі. Для яких такі повідомлення — сигнал до активних дій...

В Україні загальні підходи до розуміння, а головне — до стимулювання розвитку сучасного мистецтва інколи скидаються на спроби лудитів зупинити технічний прогрес в Англії на початку XIX століття. І для того, щоб наш нувориш внутрішньо прийшов від необхідності бездумної скупки антикваріату до початку формування справді художніх колекцій, має минути чимало часу.

Більшості вітчизняних «інвесторів у мистецтво» важко уявити, як за одну фотографію (тобто продукт тиражний за визначенням) можна заплатити кілька тисяч євро. Отже, питання, що весь цей час робитимуть ті, для кого фотографія — не просто клацання «мильницею», залишається без відповіді. Відповіді не дає і Борис, або, як його звали в Харкові, Боб Михайлов. Його вдалося впіймати на маршруті Київ—Харків—Київ, звідки він летів до Берліна. У ту Європу, де він вважається живим українським класиком.

— Борю, вкотре ти береш участь у роботі арт-центру Пінчука?

— Утретє. Я, як тут кажуть, розкручений. Не знаю, правда, ким розкручений, але розкручений. Взагалі, там усі люди пристойні і з давнім гартом. Нормальні куратори.

— Твій альбом «Історія хвороби» свого часу просто зірвав Європу. В Україні про це намагалися не говорити. Тому що фактично вивернув обличчя суспільства. Не хочеться використовувати банальне — «зірвав маску» чи «стер грим». Маску тільки починали гримувати. Але за буцімто епатажем — картинки з бомжами — насправді була справжня країна. (Хоча країна в тебе була завжди. Починаючи з твоїх заборонених виставок у тому ж таки харківському Палаці студентів.) Пригадую, йшли з тобою від Клочковської до Благовіщенського ринку, і ти раз у раз зупинявся й клацав мешканців цього району... Як сьогодні? «Історія хвороби-2» можлива?

— Думаю, ні. Я роблю переважно те, чого багато тепер. Я не повинен болісно шукати: один кадр знайшов, через рік — ще один... Ні. Я вийшов, і біля мене щось сталося. Це «воно» — якщо всюди тебе оточує. Тоді полив можна було зробити. Зараз цих бомжів не видно. Може, вони біля мене не сидять, потрібно спеціальні місця шукати. Не видно дітей, які на вулиці можуть, наприклад, нюхати клей.

А може, у мене вже зір притупився? Можна було б зробити це спеціально, проте моє ставлення до них було б інакшим. Я б не ставився до них як до людей, котрі потрапили в біду. Бо минуло десять років. Зняті мною, котрі потрапили тоді в біду, вже померли... Я знімав моє співпереживання спільному великому горю, коли на їхньому місці могли опинитися й мої близькі. Це як американська депресія того часу. Тепер ця депресія вже на чомусь іншому основана, у неї якісь інші характеристики. Тому я думаю, що повторити той досвід тепер не можна.

— Ти одного разу сказав: «Без порнографії немає демократії»...

— Виходить, що так воно і є.

— Це твоя фраза?

— Так, я ненавмисне її придумав. Хоча, може, й не зовсім моя. На Заході кажуть: гомосексуалізм — це частина демократії. Коли вона забороняється, це означає, що людина стає в чомусь винною. Того не можна, і цього не можна, і цього... Такі заборони роблять суспільство не зовсім демократичним. Хоча демократію можна розуміти по-різному...

— Це я веду до того, що в нас є Комісія із захисту суспільної моралі. Тобто якісь люди беруть на себе місію оцінювати, що є порнографія, що є еротика... Можуть спробувати заборонити, наприклад, виставку того ж таки Хьорста... А що у вас там, на Заході?

— Взагалі-то, воно все одно існує. Ось, наприклад, дитяча порнографія. Мій друг віддав проявити в ательє негативи. На нього настукали. До нього прийшли, і виявилося, що він знімав свою дитину у ванній. На виставці вже не побачиш оголених дітей, хоч би якими прекрасними вони були б. Тобто це робиться. Може, не такими агресивними методами, якимось іншими ходами, але це існує. У різні часи по-різному.

Проте тут (в Україні. — А.К.), по-моєму, це відбувається з якимись політичними перегинами: «Ось дивіться, я — кращий, я — моральніший»... Хоча, з іншого боку є, наприклад, польська культура, яка зараз виступає проти гомосексуалізму... Я одружений, у мене все нормально... Але в мене є друзі-гомосексуалісти. Це їхнє життя. А поляки не хочуть, щоб вони виступали й ходили вулицями. І я зовсім не згоден із тим, щоб це питання вирішувалося в такий спосіб...

— «Сексуальність і трансцендентність»... Багато хто квапиться подивитися насамперед на «сексуальність», але, судячи з облич, розчаровані превалюванням «трансцендентності»...

— Що ж до цієї виставки, то мені цікаво, як сприймають і чи сприймають узагалі мої роботи тут. У цих робіт є своя полиця. Але чи потрібна ця полиця Києву, Україні? Чи потрібен цей інтелектуалізм? Демонстрація того, що можна зробити, використовуючи секс в арті, що можна зробити саме монументальне... Потужне... Це серйозне питання.

А з іншого боку — це ніби гра... Така «почеркушка»... Звідси й запитання. Чи можна порівняти кидання в повітря чужого статевого органа із серйозною роботою? З великою картиною, призначення якої — стояти в холі... І ось ці моменти мають відпрацювати в головах киян, київських художників. Вони мають спробувати це зрозуміти.

— Це випередження київського чи українського сприйняття?

— Київське — взагалі не там. У кожного є маса робіт, які могли б бути представлені. Але питання не тільки в тому, щоб була картинка гарна. Має бути щось ще. Я не обговорюватиму, що саме. Може, на це ще впаде фокус. А може, ні? Тому говорити важко. Але потужних робіт, таких, як у того ж таки Кунса, немає.

— Ти недавно сказав, що репортажний жанр відходить, і для тебе актуальнішою стає студійна робота. Це тенденція часу, бо всі пересичені Інтернетом, чи?..

— По-перше, у кожного в кишені є телефон чи фотоапарат. І кожен знімає. Я бачив, як бабка била одного бомжа віником по морді. Я так тихенько зняв, а пацани відкрито на мобільники знімають. Репортаж уже перестав бути точним. Правда перестала бути точною. З’явився комп’ютер, і це призвело до того, що необов’язково знімати правду. «Правду» можна придумати й на комп’ютері. Репортаж сам по собі, як унікальне явище, перестав існувати. До нього поменшало інтересу. Ось чому люди переключилися на домашню чи студійну зйомку.

Але, з іншого боку, там теж є проблема. З’являється втома і від придуманого. Якщо ти над кожною фотографією не працюєш інтелектуально, це теж знижує задоволення. Прийде людина на виставку, побачить щось нове, запам’ятає. І наступного разу, якщо буде якийсь повтор у виконанні, вже не піде. Табу знято.

— Як сказав твій тезка Борис Гребєнщиков, у світі немає спокус, яким я хотів би піддатися...

— Ну і. Епатаж поки що прибитий, і немає теми, що розкручується. І ставлення до епатажу теж дивне стало. Створюється одна річ, пов’язана з інтелектуалізмом чи з інтелектуальним ударом, поки що. І я думаю, вона завжди залишатиметься.

— А наскільки важко переходити від звичної вуличної зйомки до студійної?

— Я не перейшов. Я не можу перейти. Я фотограф, а тут потрібен інший тип мислення, потрібен художник. Потрібно візуально придумати. Одне з художніх завдань — зробити продукт. Не інформацію, а продукт. Фотограф працював весь час на інформації, мені не важливо було, як ця картинка виглядатиме. Тепер інакше — чи працюватиме картина, яку ти зняв або зробив, придумав? Ось тепер я бачу, що кращі ті роботи, які більше продумані. Хоча працюють ще й просто зняті картинки.

— Якщо дивитися твоїми очима з того ж таки Берліна, наскільки Україна «засвічена» на Заході?

— Поки що не розкручена. Ну, немає такого, я не можу сказати. Якщо російський арт якось представляється, то український арт поки що... Ну, якщо не вважати, що я — український арт.

— А ти себе там позиціюєш як український арт?

— Це мене там так позиціювали. Я їм кажу — я радянський, а вони кажуть — ні, ти не радянський, ти з України.

У нас є люди, які можуть представляти український арт. Але, можливо, країна нічого не робить, аби вони «засвітилися». Може, ідея й уявлення поки що не зацікавили. Країна сама не купує робіт. Виставки, які відбуваються, поки що не дуже зацікавлюють. Я не можу сказати, що саме.

— Твої роботи купували в Україні?

— Купували. Пінчук купив. А колекціонери — ні. Вони ніколи не купують. В Україні головне — «краса», а не жахи... Щось миле, легке. «Краса» в усьому. Усі намагаються зробити дуже великий арт, але ніхто його не зробив. Я не намагаюся, бо в мене його немає. А інші — намагаються...