БОГОМАЗОВ РУЙНУЄ МІФИ

Мені не раз доводилося писати про кричущу неувагу і неприпустиму неповагу українських театрів до української драматургії. Міф про те, що українська класика писана для клуні і про клуню, не витримує жодної критики. Театрознавець Ростислав Коломієць аргументовано доводить, що корифеї українського театру грали свої вистави у містах і містечках для багатих міщан, спроможних заплатити за квиток до театру. А ці міщани були ознайомлені з досягненнями світового театру.

Зайве говорити, що українська класика досі належним чином не поцінована, не прочитана і не поставлена на кону. Але від чого відмовляємось? Від п’єс Кропивницького, Карпенка-Карого, Лесі Українки, Старицького, Винниченка, Черкасенка, Кочерги, Миколи Куліша, Зарудного, Коломійця, Довженка, Яновського… Саме ця драматургія є основою національного театру, бо містить у собі український дух і український характер. Вона підносить вічне національне до вершин художності — кращі твори стають неперебутнім набутком світової культури.

В останні роки столичні театри успішно звертались до української класики, але цього занадто мало.

З приходом на посаду директора Одеського українського музично-драматичного театру імені В. Василька Валентини Прокопенко театр почав жити істинно театральним життям, звернувся до української класики, зробивши її вагомим елементом сучасності.

Визначною подією стала вистава «Щастя поруч» за п’єсою Івана Франка «Украдене щастя». Пані Прокопенко запросила на постановку могутню команду з Києва, водночас довіривши головні ролі молодим акторам трупи. І не прогадала. Вистава збурила і спеціалістів (тривалі дискусії у місцевій пресі — красномовне тому свідчення), і глядача — глядач іде у театр, дивиться і тішиться побаченим, і що найважливіше, хоче прийти знову.

Режисер Дмитро Богомазов, молодим якого назвати язик не повертається, —таки майстер. У творчому доробку його чимало художніх одкровень, які стали значними подіями українського театру і, поза сумнівом, увійдуть до його історії — «Трохи вина» за Піранделло, «Одурена» за Т. Манном, «Горло» за Гофманом, «Морфій» за Булгаковим. А розпочав свою театральну кар’єру Дмитро Богомазов виставою «Чарівниця» за п’єсою Івана Карпенка-Карого у Театрі на Лівому березі Дніпра. Вистава стала поворотним етапом у прочитанні української класики — режисер уміло використовує простір, сміливо розкладає на пластику і розакцентування текст п’єси, вкручуючи його вічні питання у сучасний психологічно-етичний контекст. Глядач бачить героїв позаминулого століття у сучасних костюмах, вікна-монітори — все це нове і незвичне, але вартісне і позитивно модерне. На превеликий жаль, відкрите Богомазовим не підхопили інші — і це велика проблема сучасного театру. Досвід «Чарівниці» (і її довговічність на кону) свідчить, що це правильний шлях. Очевидно, саме тому Богомазов повернувся на цей шлях сьогодні.

«Украдене щастя» — п’єса канонічна. Її залюбки грають в академічних театрах, але грають в такій же академічній манері, забуваючи, що Франко писав її кров’ю своєї нерозділеної любові. Це п’єса про молодих і для молодих, зіткана з дивовижної сили духовного вогню, переткана здоровою пристрастю, вона стає складовою того найвищого регістру, що називається вічним мистецтвом.

Богомазов привіз із Києва сильну команду — сценограф Олександр Друганов запропонував використати поворотне коло сповна, наповнивши його багатьма кімнатами. Кожна кімната — окремий світ, через який герої мають пройти. Добре попрацювали на успіх вистави балетмейстер Лариса Венедиктова та музикмейкер Олександр Курій.

Прочитання тексту — по суті, а не формально. Кожне слово, кожна репліка пережита акторами, які правдиво живуть на сцені, а не просто грають.

Микола Задорожний у трактуванні Ігора Геращенка занадто звичайний (середньостатичний чоловік — в міру добрий, у міру ревнивий, у міру темпераментний). До того ж він постійно невпевнений у собі, дивиться на світ з вибаченням — він не володар цього світу.

Михайло Гурман у трактуванні Якова Кучеревського — його пряма протилежність: сильний, вольовий, впевнений у собі — він володар світу, він — уособлення твердого чоловічого начала.

Анна (Ольга Петровська) — багатогранна, неоднозначна, обережна, але й смілива, коли знає, чого хоче. Тонке нюансування мотивацій дозволяє акторці розкрити характер героїні у розвитку, він не є статичним.

Немає статики і у партнерському ансамблі Геращенко—Кучеревський. До фіналу вистави вони психологічно міняються місцями: любов і ненависть робить з Миколи твердого, непоступливого, сильного героя, а з Михайла — навпаки — дитинного, розм’яклого і неспроможного витримати свою твердість до кінця.

Варто відзначити добротні роботи Ольги Равицької (Настя) й Алли Бродської (одна з народу) та дивовижне перевтілення Богдана Паршукова, який грає дві досить різнопланові ролі — війта і вуркаганистого персонажа з народу.

Але чому «Щастя поруч», якщо воно у Франка украдене?

Богомазов вирішив поруйнувати міфи, з якими глядач приходить на виставу. Він знає текст, знає Франка, знає канонічне прочитання саме цієї п’єси, знає себе і свої життєві принципи, але — забуває про це все протягом вистави. Чому так? А тому, що не тільки актори проживають життя на сцені, це життя — внутрішньо, психологічно — проживає (переживає) і сам глядач.

Богомазов задіює тільки театральні засоби, домагається від акторів психологічної і текстуальної точності, глибини проникнення у слово і через слово — у духовні обшири людської натури, її безмір, її глибину. І актори зі своїм завданням справились. Більше того — вони молоді, сексуальні, рвійні, вони творять на сцені справжню любов і справжню пристрасть. Досвід Франка, режисера і акторів стає досвідом глядача.

Увага режисера до деталі, його намагання переплавити сукупність їх у метафору — великий успіх.

Вистава «Щастя поруч» перевертає душу, збурунює вогонь крові, збурює почуття, змушує мислити, інакше глянути на себе, на світ.

Чи є недоліки? Можливо. Але я не буду про них говорити. Бо є художня цілість, є вистава як живий організм.

Хотілося б, аби і одеський губернатор, і віце-прем’єр з гуманітарних питань, і міністр культури подивилися виставу і привезли її бодай на кілька днів до столиці.