«БІЛЬШЕ НІЖ ЖІНКА...» КРИТИК АНДРІЙ ПЛАХОВ НАПИСАВ КНИГУ ПРО СВІЙ РОМАН ІЗ КАТРІН ДЕНЬОВ

Атож, так і є — про роман. Більше того, він написав про це роман під назвою «Катрін Деньов. Від «Шербурзьких парасольок» до «8 жінок», який нещодавно побачив світ в українському видавництві «Глобус-Прес» (Вінниця, серія книг «Студія 1+1», відповідальний редактор серії Тамара Трубникова). На презентацію книги в лютневу Москву приїжджала сама зоряна героїня, і газети описували, як Плахов гуляв із нею Москвою. Мрії збуваються...

Сам автор, нині маститий московський кінокритик, а колись, наприкінці 60-х, студент Львівського університету, так описує початок романтичної саги: «У глибокій юності, прогулюючи лекції на мехматі, я подивився «Шербурзькі парасольки» і закохався в білявий екранний образ. Це було в місті Львові, у кінотеатрі, який теж називався «Львів». Потім на наші екрани вийшли «Дівчата з Рошфора», потім «Майєрлінг». Я написав дівчині на ім’я Катрін Деньов лист і відіслав на вороже Французьке радіо. Загалом, це було послання в нікуди, у потойбічний світ, у капіталістичне пекло. Хоч як це дивно, незабаром я отримав відповідь, виконану неформально — її розгонистим почерком на тонкому папері з водяними знаками, з монограмою C.D. і з підписаною фотографією. Потім був ще один лист — і ще відповідь, щоправда, уже машинописна».

Початкуючому синефілу здавалося, що він зробив чи не відкриття, закохавшись у француженку й визначивши, що її чекає величезна слава. А вона в неї вже була, і з роками тільки зростала. Підріс і львівський юнак, переїхав до Москви й перетворився з математика на досить успішного критика. «Тепер, — пише він, — на фестивалях мені часто доводилося зустрічати французьких зірок. Вечеряв із Жанною Моро, презентував на сцені Жаклін Біссе, водив Москвою Джейн Біркін, запросто спілкувався з Ізабель Юппер. Але Катрін Деньов бачив і чув тільки з пристойної відстані на прес-конференціях. Випромінюючи властиве лише їй сяйво, вона з’являлася на сцені раптово і так само стрімко зникала за спинами бодигардів».

П’ятнадцять років тому Плахов написав книжку про Деньов. А все ж не випадало зустрітися, хоч ти плач. І тільки нещодавно зустріч матеріалізувалася.
«Деньов, — пише автор уже в післямові, — виявилася настільки ж прекрасною, як в кіно, але при цьому зробленою з плоті й крові, а не з льоду й сталі. Я заздрю чоловікам, які закохувалися в неї — і не без взаємності — не як в артистку, а як у жінку. У неї й зараз можна легко закохатися. Але я цього не зроблю. Мій роман уже прожитий у мріях, він приніс мені радість і страждання, а та, з котрою зараз розмовляю, чудова жінка, але люблю я не її, а іншу».

Се ля ві. І така природа духовної любові — ми прикипаємо душею до фантазії, ідеалу. Буває, і часто, цей ідеал приходить до нас із екрану. Але краще його не торкатися. Ідеальне нечасто збігається з реальним. Професія критика, однак, має свої переваги. Ти не тільки можеш повечеряти зі знаменитим актором або режисером, а й спробувати «розгвинтити» зроблене ними. Щоб з’єднати потім у власній конструкції. Це й робить Плахов у своїй книзі.

Він намагається осягнути Деньов не так саму по собі, як через інших, тих, у кому вона відбилася, через кого висловилася. Це сестра Франсуазе Дорлеак, акторка, що загинула в двадцять п’ять років. Режисери Роже Вадим (йому присвячений розділ «Пігмаліон із Житомира. Чеснота без вад»; сім’я Вадима вийшла з нашинських надр), Жак Демі, який багато в чому створив екранний імідж Деньов у фільмах «Шербурзькі парасольки» та «Дівчата з Рошфора», великий Бунюель, що двічі зняв акторку у фільмах «Денна красуня» («старець Луїс і нас примітив...», адже було їй тільки 23!) і «Тристана», Франсуа Трюффо, з яким приключився не тільки кінематографічний, а й любовний роман... І так до Франсуа Озона, що недавно зняв акторку в своєму фільмі «8 жінок».

Кожен розділ і відбивається як романний — із зазначенням дійових осіб (головних і другорядних), місця й часу дії, фільмів. Кіно, за відомим принципом, декларованим французькою «Новою хвилею», важливіше за життя, воно, власне, його замінює. І водночас — як їх розділити, якщо багато що народжується на знімальному майданчику, а потім перекидається в побут, щоб звідти повернутися назад, багаторазово збагатившись і надихнувшись. Поведінка як творчість, творчість як поведінка. Любов, народження дітей, смерть, купівля вілли, разведення квітів, любов до тонких сигарет «Філіп Морріс ультрагейт» — о, якби знали ви, з якого сміття ростуть вірші...

У цьому, на мій погляд, і полягає головна удача «критичного роману» Плахова. Йому вдалося об’єднати тонкий, умілий (і при цьому нітрохи не нудний!) аналіз фільмового полотна , ролей, зіграних знаменитою акторкою, і саме життя, що просвічує через кінематографічні тексти. Смерть сестри тут не просто подія власної біографії, а й матеріал для внутрішніх, а потім і зовнішніх трансформацій. Любовний роман із Марчелло Мастроянні в’яже візерунок, який просвічує в нових ролях. Стосунки з метром, класиком Бунюелем, дають привід до появи нових нюансів у фаховій етиці. В результаті перед нами портрет людини, яка постійно розвивається, росте. Чи не в цьому розгадка секрету творчого довголіття Деньов? Понад сорок років у кіно — і жодного разу вона не випадає з творчого процесу, зберігаючи й збагачуючи свій фаховий досвід, загальнолюдську й жіночу чарівність.

Загадка акторського довголіття цікавить Плахова, і він щиро запитує про це Деньов. Ось уже майже всі її ровесники пішли — хто з кіно, а хто й із самого життя. Чому не затрималися? «Напевно, — звучить відповідь, — їм забракнуло бажання, пристрасті до своєї професії». А ще — «я завжди прагнула відкривати нових режисерів, не обов’язково особисто знайомитися, але дивитися їхні фільми, шукати контактів із тими, хто здається перспективним. Я не боялася ризикувати, хоча іноді помилялася і робила неправильний вибір. Але навіть якщо той чи інший результат розчаровував, усе одно в результаті ці експерименти вели мене до вершини того досвіду, на якій я себе відчуваю».

Озирніться навколо — як мало цієї пристрасті й любові до своєї професії, і чим старша людина, тим менше їх. Навіть дивитися фільми — і то лінь (чи часто зустрічали ви наших акторів і режисерів у кінозалі? Отож...). А вже про ризик і говорити смішно — клепають те, що колись вдалося. У нас повно людей, яким до смерті набридло кіно, вам не здається? («Мені важко уявити, — ще раз процитую акторку, — щоб я раптом стомилася від кіно й захотіла порвати з ним: адже цією справою не можна займатися, якщо ти цілком, фанатично нею не захоплений».)

Ось так просто — як мукання. Треба любити свою справу, свою професію — і тобі відшкодується. Тоді й «заіскрить». Плахов цитує Керола Ріда: «У кіно не треба бути «хорошим» чи «поганим» актором. Треба тільки, щоб у актора закохалася камера й між ними виник роман». Роман! Між тобою і друкарською машинкою (тобто комп’ютером), між тобою і мольбертом, між тобою і жінкою виникає якийсь чуттєвий зв’язок, який і є процес творчості. Без пристрасті не народиться нічого. Книга, що рецензується,— також. Любовний контакт або є, або його немає — але тоді й нічого немає. Особистості також.

Роман із кимось — роман і з самим собою. Ти будуєш текст, а з ним разом вибудовуєш свою особистість. Хто багато працює, той багато закохується. Не будемо вульгаризувати — йдеться не тільки про власне любовні інтриги. Деньов у книзі Плахова постійно закохана — але не обов’язково в чоловіка. Ні, з її сексуальною орієнтацією усе гаразд. Просто вона закохується в нову роль або в те, що лише мерехтить у її свідомості, — і тоді вона жагуче шукає форму, в якій те неясне може проявитися. У дітях. В усмішці сонця. У сумному акорді дощу. З усього, що є життя, з усього, що є мистецтво.

Життя в кіно передбачає фанатичну, щоденну працю душі. Здається, не випадково цю книгу написав Андрій Плахов. Людина, яка жодного дня не жила без рядка. Без тієї ж фанатичної закоханості в кіно. Без колосальної працездатності. Тому він і прочитав життя Деньов не як пересічний журналіст, котрий шукає те, що яскравіше, що жвавіше «в кадрі». Він побачив у жіночому образі, що його колись вразив, образ людини, яка творить майже щохвилини — в першу чергу себе, а потім і нас із вами. До певної міри сам Плахов — породження Деньов. А ось тепер він створив для нас її образ. Так воно все й рухається — від одного роману до іншого...