Біле і чорне

Нечасто побачиш на полицях українських книгарень книжку з приміткою «Мовою оригіналу друкується вперше». Втім, коли допитливий покупець-читач нетерпляче перегортає першу сторінку книжки Ю.Олійника «Бушмени» і бачить, що видана вона за сприяння Київського клубу абсурдистів, він зітхає з полегшенням — ну чого, скажіть, ще чекати від цих абсурдистів, і особливо від зазначеного Ю.Олійника, як не якоїсь чергової містифікації? Втім, повість «Бушмени» направду вперше була видана діалектом бушменського племені кунг у видавництві Сентрельського університету (Ботсвана).

Що ж, цілком у дусі київського красного письменства, а може, і взагалі української літератури — допомогти неписьменним бушменам створити власну автохтонну літературу в перекладі з української. До того ж напхати книгу по можливості комсомольцями, ядерними вибухами, стоматологами, екологічними катастрофами, побутовим героїзмом і так само побутовою жорстокістю, ДДТ, розмірковуваннями про форму жіночих статевих органів, відьмами, штучними морями, мертвими селами, білими ромашками, інопланетянами, згадками про О.Гончара і З.Космодем’янську — коротше, всім тим, що складає одвічну тугу української душі.

«Яка в біса фантастика?» — цими словами починається розповідь про поневіряння головного героя Дорогого С.П., який, за наводкою інопланетян зі спіральної галактики SG-3031, звалює на себе місію спасіння планети Земля від екологічної катастрофи. Притому йому додається напарниця — стара бушменка Цве, з якою віднині пан Дорогий тримає телепатичний зв’язок, — вона являється йому вві сні й час від часу наспівує сумних і страшненьких українських пісень. Після багатьох негараздів головний герой, ідучи по сліду зниклої білої ромашки, потрапляє до звичайного українського села, як водиться, заселеного переважно дзен-буддистами, героями, божевільними і справжніми колишніми комсомольцями. Фінал повісті, на думку автора, абсолютно щасливий.

Особливо вражає використання у повісті фольклорно-поетичних мотивів. Щедро й несподівано використані народні тексти диференціюють близький до постмодерну уривчастий сюжет, підносять його до рівня мета-мови. А ще — пробуджують щось тепле й темне, загублене чи сховане у пам’яті подалі від себе самого. Зрозуміло, що використання фольклору не є чимось несподіваним чи, тим паче, новим для української літератури. Ось тільки підбір чомусь у багатьох авторів виходить якийсь однаково шароварний.

Щось на зразок братсько-Гадюкінського: «А потім заспівали «За світ встали козаченьки», щоправда на мотив «Наш паровоз, вперед лети!» — однакові, знайомі зі шкільної парти і безнадійно нав’язлі на пам’яті рядки. В Олійника все інакше. Можливо, вражаюча ефектність і органічна близькість авторського тексту та фольклорних мотивів породжена саме відсутністю морально-етичних конотацій. Є констатація факту — і відкритий простір для розмислу та оцінки — у кого вже яка вона вийде.

Небанальність сюжету доповнюється довершеністю стилю, на яку, на жаль, в українській літературі натрапити можна дедалі рідше; власне, й інші твори того ж автора не є винятком. Мова «Бушменів» точна, вивірена й стисла; мінімалізм губиться тільки в нечисленних квазінаукових та квазіфілософських пасажах. Які, втім, закінчуються зазвичай коротким вичерпним резюме на кшталт:

Йому здавалося, що він шепоче.

Йому здавалося, що він шепоче оті слова про народ.

Однак то лише здавалося.

Бо насправді він матюкався.

Втім, аби відгородити свого героя Сидора Сліпого від звинувачень у захопленні ненормативною лексикою, автор або посилається на авторитети — як от Достоєвського, який вбачав глибокий смисл у російському маті, або й сам береться розшифровувати читачеві, що наразі має на увазі герой. Ця мовна бідність, ця втрачена мова — лише знак зальної втраченості людини, яка не має сім’ї, батьківщини (не Батьківщини, а батьківщини — того малого клаптика землі, на якому навіть могили дружини розшукати не може). Людини, яка повинна була стати, але не стала ланкою, що єднає минуле з майбутнім. Яка незрозумілим для себе чином не відбулася і перервала ниточку, на якій трималося життя її села, білих королиць, бушменського племені кунг і всієї планети Земля.

Повість «Бушмени» не схожа майже ні на що, читане раніше. Вона самобутня і, вочевидь, не має аналогів не тільки в творчості самого Олійника, а й в сучасній чи класичній українській літературі загалом. Скільки-небудь близькі асоціації можливі хіба з Куртом Воннегутом (особливо з його «Бійнею №5») та ще, можливо, з Генрі Адамсом і його «Автостопом по Галактиці». Абсурдизм, практикований автором, набув у «Бушменах» майже пророчої досконалості. Прокреслена максимально скупими штрихами епічність, повна відсутність морально-етичних оцінок довколишнього абсурду поєднуються в романі зі спокоєм, покорою та примиреністю з долею, яка, за версією автора, споріднює українську і бушменську душі. Притому текстова суміш дзен-буддизму, екзистенціалізму та легкого цинізму читається навдивовижу легко, практично на одному диханні. Цьому сприяє опуклість образів — мінімалістським, загалом, набором художніх засобів автор зумів не просто зобразити живих і переконливих героїв, а й створити при тому правдоподібний, без награності тестовий майданчик для вивчення можливостей морального катарсису ординарних пострадянських людей.