Без ентузіазму

Останнім часом можна спостерігати явище так званого словникового буму: словників, найрізноманітніших за змістом, тематикою, форматом, соціальним призначенням з’являється стільки, що, як каже моя знайома, ніколи не станеш грамотним. Мені ж чомусь хочеться ставитися до деяких із них як до чиєїсь приватної колекції слів (імен, понять, термінів), зібраної з більшою чи меншою старанністю та скрупульозністю, — дедалі більш приватного характеру вони набувають…

Словник музикантів України присвячений виконавцям на музичних інструментах («рятує» збірку від «чистоти» професії хіба те, що зчаста виконавці виявляються ще й композиторами та диригентами). Чомусь осторонь залишились вокалісти, а кобзарів і диригентів автор, за його ж словами, «свідомо не включив» до словника, бо вони «належать до особливого розряду музикантів».

Чесно кажучи, трохи дивно бачити в цьому словнику українських музикантів такі прізвища, як Фіхтенгольц, Фурер, Пфеніг, Франц Ксавер Моцарт, Четнер тощо. Так, автор у передмові пише про територіальний принцип відбору імен до словника, про те, що сюди включено імена зарубіжних музикантів лиш тому, що вони певний час жили на території сьогоднішньої України, а отже «були невід’ємною частиною її творчого організму». Але бути такою частиною, в плані причетності до нації, і бути, власне, частиною самої нації — речі навряд чи тотожні, щоб і перше, і друге називати «українським». Тим паче, коли йдеться про феномен музиканта. От одним із музикантів України, опиняючись у цьому словнику, стає Сергій Прокоф’єв, який народився в селі Сонцівка на Донеччині (тут була б доречною репліка про те, що музикантами ж не народжуються…). Як на мене, однією з можливостей прив’язки музиканта як творчого феномена до нації є національна Школа, де він навчався. Тут-бо ще можна погодитися, до прикладу, із зарахуванням Володимира Горовиця до числа «українських»: він, хоч і прожив більшу частину життя у США, але закінчив Київську консерваторію і виїздив звідси цілком зрілим музикантом.

Тож, перш ніж називати музикантів «українськими», автору слід було б визначитись із самими параметрами тієї «українськості».

Хронологія словника доволі об’ємна: від Київської Русі до наших днів. Проте чимало імен тих музикантів, які сьогодні живуть і працюють в Україні, ба, в самому тільки Києві, й є доволі відомими, — в словнику не знайти. Залишається здогадуватись, що це саме їх пан Лисенко і має на увазі, коли пише у вступній статі, мовляв, деякі сучасні музиканти «поставилися дуже скептично до ідеї створення такого видання».

Що ж до статей (їх тут понад 1000), то мене найбільше бентежить розділ про «характеристику виконавської майстерності» музикантів: такі словосполучення, як «шляхетний стиль» (а який стиль нешляхетний?), «чудова техніка», «багатство звукових барв», «поетична своєрідність» та «натхненність» навряд чи щось скажуть про виконавський стиль тих музикантів. Це, хіба, нагадає про пафосно-гімнічну стилістику брошурок із серії «Портрети радянських композиторів». Але, якщо вже мова про пафос, то «піаніст геніальної обдарованості» — чомусь лише Євген Громов. А чим гірший, приміром, Йозеф Єрмінь?

При більшій скрупульозності можна, звісно, зауважити і перекручування імен, прізвищ (як-от Шемберг замість Шенберг) та інші недбалості, свідомо чи механічно допущені автором. Але достатньо буде сказати, що словник просто не пройшов перевірки рецензентів-професіоналів. Принаймні їх тут не вказано. А без цього кожний словник, який претендує на соціальну значущість стає схожим на дилетантський «самвидав». До того ж трохи дивно, що сам автор словника, професіональний філолог, узявся за видання енциклопедичного характеру про музикантів. Проте зважаючи на назви його попередніх праць, таких як Словник співаків України, «Українські співаки у спогадах сучасників», «Музики сонячні дзвони», — можна припустити, що музична тема є, мабуть, його хобі. Шкода тільки, що до цього Словника музикантів України автор, як мені чомусь здалося, не поставився з ентузіазмом справжнього аматора-колекціонера.

Словник музикантів України.
Іван Лисенко. К.: Рада, 2005.