Берлінале: рука потягнулася до манускрипту

Враження від програм 68-го Міжнародного Берлінського кінофестивалю - неоднозначні. У різних фільмах відбилися і "боротьба з хаосом", і "побільшення ентропії".

Автори фільмів нинішнього Конкурсу та супутніх програм ("Форум", "Панорама" та ін.) намагаються намацати втрачені ціннісні орієнтири, встановити зв'язок із недавнім минулим, щоб не переривалася сув'язь часів.

Як свідчить практика, при формуванні програми показів зазвичай намічається цілком конкретний мотив, що повторюється в різних версіях. У конкурсній програмі Берлінале-68 теж прозирає такий спільний знаменник. Перипетії багатьох фільмів фокусуються навколо рукопису, манускрипту - або літературного тексту, друкованого слова.

Це, на перший погляд, дивно/незвично, беручи до уваги нинішній небувалий підйом екранних, візуальних, а не вербальних практик.

Серед найяскравіших прикладів - фільм основного конкурсу "Транзит" Крістіана Петцольда - філософічна, розумна, елегантно зроблена, як і всі роботи письменника-режисера, картина. Дія фільму розгортається навколо екзистенційної новели письменника Вейделя, що описує події 1942 р. у Віші - у Франції, яка намагається протистояти нацистам. Німецькі війська перебувають неподалік Парижа. В останній момент герой фільму Георг тікає в Марсель. Його багаж містить рукопис екзистенційного роману письменника Вейделя, що наклав на себе руки, боячись переслідування, і підтвердження мексиканського посольства про видачу візи.

Доки, підробивши документи, Георг чекає свого корабля, він зустрічає загадкову незнайомку Марію, яка шукає свого чоловіка. Характери, персонажі, їхні дії й мотивації вчинків загадковим чином перегукуються з фабулою роману.

Дію перенесено в сьогодення - в сучасний Марсель, де на вулицях немає солдатів і танків, а лише поліцейські автомобілі. Костюми - усереднено класичні, а в покинутій квартирі Георга розмістилися цілком "сьогоднішні" африканські емігранти.

Таке змішення і/або зсув часових координат і політичних подій в оповіді мають створити враження, що "немає виходу в цьому світі" а життя - своєрідний транзитний простір.

Тим часом сам режисер, Крістіан Петцольд, трактує свій фільм як історичний. Можливо, фільм про події Другої світової знімається в "декораціях" сучасного Марселя через дефіцит коштів, але взаємопроникнення часів обіграється як художній прийом, і це не перший випадок в історії кіно, коли мінімізація бюджету картини приводить до зародження нової якості, до знахідок художнього/естетичного характеру. (Згадаймо, роботу групи над фільмом "Кабінет доктора Калігарі" називали авантюрою саме через нестачу грошей на освітлення й декорації. Результат - відомий...).

"Єва" (Жако Бенуа, Франція) - ще одна кінематографічна інтерпретація новели Джеймса Хедлі Чейза, яка з часу написання в 1945 р. неодноразово екранізувалася (у 1962-му, 1982-му та ін.). Молодий невідомий письменник Бертран, опинившись у справах в апартаментах колись відомого письменника-гея, стає свідком смерті старого від серцевого нападу. Бертран забирає рукопис щойно завершеної п'єси, яку видає за свою. Після гучного успіху постановки - його театрального дебюту - літературний агент Бертрана настійно вимагає наступного хіта. Бертран загнаний у кут. Рятуючись від творчого вакууму чи задля натхнення юнак шукає зустрічей із елітною повією Євою (Ізабель Юппер), яка нібито знає щось про привласнений Бертраном текст.

Деякі фрази Єви чітко нагадують репліки персонажів п'єси. Цей зв'язок призводить лише до катастрофи. Ні вивірена часом літературна основа, ні участь Юппер не врятували фільму від "провального" рейтингу. На думку офіційних критиків фестивального журналу Screen, фільм не заслужив більше двох зірок (із чотирьох можливих) у жодного з експертів. Більше того, один із них поставив фільму жирний хрест - засвідчивши тим самим гостре неприйняття картини.

Практично, такий самий низький рейтинг отримав конкурсний фільм "Нерухомість" - перша спільна робота шведських режисерів Манса Манссона і Акселя Петерсена: чорна комедія-трилер, що розповідає, як спадщина може стати не благом, а нещастям, - практично, зруйнувати життя, перетворивши його на хаос і пекло. 68-річна героїня (Леонора Екстранд), яка безбідно живе на півдні Франції, отримує після смерті батька за заповітом багатоквартирний будинок у Стокгольмі в комплексі з масою неприємностей - орендарі, суборендарі і постояльці, що мекають там незаконно, дуже ускладнюють життя нової власниці будинку, аж до заподіяння їй тілесних ушкоджень.

Але дама елегантного віку виявляється справжньою войовницею. Вона рішуче готова протистояти хаосу й свавіллю зі зброєю в руках, а не вийде законно продати нерухомість, то нехай горить усе яскравим полум'ям! - у буквальному сенсі. Визнавши неможливість зрушити питання з продажем будинку з мертвої точки, героїня радикально мститься кривдникам. У фіналі глядач не знає напевно, чи залишить дама нею ж підпалений будинок, чи власниця так і не зможе розпрощатися зі своєю нерухомістю. Таке трактування розв'язки виводить картину в несподіваний вимір, надаючи нових смислових обертонів назві картини.

Фільм "Дочка моя" (режисер Лаура Біспурі, чий короткометражний дебют "Преподобна Вірджинія" підкорив Берлінале-2015 і ще 80 фестивалів по всьому світу, отримавши численні нагороди) - італійська народна драма. Маленька жителька сардинського села Вікторія, пізнаючи навколишній світ, переосмислює моделі життя й поведінки своєї біологічної матері Тіни - несерйозної, дуже питущої, але веселої жінки, і правильної, але заклопотано-сумної усиновительки Ангеліки (здається, всі імена символічні). Дівчинка вибирає власний шлях і переможно веде по ньому розгублених і зневірених найрідніших своїх жінок.

Увага до сімейних цінностей і мотив "двох матерів" резонує з фільмом Форуму "Вежа. Ясний день" дебютантки з Польщі Ягоди Шельц. Фільм, що вражає свіжістю кінематографічної мови, вже був відзначений за творчий пошук і новизну кіномови дуже авторитетним у Польщі виданням "Паспорта", оцінка якого вважається навіть престижнішою за фестивальні нагороди.

Актуальна нині гра з часом, містичним світовідчуттям, подіями, огорнутими флером таємничості, - все це чудово вдалося молодій кінематографістці.

Слід відзначити особливості монтажу, де не завжди дотримується логіка й хронологічна послідовність сцен, що призводить до відчуття розбалансованості світооснов. Загадковість і незрозумілість до кінця... Взаємопроникнення образів снів і дійсності, взаємоперетікання реального й містичного, можливого, імовірного й абсурдного. У снах героїнь часто руйнуються неможливі логічні зв'язки, буденні, на перший погляд, ситуації вирішуються абсурдно, часом лячно.

Відкритий неоднозначний фінал залишає враження розбалансування світу. Відхід персонажів у темряву - протилежний титру "Ясний день", а їхній маршрут у темну невідомість гірського схилу - апофатично пов'язується з назвою - "Вежа". Є над чим помізкувати. Провокації, напружене очікування, саспенс, що постійно підігрівається автором, вирізняють цей кінодебют.

Тоді як титр, що передує польській картині, попереджав: "фільм побудований на нереальних подіях", конкурсна стрічка норвезького режисера Еріка Поппе "Утея. 22 липня" побудований на трагедії реальній: 22 липня 2011 р. 500 молодих людей, присутніх у літньому таборі на острові Утея, зазнали нападу озброєного правого екстреміста. Убивча атака забрала життя 69 жертв.72-хвилинна реконструкція подій тримає в напрузі глядача, намагаючись ввести його в транс, порівнянний із переживаннями, переляком екранних героїв. Напруга, шок, епатаж, панічний страх і хаос - могли б стати ключовими словами в описі сприйняття цього конкурсного фільму, породжуючи паралелі з реаліями сучасності в різних географічних точках світу, що ніби втратив опори.

Драма смертей представлена в картині філіппінського режисера Лав Діаса - "Час диявола"... Акапельні сонги цієї "народної опери" заворожують ритмом і постійними нескінченними повторами, наддовгими планами, красою екзотичної природи та нелюдськими злочинами воєнізованих представників хунти. Не знаю, скільки фільмів знімають філіппінці за рік, але, судячи з хронометражу "Часу диявола" - 234 хвилини, думаю, небагато.

У фільмі Форуму "Помри завтра" таїландського режисера Навапола Тамронграттанаріта наводиться сумна статистика: щосекунди на планеті помирають 2 людини, за час сеансу умовний "лічильник" невблаганно клацав, підраховуючи, скільки людей залишило цей світ за півтори години перегляду. Філіппінська картина наводить статистику причин смертей і реакцію на невідворотність кінця людей різного віку та соціальних груп.

Найбільш безпосередньо реагує дівчинка років чотирьох, голосно розплакавшись від звістки, що всім доведеться колись померти. І навпаки: 103-річний дідусь зізнається: його не лякає думка про смерть, більше того, він вважає, що десь у його життєву програму "закралася помилка" - тому його тіло продовжує жити. А ось студентки обговорюють, що б вони хотіли встигнути зробити в житті, чого досягти. Усе цілком традиційно: міцна сім'я, успішна кар'єра, мрії працювати в китайському будинку моделей, а краще - у Парижі... Несподівано в їхній полілог про непередбачувані повороти долі й можливості померти молодим вплітається згадка про Україну: "А якби ти жила в Україні? У Києві?" Хтось із подруг відповідає: "Україна впорається". І далі триває невигадлива розмова молодих таїтянок. Фільм надихає на роздуми: про смерть, але більше - про важливі, прекрасні моменти життя та їх скороминущий характер.

У програмі Форуму фільм "Трава" (режисер Хон Сан Су, Південна Корея) молода дівчина пише сценарій, сидячи в кафе й занотовуючи фрази, уривки розмов, окремі репліки з діалогів відвідувачів, які розмістилися за сусіднім столиком. Аскетичні декорації маленької "забігайлівки". Дівчина емоційно звинувачує молодика у смерті своєї подруги, літній актор шукає роботу, професор, сценаристка... Можна сказати, що Хон працює, дотримуючись відомих принципів, сформульованих ще Жаном-Люком Годаром: "У кожної історії має бути початок, середина і фінал, але не обов'язково в такому порядку". Річ не тільки й не так у тому, що південнокорейський режисер відмовляється від лінійної хронології, просто в його міні-новелах інколи є лише один із компонентів.

Персонажі запам'ятовуються насамперед через несхожість характерів, шляхів розвитку їхніх історій. При цьому фільм Хона скидається на калейдоскоп. За стінами кафе в крихітному палісаднику росте трава, і час фільму добігає кінця, минає, полишаючи враження від характерів і подій, але таємниці інших людей лишаються недоступними розумінню, як диво й загадка.

Диво відбувається і у фільмі "Молитва" (режисер Седрік Кан, Франція) - розповіді про прихід хлопця, який не може відмовитися від наркотичної залежності, до віри, а через віру - до щасливого життя. 22-літній наркоман позбувається згубної залежності каторжною працею та молитвою в компанії таких самих заблукалих молодих людей під пильним наглядом наставника. Дуже нагадує фільми "Республіка ШКІД" і "Прапори на вежах", тільки замість безпритульних - колишні наркомани, а замість наставника-педагога - священик.

На Берлінале показали прекрасний байопік Гаса Ван Сента "Не хвилюйся, далеко він пішки не піде" - практично, забутий приклад високопрофесійної режисури. Фільм - про художника-карикатуриста, який став інвалідом-візочником у 21 рік після автомобільної катастрофи, спровокованої надмірною захопленістю юнака алкоголем.

Кінооповідь Гаса Ван Сента побудована на мемуарах карикатуриста Джона Каллахана. Це меланхолійний, але життєствердний опис життя людини з обмеженими можливостями і досить своєрідним почуттям "чорного гумору". Як і в багатьох своїх фільмах, режисер звертається до пошуку ідентичності в полі соціальних субкультур і незвичного середовища. Особистість - у центрі уваги - завжди сучасний принцип мистецтва. Із цією темою римується вчорашній фільм основного Конкурсу "Три дні в Кібероні" (Емілі Атеф), побудований на скандальному інтерв'ю Роммі Шнайдер, яке актриса дала в Кібероні, 1981 р. репортерові журналу "Штерн", і на фотографіях Роберта Лебека, які мали супроводжувати легендарне інтерв'ю й відомі в усьому світі.

Давно помічена особливість Берлінського фестивалю - обмежена кількість місць, де можна сісти. Можливо, організатори свідомо не передбачили ослінчиків, крісел і стільців у місцях зосередження журналістів, намагаючись уберегти їх від гіподинамії.

Тільки подумати - сидіти нерухомо багато годин на день на переглядах.

Так це чи інакше, але сісти можна в кінозалі, у прес-центрі (де не завжди є вільні місця), ще можна розміститися на підлозі, але такі зручності - на любителя. Залишається альтернатива - обмірковувати враження під час переходів між сеансами.