Авторське право: наліво чи направо?

Творчі особистості в Україні не так вже й давно дізналися, що за власну творчість, виявляється, можна отримувати гроші. Адже як було допіру? Усе, створене в СРСР за «покликом серця», яким керувала партія, належало народу і тій самій партії. На світанку «незалежності» про якесь там право на інтелектуальну власність так само не йшлося: аби лише оприлюднили твоє творіння на дурняк, та й поготів! Нарешті, сьогодні, коли автори вже навчилися стрибати від видавця до видавця у пошуку кращого гонорару, ті, підучившись в західних колег, дотримуються принципу «гарний автор — мертвий автор». Хто ж правий у цьо­му разі?

Чи то з огляду на зручне ярмо, а чи завдяки легкості нинішнього бульварного чтива, але мало хто з авторів воліє на західний штиб публікуватися в одному видавництві. Тому з авторським правом ні в кого проблем нема: підписуються короткотермінові угоди, через що видавцям так легко перекупити І.Роздобудько, Л.Денисенко, С.Поваляєву, Ю.Покальчука, Л.Дереша, не заморочуючись якимись особливими зобов’язаннями. А які тут зобов’язання? Заплатить який-небудь «Факт» 200 доларів за книжку, а неабияке «Фоліо» — цілих 600, і гуляй душа без кунтуша до зими, себто до написання чергового «одноразового» творива. При цьому навіть справжній наклад, що його видавництво авторові ніколи не повідомляє, не дуже цікавить. А навіщо, коли гроші в кишені?

Втім, якщо заходити в серйозні стосунки, то варто згадати про т.зв. роялті — винагороду за використання твору. Жодних обмежень щодо його форми, справді, не встановлено: це може бути фіксована сума, відсоток від прибутку, авторські примірники та інші різновиди оплати. Головне, щоби розмір винагороди не був менший за мінімальні ставки, що затверджуються урядом. Нині орієнтуються на постанову Кабінету міністрів України від 18 січня 2003 р. № 72 «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єкта авторського права і суміжних прав».

Цікаво, що роялті, як вид винагороди, не оподатковується податком на додану вартість, а це привабливо як для авторів, так і для видавців. Утім, Закон України «Про оподаткування прибутку підприємства» чітко обумовлює вимоги, за яких винагорода вважається роялті та звільняється від ПДВ. Між тим більшість українських авторів узагалі дуже швидко починають літати з видавництва до видавництва, виглядаючи того, хто більше заплатить одразу. Водночас видавцям також годі нарікати, оскільки лазівку завжди мають. Звісно, заплативши хоч яке високе роялті авторові, нажитися на перевиданні твору без його відома в Україні навряд чи вдасться з великим успіхом. Таке бувало лише з тими з українських авторів, які самотужки видавалися в Росії, де відстежити додаткові наклади — а вони у тих, кого видавали в Росії, повірте, траплялися! — нереально. Натомість мова про інше. Так, роялті — це видавнича винагорода за користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки. Але ж за умов, що користування цими продуктами, чи пак об’єктами власності, не дає видавцеві права продати їх або оприлюднити! Себто важить не саме (оплачене) авторське право, а спосіб використання твору. До речі, це тепер способів «безкоштовного» використання твору з’явилося до біса — від Інтернету до слоганів на футболці — а донедавна сама держава часом нехтувала правами авторів, вважаючи все віддане в друк своєю власністю.

Такі атавізми тоталітарного штибу сповідує сьогодні зокрема Міністерство освіти. Наприклад, вміщуючи без відома автора вірші Сергія Жадана до шкільних читанок. Тамтешнім чиновникам навіть на думку не спадає, що таке безкоштовне «виведення в класики» може не те що викликати спротив автора (і не лише добором творів без його відома), але й бути порушенням якихось там авторських прав.

Себто у цьому разі держава, напевне, послуговується тільки власноруч прийнятим Законом України «Про авторське право і суміжні права», де йдеться лише про договір на право використання власне творів, не зауважуючи Цивільного кодексу України з його договором щодо розпоряджання безпосередньо майновими правами. Право на твір чи право розпоряджатися правами його автора? Звідати на власному досвіді суть цієї законодавчої лазівки довелося поетові С.Жадану, тому й написав він відкритого листа до Валерія Федоренка, головного спеціаліста департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти та науки України. «А йдеться мені, шановний Валерію Федоренко, — уточнював С.Жадан, — про ненав’язливе хамство і, перепрошую, жлобство, котрі традиційно характеризують діяльність наших державних структур, себто і Вашої структури також. Не так страшно, що Ви рекомендуєте від імені свого міністерства до друку твори, не узгодивши їх із авторами, не так страшно, зрештою, що ви не можете відрізнити верлібри від римованих віршів (бо чомусь саме римовані вірші, з Ваших слів, «запропоновано включити в підрубрику «Верлібр, білий вірш»)... Зрештою, не велика біда і те, що з Вашого благословення нещасні українські діти змушені будуть вивчати «Образне осмислення стоїчних духовно наповнених відчуттів сучасної людини на тлі вихолощеного буття», хоча горіти Вам за це в пеклі, повірте мені. Біда у тім, що Ви, як я розумію, зов­сім не усвідомлюєте і не допускаєте можливого небажання деяких авторів мати з усім цим «образним осмисленням» нічого спільного».

Ну не хоче автор мати нічого спільного з державою задурно — і це його право. Втім, права притягти цю саму «державу» до відповідальності він теж не має. «Будь-який юрист підкаже Сергієві Жадану, — відповів поетові вищезгаданий В.Федоренко, — що, за українським законодавством про авторське право, ніхто ні у кого не повинен питати дозволу на те, щоб включити його твори у шкільну програму чи хрестоматію. Безглуздими були б також наміри письменників оскаржувати використання уривків з їхніх творів у вправах, диктантах, переказах тощо».

Нашим літераторам, до речі, донедавна взагалі було «безглуздо» будь-куди рипатися, оскільки саме «держава» давала їм право бути письменником, дозволяючи вступити до відповідної творчої спілки. Тож про які права з їхнього боку взагалі могло йтися? Держава їх породила, вона ж їх і доїла — безоплатно. Точніше, оплачувалось існування — а звідси й привласнювався вихідний продукт у вигляді творів. Хамство ж, про яке згадує Жадан, вже сьогодні полягає в тому, як зручно «держава» забуває про непричетність цього автора до Спілки письменників, безоглядно зараховуючи його до вірнопідданого цеху радянських «інженерів людських душ». Також не випадає «державі» пам’ятати про таку річ, як ліцензія на використання суб’єкта авторського права, себто видавництва, з чиєї продукції Міністерство освіти вилучило вірші Жадана для шкільної програми. Адже це стосується інтелектуальної власності, що її «народна» влада звикла впритул не бачити.