Арія без опери

Уже кілька років оперу в Одесі стрясають катаклізми. Директори міняються як рукавички. А на сцені «процвітає» лише телевізійна попсова «Велика різниця» із Москви.

Прикро низька якість спектаклів, зумовлена, зокрема, й неблагополуччям усередині колективу. У театрі дві профспілкові організації: одна незалежна (і бунтівна), друга - повністю підтримує керівництво.

Давня проблема, вважає голова профкому незалежної профспілки «Єднання» начальник зміни машинно-декораційного цеху Віталій Сивоглаз, у тому, що дирекція театру не йде на «соціальний діалог». Директор Одеського Національного театру опери та балету Надія Бабич відмовляється від зустрічей у своєму кабінеті. Мінкульт, судячи з листування з «Єднанням», стурбований ситуацією і сподівається на діалог.

Тим часом у Приморському районному суді профспілка виграла суд у першій інстанції за позовом про перешкоджання профспілковій діяльності.

Поновлений на роботі рішенням суду, як і інші незаконно звільнені працівники, Віталій Сивоглаз отримує передбачені законом грошові компенсації, які збіднюють бюджет театру. Сума компенсацій незаконно звільненим становить 320100 гривень.

Однак практика звільнень триває. Звільнену й поновлену судом оперну солістку Валентину Петренко (члена незалежної профспілки) знову звільнили, і вона знову судиться з ОНАТОБ.

Складається парадоксальна ситуація: Міністерство культури під час перевірок повністю підтверджує правоту представників профспілки, а людей намагаються «вижити».

Серед наболілих питань і квартирне. Ось уже 30 років мешкають у майстернях оперного театру на Садиковській артисти, які отримали там прописку. Адміністрація стверджує, що статусу гуртожитку майстерні не мають, і люди не можуть в них жити. Разом з тим, запевняє п. Криворучко, оформити прописку було б неможливо, якби театр не надав усіх потрібних документів. Ба більше, він особисто бачив документи, які визначають статус приміщення саме як гуртожитку, і якщо на сьогодні їх немає, значить, хтось зацікавлений їх вилучив і знищив.

Особлива тема - реставрація органа, на яку оголошено збір коштів. Орган мовчить. Грати на ньому заборонено. Саме заборонено, а не неможливо! Адміністрація театру визнала «правильним» оголосити збір спонсорських пожертв, щоб оплатити роботу чеських реставраторів у розмірі 49230 євро. Органний майстер Національної опери В’ячеслав Закіров стверджує, що реставраційні роботи можна було давно здійснити силами вітчизняних майстрів, а не збирати гроші на роботу чехів.

- Я ремонтував органи в Західній Європі, і моєю роботою були задоволені, - каже Закіров. - А тут хочуть підвищити ціну з 80 тисяч до півмільйона. Якби це стосувалося особистих коштів, бюджету своєї сім’ї, висновок був би іншим. Чому треба було обламати реставраційний процес, адже моя бригада зробила більш як половину роботи, а потім нас просто перестали пускати до театру?

- Коли міністр культури в червні 2010 року призначав мене виконуючим обов’язки гендиректора, було досягнуто домовленості про виділення
1,5 мільйона гривень на святкування 200-річного ювілею театру, - каже Микола Криворучко. - Ці гроші надійшли в казначейство. До ювілею всі, хто надав документи на звання, мали його отримати, міністр відправив їх у секретаріат президента. Але я стикнувся зі страшною річчю. Світлана Холденко, яка працювала тоді заступником директора з основної діяльності, хотіла бути тіньовим керівником театру і разом із Надією Бабич змусила мене піти, завадивши реставрації органа. Органним майстрам дозволяли працювати тільки дві години на добу, не пускаючи в приміщення вночі, як це робиться в усьому світі, вкластися у строк було неможливо. На мене організували цькування. Після того як міліція прямо в будівлі театру спробувала надягти на мене наручники, я вирішив за краще звільнитися за власним бажанням. А через тиждень гроші пішли назад у міністерство. Хоча Світлана Іванівна більше не працює в театрі, Надія Матвіївна продовжує її політику. Випускаються спектаклі, після яких залишається тільки сумне здивування, тривають незаконні звільнення, неугодним співакам, хоч би які хороші вони були, дають другорядні партії.

* * *

Сумне здивування - точне визначення післясмаку від деяких спектаклів, що їх випускає Одеська опера протягом уже півтора сезону. Головний диригент театру Олександр Самоїле, на жаль, поки що недостатньо уваги приділяє і оркестру, і солістам - заважають зарубіжні контракти. А про художню складову спектаклів боляче говорити. У репертуарі нудна, «по-багатому», але без смаку оформлена друга «Турандот» (у постановці Станіслава Гаудасинського), підготовлена нібито для гастролей по Японії (у підсумку до Японії не поїхали), а прекрасну першу «Турандот», поставлену Крістіаном фон Гетцом саме наприкінці «правління» Анатолія Дуди, майже не показують публіці, через що вона швидко втрачає в якості.

Плоскінний, домотканий і кондовий «Князь Ігор» того ж таки Гаудасинського без третьої дії (ану його, цей «Половецький марш», і так глядачі собі вже все відсиділи, до того ж співаки, як виявилося, виконуючи Верді і Пуччіні в оригіналі, розучилися виразно співати російською).

Знову ж таки бляклий «Моцарт і Сальєрі», а точніше, проект «Геній і лиходійство» у постановці Василя Навротського - опера Римського-Корсакова в одному флаконі з концертом з творів Моцарта і Сальєрі, причому другий чомусь виходить кращим і яскравішим (в одній з місцевих газет юні рецензенти навіть порівняли це з «Музичним рингом» і віддали пальму першості Сальєрі).

А далі була феєрична своєю сумбурністю й, даруйте, хореографічною неспроможністю «Таємниця Віденського лісу» на музику Малера і Штрауса, поставлена головним балетмейстером Юрієм Васюченком. «Віденський ліс» на сцені створили з поліетиленових полотнищ, які надають сцені антуражу смітника, що особливо ріже око в обрамленні щедро покритої позолотою зали.

На прем’єрі опери Моцарта «Дон-Жуан» у режисерській версії народного артиста Росії Юрія Александрова потішили стильні, об’ємні декорації, створені заслуженим художником Росії В’ячеславом Окунєвим відповідно до розкішного обрамлення зали, яка немов відбилася двома ярусами в дзеркалі сцени. Але в цьому ж просторі з’явилися зграйки німфеток у корсетах, панталончиках і масках. Не інакше як автори спектаклю переплутали коханця Дон-Жуана з розпусником Казановою чи навіть маркізом де Садом. Оперні персонажі наче змагаються у паскудних мізансценах. Донна Анна з’являється перед своїм нареченим доном Оттавіо в білому трико й металевому бікіні з конусами а ля ранній Готьє, співає свою арію, стрибає нареченому на спину і їде на ньому за лаштунки. А у фіналі донна Анна всідається на коліна до Мазетто, його наречена Церліна навалюється грудьми на дона Оттавіо. Сам же Командор, отруївши Дон-Жуана, радітиме життю в обіймах німфеток.

На такому тлі Дон-Жуан має вигляд нещасливого романтика, і геть незрозуміло, чому інші герої на нього так ополчилися... Те, що таке тлумачення йде врозріз із нотами Моцарта, нікого з постановочної команди не збентежило.

«Закручено хоробро, але є одна нестиковка: музика Моцарта! - кажуть нині в Одесі. - Бо у співі Анни чуємо біль і розпач, переляк, щире оплакування батька, і аж ніяк не вигадливі підступи й жорстокість, лукавство й святенницьке фарисейство. Як бути? Воістину, треба бути глухим, щоб придумати такий сюжетний хід на музику, яка говорить зовсім про інше».

Подумалося: а чи не про себе нинішнього послідовно висловлюється театр? Чи не про свої хвороби квапиться повідати? Як би це назвали психотерапевти? Вульгарно висловлюючись, «витіснення»? «Ви хочете про це поговорити»? Жорстокість, підступність, лукавство і фарисейство, нездатність окреслити виразну концепцію, вразити яскравою знахідкою або хоча б продемонструвати добрий смак, професіоналізм - ось, на жаль, усе, що може нині запропонувати Одеська опера. Забагато сальєрі й замало моцартів.