АРХІТЕКТУРНІ КАЗУСИ

Ось уже кілька років у столиці триває протистояння між громадськістю та міською владою щодо питань забудови й реконструкції, особливо центральної її частини. Окремі особи, котрі брали в ньому участь, відчуваючи своє безсилля перед владою, стали об’єднуватися, створювати громадські організації. Так з’явився «Клуб естетичної непокори» на чолі з архітектором Ларисою Скорик і письменником Лесем Подерв’янським. Майже одночасно заявив про себе «Громадський комітет захисту архітектури Києва», одним із керівників якого є автор статті. Багато читачів ознайомлені з виступами представників цих та інших громадських організацій у пресі й на телебаченні, у яких вони небезпідставно критикують дії міської влади та її управління архітектури. У чому ж причина такого протистояння, де криється ключ до його вирішення?

Справді, ось уже понад п’ять років архітектурні акції, що відбуваються в місті, вражають своєю незграбністю, я сказав би жорсткіше — нахабством навіть не спеціалістів. Особисто я це відчуваю й переживаю особливо, оскільки 25 років віддав Києву, беріг його від непродуманих містобудівних дій, усе робив для того, щоб він примножував свої позитивні риси, а не втрачав їх. Адже чим славний Київ? Своєю багатою історією, дивовижним природним оточенням, архітектурою стародавніх храмів і невеликою, повторюю — невеликою кількістю історичних споруд, побудованих на межі XIX—XX століть. Так склалося, що з різних причин Київ затримався у своєму містобудівному й архітектурному розвитку, а події Першої світової та жовтневий переворот його зовсім призупинили. Усе, що будувалося в наступні роки, з погляду високої архітектури й мистецтва, не може бути зарахованим до якихось досягнень. Мабуть, навпаки. Виняток становить лише повоєнний Хрещатик. Більше в Києві, за великим рахунком, милуватися нічим. Прикро, але це факт. І ось те цінне, що збереглося, що становить основну архітектурну, історичну й духовну цінність столиці, її надбання, на наших очах руйнують або знищують. Як же можна байдуже дивитися на таке?

Тому громадяни Києва дедалі частіше й принциповіше висловлюють своє обурення тим, що відбувається. На превеликий жаль, я не знаю випадку, щоб це зробив публічно якийсь чиновник або представник влади. Назву лише опубліковані в пресі висловлювання, точніше — обурення Президента України Леоніда Кучми з приводу безглуздого завершення так званого «горбатого» будинку Верховної Ради по вул. Садовій, 3, і фітнес-центру біля стін Софії. Але потужні сили лобістів на захист чуда архітектури, очолювані тодішнім спікером О.Ткаченком (не першою, але й не другою, як він сам сказав, особою в державі), зуміли умовити Президента, що перебував тоді, коли не помиляюся, на відпочинку в Криму і, природно, подобрішав. Чесно кажучи, я був упевнений, що «горб», який спотворював довкілля, після слів Президента розберуть у науку нащадкам. Але цього не сталося. Гадаю, історія з цим чудом архітектури не завершена. Незаконно, всупереч усім містобудівним вимогам побудована надбудова, що дала будинку назву «горбатий», колись буде демонтована, а фінансові втрати послужать моральним докором тим, хто це зробив, і всьому суспільству, яке дозволило над столицею і над собою таку наругу.

Чому ж виникають такі архітектурні казуси?

Як правило, започатковують такі непривабливі містобудівні ідеї архітектор і замовник, які керуються власними вузькоегоїстичними й меркантильними цілями, що притлумлюють почуття відповідальності перед суспільством, державою. Коли ж у цьому задіяні вищі владні й бізнесові структури, рішення завжди приймають перші особи. По цих об’єктах у першому випадку — головний архітектор Києва і спікер. У другому, фітнесовому, як повідомив на проведених недавно громадських слуханнях із забудови Києва перший заступник мера І.Фоменко, — містер Х, що скупив усі квартири в будинку №5 (?) по пров. Рильського. Але замовник може лише просити, умовляти. Ухвалює ж рішення головний архітектор міста. Якщо він людина відповідальна і шанує цінності Києва, він дасть роз’яснення замовнику щодо його неспроможних і тому нездійсненних прохань. І все.

Звісно, при цьому він трохи «втрачає» симпатії спікера чи, в іншому разі, багатого бізнесмена. Але не втрачає довіри, не зраджує своїх посадових і професійних обов’язків.

Зараз забудовують майдан біля Олімпійського стадіону (колишню Троїцьку). Хоч як виступала громадськість, у т.ч. й професійні спеціалісти-містобудівники, хоч куди зверталися з першого дня розгляду ескізного проекту, — жодних результатів. Ми кажемо, що в центральній частині столиці майже не залишилося майданів. Невже не можна знайти для торгівлі інше місце?

Забудова не лише знищить майдан, вона значно зменшить можливості евакуації глядачів зі стадіону, що загрожує трагічними наслідками, сам стадіон після цього втратить статус Олімпійського. Торгові будинки закриють вид на стадіон і Черепанову гору, зроблять вул. Велику Васильківську просто коридором, що не властиво Києву. У відповідь чуємо впевнені заяви головного архітектора С.Бабушкіна, що Олімпійському стадіону тут не місце і що, коли знадобиться, його побудують десь-інде! Дивно, що цього не заперечили ні Держкомспорт, ні Держбуд України. А хіба тому ж таки Кабінету міністрів або Верховній Раді не байдуже, куди чи в що скеровуються мільярдні вкладення, якщо навіть вони й приватні? Може, потрібен закон, який би обмежував суму витрат на такі цілі, скажімо, до 30 млн. грн. Адже інвестори використовують державні цінності, точніше — експлуатують їх. Невже сьогодні доцільно заганяти під землю, витрачати десятки мільйонів на перенесення колектора, звільняючи територію під забудову? Віддайте їм на хороших пільгових умовах занедбані підприємства, дозвольте зі зниженими митами завезти імпортне устаткування, не беріть десять років із них податків. Нехай на ці мільярди організують виробництво товарів, що у величезних обсягах увозяться в Україну. Зараховувати ж до досягнень створення робочих місць під землею, на мій погляд, безглуздо. Не думаю, що хтось із близьких інвесторів там працюватиме. А якщо й так, то на поверхні, в офісі з кондиціонером.

Ось чому кияни стали об’єднуватися для боротьби з цим злом. А фактів непродуманого, некваліфікованого й антигромадського будівництва в Києві дуже багато.

У середині квітня громадські організації провели слухання з проблем забудови і збереження історичного середовища Києва. У Будинку архітектора зібралися близько 500 чоловік — представників громадськості Києва. Запрошені були і керівники міської адміністрації. Перед цим у двох районах Києва пройшли аналогічні слухання. Чому виникли такі громадянські акції? Люди незадоволені тим, що відбувається в Києві. Вони знають, як у демократичних країнах ставляться до думки громадськості при будівництві якихось об’єктів, особливо в історичній частині міста. Без згоди жителів такі забудови, як у нас, просто неможливі. На згаданих громадських слуханнях архітектор Л.Скорик у своєму виступі дуже переконливо довела безглуздість і неправомірність будівництва готелю та інших великих об’єктів на схилах Дніпра в історичній зоні, навпроти Володимирської гірки. Це був не перший її виступ щодо цього. Гадаєте, хтось із владних структур відреагував на критику? Проектування триває. Ось коли виросте готель, як на Софійському майдані, і коли всі зрозуміють, що це злочин, тоді почнуть говорити, як зараз, — чому ж усі мовчали? Я знаю вчених істориків, які намагаються довести, що ми дуже древні, найдревніші. І водночас дозволяємо знищувати справжні свідчення своєї давнини. Такими будівлями-монстрами в історичному середовищі ми дозволяємо нівелювати історичні цінності, нашу справжню древність. Подивіться, що коїться на території старовинного града Володимирового і поруч в урочищі?

Насамперед, це безвідповідальність і невігластво, низький інтелектуальний рівень учасників процесу, непрогресивне ведення містобудівної справи за підтримки київської міської та вищих ешелонів влади, зацікавлених у такій ситуації. І ще. Закон про столицю дав їй багато прав. У кожному разі, більше, ніж сьогодні дозволяє її рівень соціально-політичного розвитку. Архітектори з інвесторами розбійничають, влада їм потурає. Ситуація явно нездорова.

Не думаю, що Закон про столицю передбачає такі рамки поведінки мерії та її архітектурного управління. А якщо так, то це слід виправити, інакше велика біда чекає на Київ.