Апокриф: перезавантаження

Апокрифи були цікаві читачам різних епох. Хтось знаходив у них інформацію й подробиці, які доповнювали канонічне Письмо. Хтось знаходив у них гостроту забороненого. Хтось просто насолоджувався літературними достоїнствами. Помиляється той, хто вважає, що епоха апокрифів закінчилася десь на початку нової ери. Доки існуватимуть релігії й канонічні тексти, апокрифи плодитимуться. Бодай тому, що є читацький (глядацький) попит. Християнство може хвалитися: позаяк процвітає апокрифіка, інтерес до євангельських подій не в’яне. Нинішній бум навколо «модних апокрифів» — старого «Євангелія від Іуди» й нового «Коду да Вінчі» — також не виходить за межі звичайного інтересу до апокрифів та уявлень про маркетинговий успіх. Автор «Коду», як уже неодноразово писали, потрапив у жилу: читач любить «інтелектуальне чтиво», детектив, маніяків, вирятуваних принцес, усесвітні змови, таємні товариства та викриття.

Церква сипле заборонами, спростуваннями, заявами, загалом — обурюється, навіть трохи підкреслено. Книжка й фільм нібито породили антицерковний психоз. Що ж, у даний момент це, напевно, так і є. Але є ще один «поверх» у цієї будівлі. У далекосяжній перспективі все це цілком може зіграти на руку церкві. Відродження інтересу через скандал — випробувана технологія в шоу-бізнесі. Західне християнство, поступово ізолюючись від суспільства через постмодерну байдужість того до релігії як такої, цілком може отримати свій відсоток від скандалу у вигляді відродження інтересу до себе, і головне — до своїх священних текстів. Гадаю, знайдеться досить охочих почитати нарешті «бестселер усіх часів і народів», аби самому переконатися, чи справді там так написано. А це вже щось.

Але не все. Саме християнство зсередини переживає певну догматичну кризу. Західна гілка християнства останнім часом має досить внутрішніх течій і політичних партій, котрі підігрівають скандали, що звалюються на Ватикан, і тим самим стимулюють його до різних переглядів усіляких норм, положень та навіть догматів. Загалом, як пліч-о-пліч ідуть два осьових шедеври європейської (Мона Ліза) й американської (Міккі-Маус) культур у книжці-фільмі, так сусідять і взаємовиправдовуються європейська Магдалина-богиня й американський патер-гомосексуаліст. Тому такі новітні «апокрифи» — це не лише неприємні потрясіння для церкви, а й випробування на міцність її догматів. Не кажучи вже про те, який витверезний вплив вони повинні мати для священноначалія — подивіться, святі отці, статистику «віруючих» у «Код да Вінчі» і прикиньте масштаби потенційної катехізації. Складається враження, що у прагненні євангелізувати віддалені й екзотичні куточки християнська церква геть-чисто забула, фактично втратила «традиційно християнську» Європу і стала на шлях маргіналізації.

Чим же підкупив «Код да Вінчі» любителів апокрифіки? Річ тут навіть не в книжці, а саме в очікуваннях читача. Читача, якому насправді хочеться релігії та віри, але якоїсь зручної, чи що, яка б не обвинувачувала й не зобов’язувала, на відміну від християнства, і, головне, простої та зрозумілої. «Код да Вінчі» нам це дає, переводячи релігію на зрозумілі нам, земні засади. У ній безліч близького нам — мистецтво, влада, обман, тантричний секс. І ніякого Бога. Показово, що постать дружини Христа Магдалини, яка започаткувала династію Меровінгів, цілком заступає постать іншої Марії — яка породила Бога. Династія земних владик, хоч і давно згасла, видається читачеві набагато зрозумілішою й ближчою, ніж Царство не від світу цього, запропоноване євангельським Христом. І до певної міри фізіологічне трактування Грааля як жіночого лона нам підходить більше, ніж духовний вміст посудини з Жертовною Кров’ю. Нас не бентежить, що, з погляду цього трактування, походи лицарів Круглого столу за Граалем варто було б розглядати як алегорію відвідання борделю.

Успіх «Коду да Вінчі» закономірно доповнюється інтересом до «Євангелія від Іуди». Сучасному споживачеві апокрифів мало просто читати цікаве чтиво впереміж із іншими необтяжливими задоволеннями. Йому потрібне виправдання — виправдання свого немудрого життя та немудрих же пороків. Адже аргументи «всі так роблять» або «однак нічого не можна змінити» спрацьовують зі збоями. Тому ревізія зради Іуди та/або розпусти Марії Магдалини — чудове виправдання нашим повсякденним маленьким і великим зрадам та розбещеності. Невипадково ж в апокрифах, якими нас годують за наші гроші, не згадується ані про розплату Іуди, ані про покаяння, через яке до свого вивищення пройшла Магдалина. Ми не за це платимо — ми платимо за комфорт. У даному разі — морально-психологічний.