Англійський гумор як терапія душі

На жаль, нечасто в нашій країні можна натрапити на присвячену зарубіжній літературі нову книжку, яка була б видана зі смаком і без скупої економії поліграфічних засобів. Приємним винятком із цього правила стала книжка Леоніда Гамбурга «Сэр Джон Фальстаф, мистер Пиквик, Дживс и все-все-все…: Английский юмор, его литературные и реальные герои» (К., Грамота, 2003, 272 с.: іл.).

Чому такий вибір? Навіщо робити гумор предметом популярної монографії? Чому б автору не обмежитися захоплюючою розповіддю про свої подорожі по Англії і враженнями, яких у його житті було чимало? Чи можна сказати щось нове про англійський гумор, «копнувши» від шекспірівських часів і пройшовшись по всіх хрестоматійних іменах? Давайте розберемося.

Гумор — атрибут людини-гравця, яка вміє отримувати справжнє задоволення від життя, а отже — знає його смак і любить його. Нутро такої людини неминуче відкидає мізантропію й нігілізм. Тому жоден володар справжнього почуття гумору (і не тільки англійського) ніколи не обвинувачуватиме навколишніх у своїх помилках та невдачах. Утім, істинність «справжнього гумору» у тому й полягає, що носій такого гумору поширює його не тільки на інших, а й на себе. У його душі ніколи не оселиться злоба, а модний нині згубний постулат «усі навколо — дурні» ніколи не заволодіє його розумом. Гумор терпимий, він розуміє і приймає людей такими, які вони є. Чи можна назвати необхіднішу нам сьогодні якість людського характеру?

Ця книжка — третя за ліком у письменницькому «багажі» Леоніда Гамбурга. Як сказав автор, вона починається «з дитинства». І справді, довірливу, щиро-особистісну інтонацію, взяту на початку, надалі вже ніщо не порушує. Тому все, про що йдеться, геть-чисто позбавлене повчальності й менторства і «всотується» читачем без найменших перешкод. «Мені здалося логічним, що продовжити гру уяви, веселу гру розуму має гумор. Саме його варто зарахувати до однієї з найвеличніших вигадок людства. З незліченних афоризмів на цю тему Оскара Уайльда я вибрав один: «Якби печерні люди вміли сміятися, життя на Землі склалося б інакше», — так сказано на початку книжки. Цими ж самими словами можна було б охарактеризувати життєве кредо Леоніда Гамбурга.

Англійський гумор — це гумор «поліфонічний». У кожному його прояві відгукується відразу кілька фактів, обставин, не знаючи яких, важко насолодитися всім блиском і гостротою думки. Така пристрасть до творчо вибудуваного, трохи «аналітичного» гумору саме і властива англійцям. Заглиблюватись у живу тканину такого гумору набагато цікавіше, ніж абстрактно досліджувати його походження. Саме таку панораму життєвого і літературного побутування англійського гумору й запропонував нам автор. Читач, який узявся за книжку Леоніда Гамбурга, виграє тричі. По-перше, на її сторінках розгорнута яскрава і захоплююча мозаїка життя Англії. По-друге, до книжки дивом увійшов найбільш стислий і цікавий з написаних досі курс історії англійської літератури, театру та кіно. І, нарешті, по-третє, текст рясніє багатьма цитатами, прикладами, замальовками, взятими не тільки з книжок, а й із реального життя з усією його неповторністю та сьогохвилинністю. Формулюючи тему на початку розповіді, автор заявляє, що книжку присвячено «великій англійській літературі», але насправді текст вийшов повніший і ширший за охопленням. Автор подав нам найміцніший сплав літератури і «людинознавства»: на сторінках його книжки ми спостерігаємо, як повсякденні навички й спосіб мислення англійців самі собою «перекочовують» у шедеври літератури та кіно. Тому серед персонажів, які постають на сторінках книжки, зустрічаються як великі письменники, артисти й телезірки, так і, скажімо, Вінстон Черчілль або англійська королева.

У книжці неважко помітити ще щось, дефіцитне нині. Є закоханість у культуру та мову країни, яка дала світові стільки геніїв. Є небайдужість, якою мимоволі заражаєшся, читаючи книжку, а згодом і запитуєш себе: а чи немає навколо ще чогось, гідного моєї уваги? Найнебезпечніше й найнудніше, що може бути, це тотальна байдужість. І книжка Леоніда Гамбурга заодно стала надійним щепленням від цієї причепливої недуги. Енергія і наснага, з якими автор розповідає про те, що йому самому дороге й цікаве, наповнює читача якимось цілющим оптимізмом.

Дух, яким перейнята книжка, — це насамперед дух поваги до Особистості. Ця риса теж надзвичайно цінна, тому що сьогодні ми занадто звикли жонглювати такими поняття, як «соціальна група», «електорат», «клас», «нація» і т.д., цілком забуваючи про цінність однієї окремо взятої людини. Насправді ж немає нічого важливішого за цю людину з її плоттю, кров’ю і душею, а всі інші формули придумані лише для зручності словесних баталій політиків та кабінетних учених. Навіть сам погляд автора на аналізований предмет суто індивідуальний, він передбачає довільний, хай навіть досить суб’єктивний вибір осіб, імен та фактів. Але така суб’єктивність тим і приваблива, що ґрунтується на доброзичливості і багатій ерудиції. Тому все сказане із задоволенням береш на віру і вже в наступний момент відчуваєш, наскільки воно виявляється «теплим», звичним і «своїм».

Водночас погляд на англійський гумор подано тут через призму «вітчизняної свідомості». Відчувається, що автор ріс у тій самій країні, що й ми з вами, читав ті самі книжки, дивився ті самі фільми. Тим більше з’являється у читача підстав прислухатися до висловлюваних спостережень. Не випадкова й поява на сторінках книжки таких, здавалося б, несподіваних імен як Григорій Горін, Юлій Кім або Олександр Калягін. При цьому ми дізнаємося, що тітонька Чарлі в англійському тексті відомої всім п’єси відрекомендувала себе не так, як у культовому радянському фільмі. Відрекомендовуючись, вона говорила зовсім не про диких мавп, а гордо проголошувала: «Я — тітонька Чарлі з Бразилії, звідки горіхи привозять!»

У книжці п’ятнадцять глав, але, по суті, її побудову краще назвати «стихійно-наскрізною». Автор уникнув прямолінійно-хронологічного викладу, характерного для підручників. Зате вибудував власну логіку подачі матеріалу. І відкривати для себе цю логіку настільки цікаво, що зникають будь-які формально-структурні критерії сприйняття тексту. Пульс живої думки — ось найкращий шлях до створення будь-якої літературної форми. Саме цим шляхом і скористався автор. До того ж читачеві будуть цікаві численні старанно підібрані ілюстрації, які створюють живий і виразний «пунктир» усієї оповіді, підкреслюючи ті чи інші акценти змісту.

А тепер уявімо собі, що цю книжку візьме до рук представник молодого покоління читачів — студент або школяр. І тут стане ясно, що наявний у ній просвітницький пафос буде дуже доречним. Адже тепер, попри всю розмаїтість шкільних програм із зарубіжної літератури, вже незрозуміло, чи встигне юний читач як слід дізнатися, хто такий Бернард Шоу, Сомерсет Моем або Джером К. Джером. Таку випадкову ваду шкільного виховання з успіхом може компенсувати «Сэр Джон...».

Книжку завершує жартівлива рецензія під назвою «Лист у видавництво», підписана: «Щиро Ваш, Леонід Гамбург, есквайр». Ця остання сторінка остаточно видає в авторі найбільш закоренілого «англійця», чий допитливий розум весь час шукає поживи для самоіронії і саме тому завжди залишається гармонійним, здоровим та продуктивним. Втім, автора вабить не лише туманний Альбіон. Перед Новим роком вийшла у світ його наступна книжка, і присвячена вона київській старовині.