Андрій Курков, «Нічний молочник», видавництво «Нора-Друк»

Уперше цей роман вийшов іще в грудні 2007-го в пітерському видавництві «Амфора». По­тім — і в нас, в Україні. Спочатку російською, потім українською (переклад Остапа Сливинського). Як відомо, для нашого найбільш «конвертованого» письменника Куркова рідна мова — російська. Пан Курков неодноразово зізнавався, що він один з небагатьох сучасних українських авторів, якому вдається заробляти виключно своїм пером.

У Андрія Куркова чудова соціально-політична проза. Чого вартий хоча б його роман «Последняя любовь президента», опублікований у березні 2004 року. За півроку до помаранчевої революції автор передбачив чимало політичних катаклізмів. А сценарій «отруєння президента» то й поготів утілився в життя...

«Нічному молочнику» буття наших дорогих політиків також не чуже. Але тут, на відміну від «Последней любви...», і політичне життя, і окремі політамбіції показано «крізь призму» однієї людини — такого собі Геннадія Ілліча. Розглядаються його пороки, звички і життя в цілому.

Але насправді це роман про «звичайних» людей, котрим політики, якщо навіть хочуть поліпши­ти життя, все одно його ламають... Сам автор зізна­ється, що головному герою можна знайти реальний прототип. Мовляв, хто знає — той впізнає.

Роман сповнений «ексклюзивно-нашоукраїнських» речей. Які, до речі, можуть навіть бути не зовсім зрозумілі деяким читачам «іззовні». Як-от, наприклад, використання парламентського буфету в політичній боротьбі. «Захочу натиснути на опозицію, якщо який-небудь законопроект не підтримають, закрию буфет і нехай по кав’ярнях розбрідаються, як таргани!» — слова того самого політика Геннадія Ілліча, котрий оформив парламентський буфет як приватну власність.

Взагалі тема «Молочника» Куркова тісно прив’язана до України, безпосередньо до Києва. Роман зіткано з окремих клаптиків. Тут три сюжетні лінії, котрі розвиваються паралельно. Місце дії — Київ, Бориспіль. Головна лінія тримається на історії матері-одиночки Ірини, яка живе за 50 км від столиці і щоранку, ще до сходу сонця, сідає в першу маршрутку на Київ. А тут, у самісінькому центрі, прямо поблизу Маріїнського парку — дивна молочна кухня без вивіски. Навіть скоріш «антикухня». До цієї кухні з різних околиць з’їжджаються такі ж самотні жінки, щоб здати... своє грудне молоко. Вони наївно думають, що цим молоком годують немовлят депутатів і багатіїв, матері яких слідкують за собою, боячись зіпсувати фігуру.

Насправді ж друга половина цієї «молочної кухні» — це салон краси для депутатів парламенту... Саме сюди вони забігають, аби «випити» грудного молочка для власного омолодження...

У романі — постріли, биття пик, криваво-смертельна сутичка бультер’єра і кота, котрий підсів на допінг, доленька жіноча зі щасливим кінцем у фіналі, жіночі посиденьки, підпільна секта, лунатизм, містичні ліки, які вбивають страх або загострюють почуття справедливості, муміфікація небіжчиків...

Одне слово, концентрація «кошмарів» у романі зашкалює. Іноді від драматургічної подієвості просто закипають мізки. Тут постійне перемикання з одного місця дії на інше: «Київ. Центр», «Київ. Вулиця Рейтарська. Квартира номер 10», «Київ. Бехтеревський провулок», «Київська область. Макарівський район. Село Липівка».

Теми «омолодження» сьогодні на піку. Особливо проблема обов’язкового омолодження політиків. У «Нічному молочнику» це представлено через чорний гумор, іронію та абсурд. Можливо, завдяки цьо­му жанровому настрою книга й утримує читача. Наближаючись до фіналу цього майже 400-сторінкового тому, навіть не віриш, що тут узагалі можливий настільки благополучний фінал. Утім, Курков, вочевидь, «невиправний» оптиміст...