Олександр Цимбалюк: "Гармонія в опері — коли розумієш режисера з півслова і темп вашого світовідчуття — один"

Справжні цінителі високого й вічного мистецтва вже наперед бронюють на 11 грудня місця в Національній опері України, - того вечора партію царя Бориса в опері "Борис Годунов" М.Мусоргського виконає Олександр Цимбалюк.

Сьогодні цей український співак - справжня зірка світової оперної сцени. Його ангажементи тільки останнього сезону - Ковент Гарден, Ла Скала, Гамбурзька, Паризька, Баварська опери, Метрополітен-опера. На думку найсуворіших цінителів, цей 39-річний співак - один із найкращих басів сучасності. У його репертуарі понад 90 ролей, серед яких партії в операх "Ріголетто", "Симон Бокканегра", "Макбет" Верді, "Кільце Нібелунгів" Вагнера, "Лючія ді Ламмермур" Доніцетті, "Турандот" Пуччіні, "Дон Жуан" Моцарта та багатьох інших. Олександр Цимбалюк бере участь у київському спектаклі в рамках проекту нашої опери "Українські оперні зірки у світі". Смисл проекту в тому, щоб ближче познайомити вітчизняного слухача з найбільшими вітчизняними виконавцями, які сьогодні є провідними гравцями на оперній карті світу.

В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA Олександр Цимбалюк розповів про важливу роль Пласідо Домінго в його долі; про діалог із найкращими оперними диригентами та режисерами; про своїх учителів в Одесі - заслужених артистів України Людмилу Іванову, Тетяну Книшову та народного артиста України Василя Навротського... Розмова, природно, розпочалася з царя Бориса.

- Олександре, "Борис Годунов" - особливий спектакль і особлива партія у вашій кар'єрі. Як би ви визначили ваше відчуття цього оперного персонажа, трагічної особистості, напередодні свого виступу в Києві?

- Борис... Дедалі складніше й складніше його інтерпретувати, тому що від тих історичних часів відійшли далеко. У постановці потрібно розвивати динаміку образу Бориса - від молодого красеня в розквіті сил до надламаної муками сумління особистості, яка крок за кроком наближається до божевілля та смерті.

Це історичний образ, далекий від реальності. Якщо я на сцені рватиму сорочку, витріщатиму очі, то такий Борис буде неефектним, навіть комічним.

Але Борис завжди залишається дуже контрастною постаттю. Він може показати себе і ніжним батьком, і мудрим правителем, і зовсім слабкою, розгубленою, загнаною у кут людиною. У момент, коли помирає, він абсолютно відкритий: ідучи з цього світу, він беззахисний, просить вибачення. За сюжетом твору О.Пушкіна, Борис причетний до вбивства царевича Димитрія і сходить на трон завдяки смерті наступника. Але за іншою версією - в Димитрія була епілепсія, і він сам упав на кортик і помер.

Борис Годунов царював понад 20 років, і тільки в останні кілька років правління з ним стало щось відбуватися. Я думав: як людина може так довго перебувати при владі? Та елементарно - якщо вона сильна, хитра, розумна, то в неї все має вийти. Але як він може так різко ослабнути за кілька років? Просто його до цього підвели. А як? Напевно, труїли - через їжу, через лазню. Тоді це була "класика". Думаю, що всі ці його галюцинації, страхи викликані насамперед отруєнням... Це одна з моїх версій.

- Безумовно, у вас є своє ставлення і суб'єктивне бачення цього сценічного образу...

- Борис молодий - з тверезим умом, прагненням внести корективи, провести реформи. І Борис у старості... До речі, про реформи. Він чи не єдиний цар, який максимально розвивав царство, наблизив його до Європи, заснував багато міст, провів у Москву водогін і каналізацію. Дітей бояр посилав на навчання за кордон... Правда, не всі поверталися назад. Скасував страту, що широко практикувалася Іваном Грозним. Він був хазяїном.

Не всі його реформи сподобалися "старожилам". Може, це й зіграло лихий жарт. Але деякі заплановані ним реформи втілив Петро I.

Мені нецікаво представляти в цьому образі "божевільного" заляканого царя. Все-таки це особистість зі своїм внутрішнім світом. Інтриги, сутички, війни, голод... Загалом - від конюха до трону. Така людина апріорі не може бути слабкою. Це кремінь! Роль Бориса треба готувати все життя. Вона зріє не за рік, і навіть не за десять. Із роками цей образ набирає нової якості.

- У вас великий оперний репертуар. Яка з оперних партій, скажемо так, виявилася найважчою саме у вокальному, технічному плані?

- Той-таки Борис. Саме в редакції Римського-Корсакова ця роль написана для високого баса-баритона. Все на високій теситурі, на емоції, на нерві. Це непросто.

У мене Борис Годунов ще "зелений". А, наприклад, Тарас Штонда співає його понад
10 років.

- Коли співаєте того ж таки Бориса, то більше віддаєте своєї енергії - чи заряджаєтеся від публіки, від залу?

- Все те, чого ми торкаємося в житті, пропускаємо через себе. Це залишається надовго. Навіть люди зійшлися разом, пожили, розлучилися. А кожен же ж уже віддав частинку своєї душі, енергії іншій людині. Вони вже не ті, якими були "до". Не та повноцінна субстанція. Ми постійно щось від себе відриваємо. Так і після спектаклю - просто лягти в ліжко й заснути спокійним сном не вдається.

Якось треба вгамувати пристрасті, і цей заведений механізм також повинен повільно зупинитися. Особливо якщо ти співав, "помирав" на людях... Після цього просто піти в караоке з друзями, попити кави, посміятися вже не вийде.

- Олександре, буквально недавно ви вперше виступили на сцені нашої Київської опери - в опері "Турандот". Які ваші враження від першого музичного театру України, від рівня українських виконавців?

- Справді, буквально недавно я вперше виступив у Київській опері. Знаєте, перше, що ще на репетиції впало у вічі, - всі були голосисті, розспівані, попри ранкову годину. Подумав, це не хор, а справжній ансамбль вокалістів!

Потім мені сказали, що все так і є - хор Національної опери зібраний зі співаків, вокалістів, професіоналів своєї справи. Всі вони - солісти хору, а не просто хор. Із власного досвіду знаю, що хори бувають абсолютно різні, я маю з чим порівнювати.

Я всім-усім говорив компліменти. І дуже чекав того дня, коли виступлю в Національній опері. Адже навіть 2007 р., коли я отримав першу премію на конкурсі Чайковського, в Україні це пройшло майже непомітно. Хоча мене привітав увесь світ. Наші телеканали дізналися про це цілком випадково.

- Можливо, була б доречна ваша порада - яких режисерів годилося б запрошувати в наш театр для поліпшення творчого життя?

- Складне запитання. В Україні не такі добрі, мабуть, справи з фінансами, щоб запрошувати іменитих. Теоретично... Наприклад, того ж таки Роберта Карсона. Але всі вони своєрідні, непрості люди й дуже вимогливі. Грандіозні декорації під їхні задуми в нас можуть елементарно не втілити. Всі ці задумки - ліфти, водоспади - просто технічно не помістяться на майданчику.

А ось якби ви мене запитали, що б я порадив для поліпшення якості нашої української опери, то я відповів би, що, на мій погляд, треба запрошувати якомога більше європейських репетиторів, які б тренували вокалістів у мовному та стилістичному плані. Бо українська ізоляція позначається на вокальних партіях. Є певні "труднощі перекладу". Коли варишся у власному соку, то думаєш, що виконуєш італійські арії правильно, але носію мови акцент і тяжкість очевидні.

- Цікаво, з якими міжнародними оперними агентствами співпрацюєте ви? Хто зараз допомагає вам за кордоном?

- Усе обумовлюється в контракті. Інколи я сам оплачую своє проживання та перельоти. Співпрацюю з артистичним агентством "Askonas Holt-Artists". Мати справу з цією лондонською компанією комфортно. З нею працюють багато відомих режисерів, диригенти, співаки, музиканти - Дмитро Хворостовський, Зубін Мета, Еліна Гаранча, Паата Бурчуладзе. Отож хороший агент для співака - запорука успішної кар'єри.

- А що важливіше для кар'єри співака - перемога на престижному конкурсі чи хороший менеджер?

- Звичайно, менеджер! Мільйон прикладів... Є багато оперних зірок, які на конкурсах або провалювалися, або взагалі не виступали, а тепер затребувані.

І навпаки - лауреат десятка конкурсів працює водієм або мурує каміни. При цьому в людини приголомшливі дані. А що вона сама? Попрацювала при якомусь театрі, заспівала в церкві, та й усе. Життя триває, голос уже не той, а в душі відчуття нереалізованості та депресія.

- Уже хто-хто, а ваша колега, співачка Людмила Монастирська, яка дуже добре відгукується про вас, навряд чи поскаржиться на нереалізованість, ставши однією з головних Аїд сучасної оперної сцени... Ви часто перетинаєтеся з українськими виконавцями на європейських оперних сценах?

- По-перше, приємно, якщо добре відгукується. Серед артистів не всі одне одного хвалять. І я, своєю чергою, про Людмилу можу сказати тільки хороше.

Одного разу маестро Зубін Мета у Валенсії запросив мене до себе. Запитував про ситуацію в Україні. А потім каже: необхідно послухати приголомшливу співачку з України! Думаю, хто ж це. Виявляється, Монастирська. Її виконавська майстерність - на найвищому рівні.

- Кажуть, на роль Тимура в "Турандот" вас благословив сам маестро Пласідо Домінго... Як це сталося?

- Великий маестро Пласідо здивував мене тим, що виявився людиною досить простою, із широкою душею. Його геніальність виявляється навіть у житті, у побуті.

Ми познайомилися в Гамбурзькому театрі у 2008-му, причому в ліфті. Привіталися, й він звернувся до мене: "Ти співак?" - "Сі, маестро..." - "Бас?" - "Сі". - "А що співаєш? Де можна послухати?". Я перелічив свої партії. Потім він попросив мене прийти в театр до початку його концерту на прослуховування.

Але так вийшло, що жоден концертмейстер не захотів мені акомпанувати. Всі були в залі, налаштовані на концерт з нагоди 40-річчя творчої діяльності Домінго. Мені почали докоряти: "Ти що, збожеволів! Тут Домінго, а ти - "прослуховування", ще зіграю потім щось не те..."

Тоді я сказав маестро, що не можу знайти піаніста. І він запросив мене полетіти з ним в Іспанію, у Валенсію, щоб мене прослуховували в оперному театрі, щоб я складав іспит не тільки йому.

Я вдало злітав у Palau de les Arts Reina Sofia (Опера Валенсія). Домінго посприяв прослуховуванню. Після чого фрау Шмідт, колишня директор театру, сказала: "Все чудово! Тимура в "Турандот" співатиме він!".

Буквально через кілька місяців відбулася прем'єра "Турандот" із записом на DVD. Був чудовий склад виконавців - Марія Гулегіна, Марко Берті, Алексія Вулгаріду.

- Побутує усталена думка, що хороший бас - досить дефіцитний голос у сучасному оперному театрі. Згодні з цим?

- У принципі, так. Бас - голос, який може тримати тембральне забарвлення на певній теситурі. Вокаліст може разово взяти дуже низьку ноту, але це не означає, що він бас.

У мене є записи, де в баритонів змикалися зв'язки на якихось абсолютно неймовірних низах, яких у мене немає. Але вони не були басами.

Тому головне - витримувати теситуру і забарвлення. Взагалі, краще відмовитися від кліше - бас, бас-баритон. Головне - звучати красиво в певному діапазоні. Є завдання, образ, твір, із якими й потрібно впоратися.

- Кого з колег-басів вважаєте найбільш успішними сьогодні?

- Ільдар Абдразаков, Орлін Анастасов, Дмитро Бєлосельський, Тарас Штонда, Олексій Тихомиров... Є співаки, які виконують тільки репертуар бароко, і в них усе фантастично виходить.

Також хороші італійські баси, але вони вибрали свій шлях - італійської музики, розвиваються тільки в цій ніші. Не дуже багато басів "універсальних", із великим репертуаром. До речі, майже всі вони мої однолітки -
1976 р. народження. Відомо, що голос баса виявляє свою потужність тільки на 40 років. Тобто з'являється якесь тембральне забарвлення, грудні призвуки.

- Останнім часом у вас досить гучні ангажементи - Мілан, Париж, Нью-Йорк, Мюнхен, Гамбург, Токіо, Сеул... Мабуть, уже є графік виступів на 2016-й?

- Мій ангажемент останнього сезону передбачав участь у спектаклях "Ріголетто" Дж.Верді в Ковент-Гардені, "Кільце Нібелунгів" Р.Вагнера і "Реквієм" Верді в Сеулі, Токіо. Ще в останні два роки в мене склалася тісна співпраця з Ла Скала - "Сімон Бокканегра" Дж.Верді, "Лючія ді Ламмермур" Г.Доніцетті, "Турандот" Дж.Пуччіні. Також мають бути гастролі в Японії.

Скоро співатиму в оперних театрах Франції - Бастиль і Гарньє. Буду виконувати там "Іоланту" П.Чайковського.

У планах на 2016-й - "Борис Годунов" у редакції Мусоргського, "Весілля Фігаро" Моцарта в Мюнхені. У Гамбурзі - "Євгеній Онєгін" П.Чайковського. І скоро, буквально в січні, - "Турандот" Дж.Пуччіні в Метрополітен-опера.

- Дуже залежите від якихось психологічних моментів напередодні спектаклю? Хвилюєтеся перед виходом на сцену?

- Я нормальна людина, у мене є свої страхи. А вокалісти - народ чутливий. Трохи порушив режим - недоспав, не те з'їв, - і все позначається на голосі. Тут головне - знати в усьому міру.

Для мене режим - це насамперед сон і харчування. А там уже кому як... Хтось шарфиком обмотається, і йому краще, а хтось валер'яночки на ніч прийме.

- У вашому послужному списку багато сучасних оперних постановок, відповідно - і постановників... Хто з них більшою мірою ваш союзник?

- Розповім про тих, з ким було "дивно" працювати. Буває так, що не завжди розумієш задум режисера. Режисер-постановник мюнхенського "Бориса Годунова" - іспанець Каліксто Бієто. Його називають "провокатором європейської сцени". Він неординарно мислить, знаходить алегоричні символічні штуки, ніби перебуває в іншому вимірі.

Звісно, намагаєшся зв'язати все це з музикою, з лібрето. Але важливо, щоб режисерські задуми не навалювалися на музику, не вносили радикальних коректив і не руйнували драматизму ключових моментів.

Припустімо, режисер змінив стать мого сина, тобто зробив сина донькою. Я до нього звертаюся: "Сину мій!", а це дівчинка з довгим волоссям. Може бути? Цілком. Але не цілком історично правильно. Бо "історично" в героя були і син, і донька, а вийшло дві доньки.

З ким гармонійно працювалося? Гармонійність в опері - коли розумієш режисера з півслова, і темп вашого світовідчуття - один. А таких немає, всі режисери самобутні.

Оперні режисери - окрема каста, і не завжди виходить працювати з ними в унісон. Важливий кінцевий результат, щоб публіка була задоволена і щось винесла з собою з театру.

Яскравих режисерів було небагато. Канадець Роберт Кассен працював у Ла Скала, зокрема ставив "Ріголетто" Дж.Верді. Були оперні постановки, коли виникала співдружність кількох режисерів. У результаті вийшло "багато й сумбурно".

Саме дійство трохи відвертало увагу публіки від музики, задля якої в оперу приходять. А людям дали 3D-окуляри. І понеслося - оголені артисти, акробати, хтось по льоду їздить із ключкою, а я співав свою партію в інвалідному візку. Глядачу все це дуже важко поєднати, оскільки одночасно дуже багато інформації. У результаті, публіка йде з театру, як і прийшла.

- Наступне запитання про сучасних диригентів... З ким із них у вас виникає те ж таки шукане відчуття гармонії?

- Диригенти - окрема тема. Це провідники. Це ті, хто нас, співаків, з'єднує з оркестром. Адже співак під час виконання іноді слабко відчуває загальний рух музики. І відбувається такий динамічний дисбаланс. Власне, диригент - коректор, та людина, яка тримає нитки керування в опері.

Зубін Мета, Лорін Маазель, Даніель Баренбойм, Антоніо Паппано... Чудові диригенти! Жаль, не довелося попрацювати з Клаудіо Аббадо. Я був на його останньому концерті у Флоренції. Це було щось дивне. У кожного диригента свої плюси. Ось, наприклад, Даніель Баренбойм добре відчуває Вагнера, це його спеціалізація. А Зубін Мета разюче впорався з "Турандот" і "Реквіємом" Дж.Верді. Останній запис є на YouTube. У ньому брали участь Красіміра Стоянова, Катерина Губанова, Джозеф Каллея. А я сидів у залі й слухав. Коли болгарська співачка Красіміра Стоянова почала виконувати арію, у мене тіло покрилося сиротами. Усі в залі стали витирати сльози. Вона всіх вразила, вона випромінювала дивне світло.

Я зрозумів: якщо сьогодні є такі люди, то опера й симфонічна музика ніколи не помруть. Цей ефект працює тільки наживо. На тому концерті диригент Зубін Мета поцілував руку співачці і сказав: "Ви - перлина Болгарії".

- Серед ваших численних перемог на музичних змаганнях є й конкурс Олени Образцової у 2006 р. Якою вам запам'яталася ця велика співачка?

- Харизма Олени Образцової - те, про що не розповісти словами. Це була видатна співачка з дуже потужною енергетикою. Це особистість ще тієї генерації, коли все робилося з усмішкою, широко, гарно... Вона могла анекдотом зняти напругу в колективі, на будь-якому застіллі взяти ініціативу у свої руки.

Її всі любили. Я познайомився з Оленою Василівною у 2006 р. на конкурсі. Був ще "зелений". Вона мене підбадьорювала: "Нічого не бійся, все співай на кісточку, з гарними грудьми, ми за тебе вболіваємо!" Мене запросили заспівати у двох концертах її пам'яті, - збирали гроші на меморіальну дошку.

- В одному з інтерв'ю ви казали, що про плани стосовно опери Дж.Верді "Дон Карлос"...

- Філіп у "Дон Карлосі" - партія в майбутньому.

- Як, взагалі, готуєтеся до нових партій?

- Раніше, коли був час, приїжджав до Одеси, працював зі
своїм концертмейстером Тетяною Петрівною Книшовою та педагогами Василем Всеволодовичем Навротським і Людмилою Іллівною Івановою. Це три "кити", які дуже вплинули на моє становлення вокаліста. Вони мене виростили, з ними є контакт. А якщо немає можливості приїхати додому, то доводиться вчити партію самостійно, за записом, шукати місцевих концертмейстерів у театрах.

- Ви багато гастролюєте світом. А де все-таки сьогодні ваша домівка?

- Домівка? Аеропорт - готель. Жарт. В останній рік у мене немає місця, де я тривалий час перебуваю. Два місяці був в Італії, у Франції. Місяць у Німеччині. Тепер - в Україні. Потім - Америка, Франція, знову Німеччина.

Взагалі, домівка - це те місце, де тебе люблять і чекають. Така домівка - це моє рідне місто Одеса, там живуть мої батьки. Щасливий, що я одесит.

З досьє

Олександр Цимбалюк народився в Одесі. У 2003-му здобув ступінь магістра вокального мистецтва в Одеській Національній музичній академії ім. А.В.Нежданової. Переможець численних міжнародних музичних конкурсів, серед яких конкурс молодих оперних виконавців Олени Образцової (2006), а також міжнародний конкурс імені П.І.Чайковського (2007). Виступав на сценах Метрополітен-опера (Нью-Йорк), Ла Скала (Мілан), Ковент-Гарден (Лондон).