А ВИ БУЛИ У КОЛОМИЇ?

На прем’єрі студії «Контакт», якою керує Лариса Роднянська, цього разу не було аншлагу, проте з певністю можна сказати, що в Синьому залі Будинку кіно, де, як правило, відбуваються такі заходи, зібралися люди, справді залюблені в мистецтво екрана. Лютневого вечора сюди завітали колеги-кінематографісти, журналісти, кінознавці. Серед гостей, котрі прийшли переглянути фільм «Коломия» (ідея та авторський текст Івана Гаврилюка, режисер Тимур Золоєв, оператор Едуард Тимлін), був і Віктор Ющенко. Прем’єр на прем’єрі — це не абищо. Віктор Андрійович після перегляду поділився своїми враженнями від картини і ще раз довів, що він людина до мистецтва не байдужа і багато на чому знається не гірше за фахівців.

У минулі часи автори документальних стрічок про те чи те місто мали розповісти насамперед про трудові звершення, продемонструвавши дошку пошани, потім про славне революційне минуле, не забути і про діючих керівників. Як то кажуть, про все згадати, нічого не випустити з поля зору. Виходив часто-густо такий собі екранний довідничок.

На щастя, фільм, який було представлено на прем’єрі, виконано зовсім в іншому ключі. Найточнішим для визначення його стилістики буде одне слово: імпресіонізм. І справді, на екрані проходять картини минулого і сучасного, старі хроніки вільно перетікають у кадри сьогодення. Ось довоєнна Коломия, гуцули у розшитих кептарях, вулицею йде молода жінка, йде — неначе танцює. Камера уважно розглядає обличчя на старих світлинах: зворушливі і трохи кумедні дитячі, чарівні жіночі. Ось кілька портретів горян — перед нами невідомі філософи, що заглибились в роздуми про одвічні проблеми життя. А ось вокзал: потяг, вагони на рейках, що везли і, мабуть, везуть сьогодні з маленького українського міста у великий світ його кращих синів: письменників, акторів, учених. Нерідко доводиться чути, наскільки зображальні можливості відео поступаються традиційному кіно на плівці. Та, мабуть, досвідчений оператор Едуард Тимлін забув про це. Бо зняті ним кадри сповнені багатства півтонів, оповиті світлим серпанком ностальгії, як погляд людини, котра давно не була в рідному місті і знає, що скоро поїде і, може, назавжди.

Ми знаємо режисера Тимура Золоєва як автора гострих публіцистичних стрічок, митця, що створив психологічно точні екранні портрети людей різних суспільних станів і поколінь, згадаймо лише знамениту стрічку «Микола Амосов». І раптом він розкривається як тонкий лірик, автор майже віршованого твору. Із ріки життя вихоплено і просто колоритні постаті та сценки, і такі, що викликають роздуми про швидкоплинність часу. Ось вулицею рухається весільний хід (кортеж). Ми майже не бачимо молодят, їх затуляє собою «весільне деревце», що наче пливе в повітрі. Зате камера уважно стежить за обличчям немолодої жінки, яка проводжає поглядом весільну процесію. В її очах і сум, і просвітленість. А на вулиці награють, звеселяючи натовп, файні хлопці — троїсті музики. Запам’яталась і старенька бабуся, що обережно переводить підвісним мостом свою годувальницю — білу кізку.

Ліричним замальовкам додає поетичності прекрасний звуковий ряд. Іван Гаврилюк читає власні вірші, причому читає зовсім не «естрадно», а як тиху інтимну сповідь. Поетичний текст геть не сприймається як пояснення до зображення, звуковий і зоровий ряд поєднуються за принципом контрапункту.

Треба віддати належне і композиторові Ігорю Лебьодкіну, що скомпонував прекрасні мелодії, які посилюють емоційне враження від стрічки.

У планах студії «Контакт» екранні розповіді про інші міста України. І це чудово, бо духовні багатства української провінції невичерпні, хоч дуже мало розвідані.

Проте нелегко буде знайти митців, так само щиро залюблених у «героя» своєї екранної оповіді, як автори фільму «Коломия». А саме ці почуття і стануть запорукою успіху.