30-Й ТЕЛЕКАНАЛ: ПРОЛОГ ПЕРЕДІЛУ ТЕЛЕВІЗІЙНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ

У шести тендерних «пакетах», уже запропонованих Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення пошукачам ліцензійного щастя у вітчизняному телевізійному просторі, розігрується триста телеканалів (тобто майже половина з усіх, які функціонують). З виставлених на конкурс частот за дев’ять місяців лише чверть отримала господарів. При цьому понад два десятки рішень Нацради зазнали серйозного випробування у судових органах. Та чи не найгучнішою справою став розгляд позовів претендентів на 30-й київський ТВК — телекомпаній «Київ» і ТЕТ.

Щоб зрозуміти вагомість цього каналу, варто бодай побіжно згадати історію його створення. Невдовзі після того, як у травні 1973 року в столиці України на Сирці було пущено в дію нову 380-метрову телевежу, почалася підготовка до запровадження четвертої телепрограми. Оскільки Київ, поруч із Москвою та Ленінградом, набув статусу окремої адміністративної одиниці, він одержав право на створення власної міської телевізійної програми. Але, на відміну від інших областей, де були місцеві телерадіокомітети, телевізійне обслуговування Києва і столичного регіону було покладено на спеціалізовану головну редакцію у Держтелерадіо України. Це до відома тих, хто прагне свій муніципальний телеродовід започатковувати майже чверть століття тому. Тодішня Головна редакція телемовлення на Київ і область навіть у структурі Республіканської студії телебачення існувала за «залишковим» принципом і спромагалася щоденно продукувати хіба що по 2—2,5 години передач. Тож, аби дотягти до потрібних 10—12-ти, вирішили ретранслювати з Москви науково-популярну й освітню програму ЦТ СРСР.

Проте заснувати на 30-му ТВК програму виявилося замало. Слід було забезпечити її прийом киянами, адже більшість тодішніх телевізорів була розрахована на приймання сигналів лише від каналів метрового діапазону. Столична влада ревно взялася розв’язувати цю проблему. 30 серпня 1982 року було видано постанову №1424 виконкому Київської міської Ради народних депутатів «Про заходи із забезпечення якісного прийому телебачення у місті Києві». Згідно з цим рішенням, у наступні роки було витрачено 19 млн. 600 тис. рублів (зазначимо: величезна на той час сума!). Але йшлося виключно про вирішення питання прийому киянами програми
30-го ТВК, яка транслювалася у дециметровому діапазоні. Для цього в Чехословаччині закуповували конвертори, якими обладнували колективні антени у кожному під’їзді багатоповерхових будинків для перетворення сигналів ДЦМХ-діапазону у метровий, а вже той по кабелю надходив на телеприймачі у квартирах. Що ж до самого передавача 30-го телеканалу, то його Міністерство зв’язку придбало на кошти державного бюджету. Як із держбюджетних грошей фінансувалася й функціонувала Головна редакція програм на Київ і область.

Ось у такому стані 30-й київський телеканал ввійшов у початок 90-х років. Однією з перших у період становлення незалежної України з’явилася комерційна телекомпанія ТЕТ. В ефірі вона відразу націлилася на використання для мовлення 30-го ТВК, швидко витіснивши звідти московську освітню програму.

У середині 90-х років у столиці, як і повсюдно в Україні, як гриби після дощу, почали з’являтися нові телекомпанії. Зокрема 1995 року було започатковано комунальну ТРК «Київ» і Київську державну регіональну телерадіокомпанію. І якщо остання разом з іншими телерадіоорганізаціями системи Держтелерадіо боролася за місце на третій загальноосвітній мережі (УТ-3) з «Інтером», то ТРК «Київ» почала, у свою чергу, претендувати на вже «розкручений» 30-й ТВК. Не від хорошого життя Нацраді (яка також саме тоді з’явилася на світ) довелося йти шляхом «ущільнення» ефіру, видаючи на один канал ліцензії двом, а то й трьом мовникам. Так, тодішня Нацрада прийняла «соломонове рішення»: розділити 30-й київський телеканал між ТЕТом і ТРК «Київ». Довелося двом конкурентам шукати способів співжиття в ефірній «комуналці». Довго й небезболісно узгоджувалася мережа мовлення. Але врешті-решт якось усе втряслося...

Та не надовго. До телекомпанії ТЕТ, яка швидко набувала авторитету в київському регіоні, почали пильно придивлятися політичні сили. І невдовзі на неї «поклали око» об’єднані есдеки. А ТРК «Київ», природно, всією душею прикипіла до свого засновника — столичної мерії. Які іскри викрешувалися в ефірі під час виборів міського голови весною 1999 року, де основними фігурантами були Григорій Суркіс та Олександр Омельченко, киянам у пам’ятку й досі. Відтоді відлуння цього політичного протистояння постійно звучить на 30-му каналі.

Новий склад Національної ради, розпочавши 2001 року переліцензування ТРК, одним зі своїх визначальних постулатів проголосив девіз: «Один телеканал — одна телекомпанія». Правда, дотриматися такого принципу непросто: адже в Україні майже на третині всіх радіочастот працюють по два, а то й три мовники. Але що не день, то ставало зрозуміліше: таких співмешканців, як ТЕТ і ТРК «Київ», треба розводити. Для цього в зоні Києва прорахували два нових телеканали — 42-й та 48-й. Спаринг-партнером 30-му визначили 42-й. Щоправда, виявилися вони не зовсім в однакових вагових категоріях: передавач 30-го ТВК має потужність 20 кВт, а 42-го — наполовину менше. У зоні міста така різниця неістотна як для ефірного поширення програми, так і особливо при входженні у кабельні мережі.

Проте обидва претенденти — і ТЕТ, і ТРК «Київ» — виявили завидну впертість у обстоюванні свого права й надалі вести мовлення саме на 30-му каналі. Аргументація у кожного була своя. Нині ТЕТ (як, до речі, і СТБ, «Новий канал» чи ICTV) прагне стати загальнонаціональним мовником, мережевим каналом. Він уже отримав від Нацради низку частот у різних містах України, почав туди пересилати свою програму через супутник. Перейшовши ж із 30-го на 42-й канал, ТЕТ доведеться збудувати кілька ретрансляторів у Київській області, щоб покрити цей регіон своїм сигналом. Телекомпанії ж «Київ» для того, аби виконати роль мовника на столицю, цілком достатньо й потужностей 42-го каналу. Та в неї з’явилися власні апетити на телепростір Київщини: мовляв, багато жителів області працюють у столиці, тож вони саме з каналу «Київ» мають удома черпати інформацію про діяльність столичної влади.

Втім є, як на мене і політичний підтекст. Не слід забувати, що Олександр Омельченко нещодавно очолив політичну партію «Єдність», яка збирається на вибори. Як уже зазначалося, 30-й ТВК покриває своїм сигналом не лише Київ, а й усю столичну та частину сусідніх областей. Це зона, де на вже недалеких парламентських виборах розігруватиметься 15—17 депутатських мандатів до Верховної Ради у мажоритарних округах. Ситуацію посилює ще й та обставина, що паралельно відбуватимуться вибори і «хазяїна столиці». Ось яка вона, справжня ціна «кнопки» 30-го ТВК!

Є й суто технічна обставина. Якщо 30-й канал уже «розкручений», то для освоєння 42-го ще доведеться купувати передавач, запускати його в дію, на що знадобиться до півроку.

Кілька разів виносилося на засідання Нацради питання про ліцензування 30-го каналу. Вирішальним мало стати засідання 16 липня. Тоді з семи присутніх на ньому членів Нацради четверо проголосувало за видачу ліцензії на цю частоту ТРК «Київ», двоє віддали перевагу ТЕТу і один утримався. Резюме: рішення не прийнято на користь жодного з претендентів, тому канал виставляється на повторний конкурс.

Але представники київської міськради (на засідання тоді персонально прибув мер Олександр Омельченко) не погодилися з таким висновком Національної ради. На їхню думку, ТРК «Київ» перемогла більшістю поданих за неї голосів з числа присутніх на засіданні членів Нацради.

Тут слід зупинитися на деяких процедурних питаннях. Традиційно завжди (у т. ч. складом Національної ради 1994—1999 років, членом якої був автор цих рядків) вважалося прийнятим лише таке рішення, за яке проголосувало не менше п’яти членів цього органу. Бо в Тимчасовому Положенні про Нацраду, яке Верховна Рада ухвалила, формуючи її перший склад у 1994 році, так і було зазначено: рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість від загальної кількості складу Нацради (тобто не менше п’яти з восьми членів). До речі, була й інша мотивація саме на користь такої норми. Як відомо, Нацраду утворюють дві «половинки» — по чотири представники від Верховної Ради і від Президента. Тож, аби представники жодної гілки влади не могли за певних обставин монополізовано вирішувати питання, потрібен ще один голос, так би мовити, — від другого «табору». Окрім того, при рівності під час голосування голова Нацради не має вирішальної «золотої акції». Повторюю, так було за попередньої Нацради. І видана нею 931 ліцензія жодного разу не була опротестована у суді з мотивів голосування. У такий спосіб прагнула діяти і Нацрада нинішнього скликання.

І раптом юристи Київради засумнівалися у правомочності результатів голосування 16 липня. Вони проштудіювали законодавство про ТБ та РМ і з’ясували таке: у статті 36 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», прийнятого у 1997 році, зазначається, що «засідання Національної ради є правомірним, якщо на ньому присутні не менше шести членів Національної ради». Що ж до результативності голосування, то закон трактує це досить-таки нечітко: «Рішення Національної ради вважається прийнятим, якщо протокол з цим рішенням було підписано в ході засідання всіма членами Національної ради, які брали участь у голосуванні». Фактично тут визначення результату підмінено процедурою.

На жаль, на той час законодавчої нечіткості не було виправлено бодай у такому документі, як Регламент Національної ради, прийнятому на початку 2001 року. Певне, можна було б послатися на практику роботи Верховної Ради, коли рішення вважається прийнятим лише тоді, якщо за нього проголосувало не менше 226 народних депутатів. Тобто більшість від загальної чисельності парламенту, а не від присутніх на засіданні. І цю норму Верховна Рада закріпила у своєму Регламенті, чого не було у нормативних документах Нацради на момент розгляду «питання 30-го ТВК».

І пішла-поїхала судова карусель! Спочатку ініціативу захопила ТРК «Київ». Їхнім головним доказом у судах на користь видачі ліцензії на 30-й канал саме цій компанії було те, що чотири голоси «за» від семи присутніх членів Нацради на засіданні 16 липня — саме і є ота необхідна для перемоги більшість. Додаткові аргументи: у Законі України «Про столицю України — місто-герой Київ» записано, що столиця має право на власний загальноміський телевізійний канал. Більше того, на думку керівництва ТРК, «Нацрада мала б віддати телекомпанії «Київ» 30-й канал навіть без конкурсу». Так, рядок про забезпечення київській територіальній громаді власного телеканалу у законі справді виписаний. Але хто сказав, що ним має бути саме 30-й ТВК? Тим більше що, всупереч законодавству про ТБ і РМ, він має надаватися ТРК «Київ» поза конкурсом (адже навіть державна Національна телекомпанія України зараз проходить процес ліцензування на конкурсних засадах)? До речі, є ще один цілком реальний шлях для київської громади отримати свій міський телеканал — і зовсім не ефірний: днями Київрада прийняла рішення про нові принципи функціонування кабельного телебачення у столиці, націлене саме на посилення контролю міського керівництва над цією сферою телемовлення. То чому б мерії не розбудовувати свій власний програмний канал у кабелі? Правда, тоді не буде можливості впливати на аудиторію поза окружною дорогою... Але то вже інша проблема. Звичайно, не слід сприймати вищесказане як заперечення права ТРК «Київ» на ефірний канал.

А що ж суди? Вже 13 серпня 2001 року Господарський суд м. Києва (суддя Л.В.Прокопенко) прийняв рішення: «Зобов’язати Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення видати Державному комунальному підприємству «Телекомпанія «Київ» ліцензію на право користування 30-м ТВК у м. Києві».

З таким судовим рішенням рішуче не погодився ТЕТ, подавши скаргу до Київського апеляційного господарського суду...

Не описуватимемо всіх судових перегонів, бо їх було чимало. Нарешті 2 жовтня ц.р. Вищий господарський суд України виніс остаточний вердикт: припинити судочинство у справі та скасувати рішення київського господарського й апеляційного судів (на користь ТРК «Київ». — І.М.) із тим, щоб долю 30-го каналу вирішувала все-таки Нацрада шляхом проведення повторного конкурсу на право мовлення на цій частоті. Чи апелюватиме ще кудись керівництво ТРК «Київ», чи доводитиме свої творчо-виробничі переваги над конкурентами у чесному змаганні на Десятинній, 14? Покаже час.

Тим часом конкурс на 30-й ТВК та ж таки Нацрада оголосила.

Але, з огляду на все, нове конкурсне ристалище істотно відрізнятиметься від попереднього. По-перше, Нацрада врахувала промах щодо регламентної нечіткості визначення результатів голосування. Своїм рішенням №359 від 19 вересня 2001 р. вона внесла доповнення до §15 розділу ІІІ Регламенту, виклавши його у такій редакції: «п. 5. З питань, які, згідно зі ст. 39 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», розглядаються виключно на засіданнях, рішення вважаються прийнятими, якщо за них проголосувала більшість членів Національної ради від постійно працюючого складу, за умови наявності кворуму і підписаного протоколу членами Національної ради, що брали участь у розгляді цих питань та голосуванні».

Не можна, звичайно, вважати таке нове формулювання у Регламенті Нацради вершиною юридичної досконалості. Що означає «від постійно працюючого складу»? А якщо один із членів Нацради подав у відставку, а другого відкликав парламент? Тоді що — знову проблема кількості голосів, необхідних для легітимності прийнятого рішення? Та й взагалі, після судової епопеї навколо
30-го ТВК чи не краще було б внести необхідні зміни до закону про Нацраду, які б регламентували процес і результати голосування? Так було б надійніше. А то вже одна київська телекомпанія подавала позов до суду про видачу їй ліцензії, бо, мовляв, за неї проголосували три члени Нацради, а за суперника — жодного. Так може дійти й до «одноголосності», тобто долю телеканалів і радіочастот може, гіпотетично, вирішувати одна рука, піднята на засіданні Нацради...

На жаль, шанс зробити таке важливе нормативне уточнення був упущений, коли розроблявся Закон України «Про внесення змін до деяких Законів України за результатами парламентських слухань «Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України». Як відомо, з першого разу цей нормативний акт не пройшов горнила президентського схвалення. І лише прийнятий повторно Верховною Радою 13 вересня, з урахуванням зауважень глави держави, він тепер має реальний шанс бути ним підписаний. Є там кілька новацій. Так, якщо раніше, згідно зі ст. 14 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», для отримання (продовження) ліцензії на право користування каналами мовлення заяву до Національної ради могли подавати телерадіоорганізація, її засновник або уповноважений ним орган, то тепер ця місія покладається лише на ТРК. Отже, істотно звужується сфера впливу (чи навіть тиску) на Нацраду при ліцензуванні з боку всіляких «опікунів» ТРК.

Докладно у новому Законі розписано процедуру продовження ліцензії, чого досі фактично не практикувала у своїй роботі Нацрада (тоді як потрібна процедура торкнеться близько 70% ТРО, різко зменшивши черги пошукачів дозвільних документів у коридорах на Десятинній, 14).

І вже зовсім безпосередньо стосуватиметься ситуації з ліцензуванням 30-го ТВК (і багатьох подібних «двійників») таке нововведення у ст. 14 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»: «Телерадіоорганізації, які здійснювали ліцензійне мовлення разом з іншими телерадіоорганізаціями на одному каналі мовлення, мають пріоритетне право під час конкурсного відбору на інші канали мовлення, аналогічні по території розповсюдження сигналу».

Тож залишається сподіватися, що Президент України підпише закон про внесення змін до деяких законів України у сфері ЗМІ, що істотно вплине на подальший процес ліцензування телерадіокомпаній України, у т.ч. й тих, які претендують на 30-й столичний телеканал.

Проте хоч би яке рішення прийняла Національна рада під час нового конкурсу щодо переможця, ясно одне: ще, як мінімум, півроку і ТЕТ, і ТРК «Київ» з суто технологічних причин, про які йшлося вище, співіснуватимуть на «спірному каналі». А це збігається з часом парламентської виборчої кампанії. З огляду на те, які діаметрально протилежні сили стоять за обома компаніями, можна лише уявити собі, що вихлюпнеться на голови киян з антени найпотужнішого в Україні дециметрового каналу!

Розглянута вище ситуація з 30-м ТВК — не суто столичний феномен. Таке можна бачити у багатьох регіонах. І не лише щодо розведення телекомпаній-«двійників» при їх ліцензуванні. Останнім часом значно активізувалися еліти великих регіонів, прагнучи поширити свій вплив на суміжні території, насамперед шляхом експансії на тамтешні телевізійні канали. А це вже досить серйозна передумова переділу ефірного простору.

До цього впритул наблизилася бурхлива діяльність групи провідних київських компаній «другого ешелону» («Новий канал», СТБ, ICTV, ТЕТ) з їхніми претензіями на статус загальнонаціональних мовників. При цьому вже зазнають відчутних втрат деякі місцеві мовники.

І, нарешті, битва за 30-й канал — лише прелюдія тих грандіозних баталій, які розгортаються навколо ліцензування загальнонаціональних теле- і радіомереж. Уже майже півтора року як вичерпався термін ліцензії у Національної радіокомпанії України, на трьох каналах якої співіснують усі обласні державні ТРК, близько чотирьохсот міських, районних комунальних радіоредакцій і чимало комерційних радіостанцій проводового мовлення. Щойно завершився термін ліцензії Національної телекомпанії України на 18,7 годин щодобового обсягу мовлення на УТ-1. А буквально перед тим у досить напруженій обстановці Нацрада ухвалила рішення про визнання переможцем конкурсу на вільні 5,3 год. на першому каналі телекомпанії «Ера», яка раніше працювала тут за угодою з НТКУ. Отже, «перша кнопка» перестала бути лише у руках держави. Телекорпорація «Інтер» зміцнила свої позиції на УТ-3, одержавши на новий термін ліцензію з 20-годинним щодобовим обсягом. А як же обласні державні телерадіоорганізації, які теж тут працювали? Їм дозволено перебувати на мережі УТ-3 ще протягом року, за цей час має остаточно вирішитися їхня ефірна доля. Можливо, то буде відтинок на УТ-1. Хоча найперспективнішим для обласних ТБ бачиться шлях розбудови власних, виокремлених телемереж зі щоденним обсягом мовлення 14—16 годин. Але для цього знадобляться чималі кошти, серйозна матеріально-технічна база і, врешті-решт, — час. Чого вочевидь бракує.

Безперечно, дотримання всіх законодавчих норм і цивілізованих «правил гри» в розподілі «сфер впливу» як на головній «кнопці» країни, так і на регіональних та місцевих каналах свідчитиме про рівень можливості оптимального (незважаючи навіть на істотні вади правових актів, що регламентують діяльність вітчизняних електронних мас-медіа) поєднання інтересів політичних і економічних еліт з інтересами громадянського суспільства. Бо саме переддень парламентських виборів уже зараз надзвичайно гостро проявляється у боротьбі за володіння ефіром.