100 років і сотні випускників

Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого (більш звична назва для сотень його випускників — Театральний інститут ім.Карпенка-Карого) відсвяткував свій 100-літній ювілей. Повертаючись до історії, насамперед слід пригадати відомого українського композитора Миколу Лисенка, який на власні заощадження і кошти, отримані ним на свій ювілей, відкрив 1904 року в Києві музично-драматичну школу. Після смерті композитора школі присвоїли його ім’я, а в 1918 р. на її базі був заснований Музично-драматичний інститут ім.М.Лисенка. У процесі його реорганізації в 1934 р. з’явилися два вузи — Консерваторія ім.П.І.Чайковського та театральний інститут, якому в 1945 р., на честь 100-літнього ювілею корифея українського театру, було присвоєне ім’я І. К. Карпенка-Карого.

До того, що ювілей буде грандіозним святкуванням, журналістську братію почали готувати ще на прес-конференції, проведеній солідно та з розмахом. «Студія креативних технологій», яка займалася піар-кампанією, розробила фірмовий стиль та логотип навчального закладу і працювала зі ЗМІ, підготувала велику прес-папку. І хоча було прикро побачити на різних сторінках прес-релізу різні дати присвоєння університетові імені Івана Карповича Карпенка-Карого, цікавою виявилася біографічна інформація про нинішнє керівництво університету, а також про технологічні подробиці діяльності концерну, який виступив генеральним спонсором святкування 100-річчя університету. На тій самій прес-конференції ректор університету, професор А.Безгін висловив припущення, що навіть Палац «Україна» не вмістив би всіх бажаючих потрапити на ювілейний вечір, що вже там казати про Театр ім.І.Франка, де планують його проводити. Зрозуміло, за 100 років випущено багато випускників. У «Студії креативних технологій», де представники ЗМІ отримували акредитацію, дуже здивувалася, коли на запитання про запрошення почула фразу, мовляв, усі журналісти стоятимуть. Стало прикро, однак притиснула до серця бейдж певного кольору, адже в деяких колег він був іншого кольору, що означало «без допуску в зал». Так собі, тиняйся у фойє і там спілкуйся, бери інтерв’ю, насолоджуйся святом. Звісно, можна було образитися і взагалі нікуди не йти, але цей інститут для мене альма-матер, отже, амбіції відсунула вбік. Щасливі квитки ми отримали в І ярус, і редакційному фотографу довелося знімати звідти. Та найсумніше було те, що в залі Театру ім.І.Франка зовсім ситуації «яблуку ніде впасти» не спостерігалося. Знала, що не запросили багатьох акторів київських театрів — колишніх випускників, та й нинішні студенти здебільшого не потрапили на таке знаменне свято рідного університету, було дуже жаль бачити порожні крісла глядачевої зали.

Та свято, звісно ж, відбулося. Минуле й теперішнє зустрілися на сцені. Історичні кадри кінохроніки супроводжували дійство. Зал привітав появу на екрані людей, які стали гордістю українського театрального мистецтва, цікаво було побачити тоді ще молодих викладачів театрального. Вечір складався з двох частин. На офіційній, за усталеною традицією ювілеїв, на співробітників університету пролився дощ нагород різного рангу — від урядових до церковних, і концертної, привітальної. Під час офіційної частини на сцені перебувало мало викладачів, інші виходили через лаштунки, ніби знаючи заздалегідь, що їх нагороджуватимуть, або сиділи в залі. Але як хотілося побачити на сцені весь викладацький склад університету, цих достойних людей, «які нас учили й любили». Переконана, на сцені вистачило б місця всім, та й свято таке буває один раз на сто років.

Слова любові і вдячності до колиски українського театрального мистецтва пролунали з вуст багатьох присутніх, вечір тривав понад чотири години. Гора подарунків і квітів невпинно зростала, вже радісно потирали руки щасливі претенденти на 10 стипендій, заснованих народними артистами України Б.Бенюком та А.Хостікоєвим і Кіностудією ім.О.Довженка. Будували плани майбутні випускники, довідавшись, що в Києві споруджуються нові театральні приміщення. У капуснику врахували навіть будинок на Майдані Незалежності, названий на честь шекспірівського театру «Глобусом».

У світі не злічити шкіл театрального мистецтва, але для випускників київської, звісно ж, найкраща школа — університет ім.І.К.Карпенка-Карого. Всі присутні прагнули й далі успішно намивати золотий пісок студентства в пошуках самородків. Дотепні капусні номери київських театрів — оперного, Російської драми, Молодого, ТЮГа, Театру на Лівому березі, оперети, Театру ім.І.Франка, придумані злегка посивілими випускниками театрального, чудово доводили, що самородки були, є і будуть. «Усе минає, мистецтво вічне» — вслід за акторами хочеться це повторити й допомогти сьогоднішньому Костянтину Сергійовичу Станіславському розібратися в злободенних питаннях, а то він читає передвиборні кандидатські програми і все вигукує звично: «Не вірю, не вірю!» А Наполеон, щоправда в українських шароварах, як і колись, будує наполеонівські плани. Цього разу завоювання любові глядача. Саме вона — головна нагорода і колишніх випускників театрального, і майбутніх. Заради неї віддають сили, шліфують майстерність, шукають натхнення.

Усі члени величезного братства театрального університету на вечорі отримали пам’ятний подарунок — ювілейний значок університету. На честь слави та процвітання нашої столітньої альма-матер. Пам’ятатимемо, що причетні до місця, де, як пожартували на капуснику, «штампують скоморохів».