Соломенный самолет. Раздел из неопубликованной книги «Тремтячі еліти»

Обставини сьогоднішнього життя в Україні її громадяни сприймають здебільшого як трагічні. У психології таке бачення ситуації зветься «катастрофізмом». І це вже ледь не визначальна риса національного характеру. Кожен, особливо за пляшкою, не від того щоб попліткувати про «трагедію української державності», прикидаючи, як «скоро все розвалиться».

Більшість сучасних суспільних небезпек нечутні й невидимі для загалу. Наші державні діячі, що стали державними з волі випадку, бачать їх лише в силу обставин. Але замість того, щоб, як належить еліті, першими зустріти удари долі і гідно відповісти на них або з честю впасти, вони з острахом, заплющивши очі, пропускають кожну навалу повз себе. Так діти під час пожежі ховаються під стіл або в комірчину, де темно і тихо. Поки що.

Звідки в можновладців така інфантильна поведінка, що копіює форму влади, але аж ніяк не її суть? Спробуємо дослідити.

Але не історичним методом, а принципово антиісторичним. Чому?

Primo. Насправді не існує ніякого історичного «процесу», а тим більше — «прогресу». Справа далебі не в тому, наприклад, правильна хронологія гугенота Йосипа Скалігера, створена у XVI столітті на зло церковникам, чи ні. Хоча на неї спирається вся сучасна наука.

Історія, дайджестами з якої вишколюють цілі народи, — навіть не куртизанка. Для гарної куртизанки потрібна ще принаймні природна хіть, а не лише вроджена брехливість. Письмово й орально стимульована історія — це метушлива служниця тиранів і марнославців, що втрачають силу швидше, ніж муза історії Кліо встигає їм догодити.

Secundo. Не можна ж усерйоз конкурувати з легіонами адептів музи історії Кліо, надзвичайно войовничими в рамках своїх історичних шкіл. Шум потрапляє в канал комунікації незалежно від того, як він улаштований. Це довів Клод Шеннон іще в 1948 році. Семантичний шум при передачі інформації — буденне явище, невичерпне джерело анекдотів. Людина, що каже «я люблю траву», по-різному буде сприйнята поважним професором ботаніки і юним прихильником Джа.

Абстрактна реальність, описана Платоном, приймається нашою свідомістю з подачі вчених як єдино можлива. У пропагандистських методиках це називається індоктринацією, і поборники демократії справедливо це критикують.

А в історії називається просвітництвом, і ті самі поборники демократії всіляко цьому сприяють. Хоча є нервова система людини з її обмеженими властивостями (а кількість інформації на Землі подвоюється кожні 18 місяців), є взаємодія цих людей і є правила міжлюдських ігор, які виникли задовго до того, як Йоган Гейзінга написав свою славетну книгу Homo ludens.

Кожного разу при будь-якій події виникають множинні суспільні реальності. Вони незліченні і рівноцінні. Істини як абстракції не існує. Це також старий добрий факт, експериментально доведений у Прінстоні в 40-роках трансакційними психологами.

Ця книга — не художній твір. Література — дощові бульки на поверхні ріки буття, виділення ектоплазми, побічний продукт уяви, яка випускає назовні лише дозволене внутрішнім Я-цензором. Гра в літературу, має, за Гейзінгою, визначені часово-просторові береги: пролог—епілог, абзац—форзац. Штучність літератури і є її головною принадою, як і візуальна звабливість метелика, простромленого голкою природознавця.

Хоча художня література інтуїтивно відгукується на потаємні, підсвідомі людські відчуття. В них значно більше придатного для життя і виживання, ніж у чорно-білій, арістотелівській картині світу. Письменник принаймні не пасивно приймає сигнали буття, а активно їх інтерпретує. Сам створює свій Всесвіт. Кожен спостерігач це робить, свідомо чи ні.

Для ідей не існує ніякого руху в часі, а тим більше — розвитку. Гордовитий кантівський моральний імператив відрізняється від шумерських епічних квилінь про Гільгамеша лише місцем і способом проголошення. Все одно в їхній основі — страх перед непізнаваним.

Коли будівля зводиться на місці, де вже існували раніше якісь споруди, ніхто не зможе сказати, в якому місці і коли фундамент дасть слабину. Можна лише припустити, що це трапиться на місці якихось прихованих порожнеч, таємних льохів чи підземних ходів. Політичні еліти, які начебто будують Україну, запопадливо декларують твердість ідейних фундаментів своїх попередників. І водночас тремтять від страху, що їх буде викрито, як шахраїв.

Ми повинні відшукати головне провалля в колективній пам’яті про минуле України. Але не в історії, а в психології її сприйняття.

Потрібно відтворити головний міф, реконструювати архетип, який лежить на самому споді колективного несвідомого українців. У всіх живих організмів, у тому числі й у людей, є періоди надзвичайної вразливості для зовнішнього впливу. Тоді й формується згадане вище «універсальне» сприйняття, яке насправді є однією з незліченних реальностей. Ці впливи називаються імпринтами, і в людини вони зв’язують нейрони в рефлексні мережі назавжди. Конрад Лоренц і Тімберлен отримали за це відкриття у 1973 році Нобелівську премію. Людина — той самий нейрон у своїй групі. Для створення стійкої рефлексної мережі під впливом якоїсь яскравої події чи суми подій байдуже, як вона називається — племенем чи нацією.

Потім із так званою людською природою можна робити що завгодно, бо поведінка людей змінюється залежно від того, чого від них очікують інші. Але перші імпринти — назавжди, навіть якщо їх спотворюють літописці.

Як в індивідуальному розвитку повторюються ознаки, властиві більш раннім щаблям еволюції, так і в суспільному. Це біогенетичний закон, за яким онтогенез повторює філогенез (зябра і хвіст людського ембріона). У суспільної поведінки також є своя генетика.

У південно-західній частині Тихого океану розкинувся величний архіпелаг Вануату. До здобуття незалежності у 1980 році від Франції та Англії він називався Нові Гебриди. Вісімдесят мальовничих островів, казкова природа. Шість основних тубільних мов (і сто дев’ять діалектів), не рахуючи англійської, французької, та ще місцевий суржик.

Наприкінці Другої світової війни на головному острові Єфат інженерно-будівельний батальйон США за активної підтримки місцевих мешканців збудував так званий аеродром підскоку. На ньому дозаправлялися бомбардувальники, які летіли на Японію. Крім злітної смуги, американці побудували також окружну дорогу і військовий шпиталь.

Як у воєнно-польових умовах працюють будівельники? Цілодобово і швидко. Запускаються електрогенератори, тропічна ніч спалахує вогнями прожекторів, зводяться сторожові й сигнальні вежі, радисти заступають на цілодобове чергування, вигукуючи позивні у мікрофони. Ставляться склади, ангари і намети, охорона шикується і розбігається з плацу по відділках. Тубільців, що виконують фізичну роботу, заохочують консервами та уживаними інструментами. Тих, хто поранився чи занедужав, лікують. Урешті на злітну смугу сідають літаки, з яких, крім усього іншого, виносять ящики з консервами, одягом, ліками та іншими корисними речами. За всім цим стежать із джунглів десятки пильних очей інших тубільців, які запам’ятовують кожну дрібничку.

Що вони там бачать?

Як чужинці запалюють бездимні вогні, зводять чарівні споруди, всередині яких (о, диво!) з’являється смачна їжа. Вони гуртом і поодинці вигукують заклинання і танцюють магічні танці. За це їм з неба величезні птахи з гуркотом приносять іще більше їжі і різних корисних речей, які чужинці називають «карго». Вони мають дар зцілення і невимовно щедрі. Вони самі не виготовляють ні ножів, ні бляшанок, ні взуття, а це значить лише, що їм присилають «карго» духи предків.

І одного разу всі вони сідають на своїх птахів і зникають назавжди. Чому? Невідомо. Напевне, духи образилися на порушення ритуалу. Отже, щоб прибульці змилостивилися і повернулися, треба якнайкраще, якнайточніше відтворювати їхні дії.

Через кілька років по війні вражені білі побачили на місці покинутого аеродрому предивну картину. Тубільці з патиками на плечі марширували по ретельно доглянутому плацу, на їхніх голих тілах була намальована уніформа з пасками, ґудзиками і портупеями. Були навіть написи USA та орденські планки. На місці ангарів і наметів стояли солом’яні хижі, в одній з них сидів «радист» із половинками кокосових горіхів на вухах і гілочкою-«антеною» на голові. На так само доглянутій злітній смузі стояв бомбардувальник. Плетений із соломи. В натуральну величину.

Цей культурний феномен дістав назву «культу карго» і став широко відомий завдяки двом масовим джерелам. Перше — в документальних фільмах, наприклад «Собачий світ» (1962), один з перших у жанрі шокуючої документалістики. Або фон Денікена — «Спогади про майбутнє» про можливість перебування інопланетян на Землі у минулому. Фон Денікен наводив у фільмі приклад із солом’яним літаком на доказ того, як у свідомості людей минулого інтерпретувалися незрозумілі для них феномени. І друге — промова в Каліфорнійському університеті одного з творців атомної бомби, лауреата Нобелівської премії з фізики Річарда Фейнмана про наукову чесність проти несвідомих помилок, де він наводить згадану вище історію, називаючи її «наукою літакошанувальників». (Промова стала одним з розділів його книги спогадів «Ви, певне, жартуєте, пане Фейнман?»)

Хоча «культ карго» був відомий і в інших, не менш екзотичних проявах. На сусідньому острові Танна він називався культом «Джона Фрума», бо тубільці запам’ятали перші вітання білих американців «Ай ем Джон фром...» Під час в’єтнамської війни плем’я хмонг вірило, що Христос приїде до них у камуфляжі на військовому джипі і забере їх в Царство Небесне. Індіанці Амазонки вирізали з дерева копії касетних магнітофонів і шепотіли в них свої звертання до духів. Американські індіанці паюте вважали, що коли затанцювати правильний танок, то залізницею до них приїдуть не білі, а предки паюте, а білих поглине земля.

Озирніться довкола. Ми живемо не в Меланезії, не в Океанії, наша країна — не Нові Гебриди. Але із завзяттям, гідним кращого застосування, ми самовіддано розчищаємо політичні джунглі і плетемо величезний солом’яний літак «Україна». Пишеться і переписується Конституція, яка ніколи нічого до пуття не регулювала і не регулюватиме. Парламент, у якому більшість депутатів навіть своєю мовою не дуже parle, може відрегулювати лише розмір депутатських пільг і дотацій. Правоохоронна система не є ні правоохоронною, ні системою. Банки імітують кредитування, біржі — видимість торгівлі. Гілки влади плодоносять такими суспільними «дивами», що добрий садівник обітнув би їх, не вагаючись. Верховний правитель, хоч як би він звався, не є ні верховним, ні правителем.

«Політичні партії, громадянське суспільство, демократія, права людини, лібералізм, консерватизм, свобода слова»... Можна навести ще десятки подібних чужинських, безтямно запозичених слів, які ми зачаровано повторюємо, сподіваючись умилостивити духів «карго». Навіть на мить не замислюючись над ідіотичністю їхнього звучання.

Скільки часу це триває? Десять років, двадцять? Нікому не подобається залишати в історії хоч найменші сліди невдалого або й вдалого мавпування. Якщо ви поцікавитеся політичною історією острова Єфат у його мешканців, то знайдете лише скромну згадку про аеродром часів Другої світової, і ані слова про дикунство бездумного наслідування.

Якщо ви поцікавитеся політичною історією України, то відповіді залежатимуть від того, коли написано підручник з історії. На деякі запитання відповідей ніколи не було. Деяких питань ніколи не ставили.

Мірча Еліаде в книзі «Космічне оновлення та есхатологія» згадує про ще один прояв «карго-культу» серед папуасів, що дістав назву «божевілля Вайлала». Поведінка тубільців полягала в повній бездіяльності і мовчанні, яке білі могли потрактувати як божевілля. Насправді ж ті папуаси очікували воскресіння мертвих, бо дослівно повірили християнським місіонерам. Для них не існувало поняття «колись, потім, за певних обставин». Вони прийняли християнство, а отже, воскресіння мертвих має статися негайно.

Сучасний світ іудео-християнської цивілізації мало-помалу зрікся містичного очікування всесвітнього щастя. Вряди-годи ця ідея ще виринає як складова виборчих технологій — от прийде до влади Месія, клан, партія, клас (потрібне підкреслити), і тоді буде багато їжі, мало роботи і досхочу сексу. Наприклад, обраним дозволено буде працьовито відтрахати і з’їсти свого ворога. Символічно, ясна річ. Хоча...

Втім, за Еліаде «людина традиційного суспільства розглядає фізіологічну діяльність, і в першу чергу харчування та сексуальне життя, як містерії, тоді як сучасна людина зводить їхню роль до органічних процесів».

Подивіться будь-які теленовини чи ток-шоу. В них постійно обігрується тема політичних, соціальних, історичних міфів та ритуалів. Правильності чи неправильності їх виконання. Щоб умилостивити духів Росії, Америки, Європи, казна-кого там іще. Це ж не журналістика, не аналітика і не коментарі державних діячів. Це шаманські заклинання «карго-культу» — містерія отримання їжі «з неба».

Марксизм по-своєму боровся із цим, знижуючи духовний феномен до його матеріального, практичного першоджерела. Але робив це так затято і послідовно, в дусі «карго-культу», що просто звів усіх «шаманів» у могилу, а духовне — до лайна. Постмарксистська Європа наліпила з нього цукерок у вигляді різних «ізмів», сама їла й інших частувала. Бо після Другої світової війни дуже хотіла позбутися надлюдських цінностей.

Так званий «європейський науковий дух» визначив, що «огламурений» матеріалізм є єдино можливим екзистенційним станом сучасної людини. А отже, і всю історію розвитку цієї людини слід розглядати саме під таким кутом. Спрощення, систематичне опримітивнення світу чиниться з єдиною метою — завоювати і підпорядкувати його.

Це філософія західного цивілізованого дикуна, який поставив на конвеєр виробництво кокосових шкаралупок і переконує інших, що в них, як у навушниках, вони можуть почути голос Долі. Містифікація є основою сучасної іудео-християнської цивілізації, її сороміцькою хворобою. Пульсація Всесвіту в ній замінюється в кращому випадку ритмічними урядовими звітами про врожаї.

Їжа — не лише харчування, це резерв магічної сили. Прем’єр-міністра, президента чи дикуна, який у солом’яній хижі шепоче щось у банан, наче в мікрофон. Чи в мікрофон, як у банан, і в модерній кам’яниці — яка різниця?

Для повноцінної людини існування має бути насичене не лише їжею, а й сенсом. Сенс — у постійному оновленні, в поверненні до першовитоків, «до того первинного стану, в якому вона перебувала in principio, на Початку» (Еліаде).

Але замість відчайдушного інстинктивного прориву до природних енергій людина, як «цар природи», нацарювала собі... навіть не віру. А містичну «карго» — відповідальність за те, що вона виконує дурнуватий (бо зміст його втрачено) ритуал. Який сигнал прийде по гілці, причепленій до голови дикуна? Хіба що у вигляді таргана.

Саме в такій нав’язаній ще в незапам’ятні часи «карго» відповідальності потрібно шукати глибинні причини українських політичних і соціальних криз.

* Печатается на языке оригинала