Австралійський вимір українських вишів

На сайті МОНмолодьспорту з’явилося офіційне повідомлення під бравурним заголовком «Україна – серед кращих країн для здобуття вищої освіти».

«Австралійські вчені (Мельбурнський університет) провели дослідження якості вищої освіти у світі. Експерти порівнювали освітні системи в різних країнах за більш ніж 20 критеріями та чотирма показниками: ресурси, інвестиції з боку уряду та приватного сектору; регуляторне середовище; міжнародні зв’язки та співробітництво; результати наукових досліджень, що сприяють потребам ринку праці. …Україна - на 25-му місці, що є досить високим результатом. Слід зазначити, що жодна з держав Східної Європи та СНД не потрапила в Топ-25» - йдеться в повідомленні.

Однак чи означає це, що якість нашої освіти зростає? Відповідь на це питання пропонує керівник Центру освітнього моніторингу Павло ПОЛЯНСЬКИЙ в аналітичній статті «Австралійський вимір українських вишів».

В умовах глобалізованого світу економічний розвиток будь-якої країни багато в чому залежить від наявності освічених і кваліфікованих кадрів та технологічних винаходів як визначальних чинників підвищення продуктивності праці. Сектор вищої освіти якнайбільше сприяє задоволенню обох цих передумов інноваційного розвитку країн, оскільки, з одного боку, забезпечує надання послуг у галузі навчання і виховання, а з іншого, є (в українських реаліях слід читати повинен бути) зосередженням фундаментальних і прикладних наукових досліджень.

Оскільки вища освіта за визначенням є складним багатосекторальним комплексом, то для оцінки її якості в наш час та визначення тенденцій удосконалення необхідно застосовувати комплексний набір певних вимірників. Саме такий підхід обрали спеціалісти Мельбурнського університету (Австралія), які нещодавно оприлюднили результати своєї річної праці - Рейтинг національних систем вищої освіти (U21 Ranking of National Higher Education Systems. 2012).

При цьому слід ураховувати дві обставини. По-перше, фактично цей рейтинг відображає не теперішній рівень вищої освіти в країнах, а ситуацію станом на 2009 рік, оскільки для формування рейтингу використовувалися статистичні дані за 2005-2009 рр., а особливо за 2008-2009 рр. Попри це, він недвозначно вказує на тенденції розвитку вищої освіти у світі та пропонує критерії її оцінювання. По-друге, укладачі рейтингу були достатньо селективними у своєму виборі, обравши 48 країн з бази даних 200 держав. Цілком імовірно, що національні системи вищої освіти, які в рейтингу Мельбурнського університету опинилися на його нижніх щаблях, мають істотно вищі показники, ніж середній рівень усіх країн світу. Можна припустити, що нижче розташувалася б більшість країн Африки та Латинської Америки, де стан освіти, зокрема вищої, перебуває на такому рівні, що не варто навіть у середньостроковій перспективі очікувати, що вони досягнуть рівня «середняків» цьогорічного рейтингу. Отож U21 Ranking of National Higher Education Systems. 2012 можна лише умовно вважати світовим, що разом з тим зовсім не применшує його значення.

Спочатку для рейтингу було обрано 50 кращих, за даними Національного Наукового фонду (NSF), країн станом на 2006-2007 рр., але в підсумку було залишено 48 країн, згруповані за регіональним принципом: 26 європейських держав (Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Іспанія, Ірландія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія, Фінляндія, Франція, Угорщина, Швеція, Швейцарія, Україна), 12 країн з Азії та Океанії (Австралія, Китай, Гонконг, Індія, Індонезія, Японія, Корея, Малайзія, Нова Зеландія, Сінгапур, Тайвань, Таїланд), 4 латиноамериканські (Аргентина, Бразилія. Чилі, Мексика), 2 північноамериканські (США та Канада) і 4 країни з Африки та Середнього Сходу (Ізраїль, Іран, Північно-Африканська Республіка, Туреччина).

Принцип виведення як загального рейтингу, так і рейтингів за окремими показниками, було застосовано такий: країна з найвищими показниками отримувала 100 балів, а показники всіх інших, що йдуть за лідером, держав позначалися у відсотках до цих самих 100 балів. Для формування рейтингу було обрано чотири головні критерії.

Критерій 1 «Ресурси» (Resources) Питома вага цього критерію становить 25%; бралися до уваги отримане вищими навчальними закладами від уряду (кошти державного та місцевих бюджетів), бізнесових структур та окремих осіб фінансування для здійснення навчальної діяльності та проведення наукових досліджень. Автори дослідження оцінювали загальний обсяг фінансування як у відносному вираженні (у відсотках від ВВП), так і в абсолютному вираженні (фінансування на одного студента) з урахуванням відмінностей у купівельній спроможності населення в різних країнах.

• За основу розрахунків було взято п’ять показників: 1) державні витрати в 2008 р. на вищі навчальні заклади у процентному відношенні до ВВП; 2) загальна сума витрат у 2008 р. на вищі навчальні заклади у процентному відношенні до ВВП; 3) щорічні витрати на одного студента в доларах США за купівельною спроможністю в цінах 2008 р.; 4) витрати станом на 2009 р. на проведення у вищих навчальних закладах наукових досліджень і розробок у відсотках від ВВП; 5) витрати на проведення у вищих навчальних закладах досліджень і розробок на душу населення в доларах США за купівельною спроможністю в 2009 році. Дослідження виявило, що державне фінансування вищої освіти є найвищим у трьох країнах Північної Європи (Фінляндія, Норвегія і Данія). Загальний же обсяг фінансування у відсотках до ВВП є найвищим у США і Канаді. Приватне фінансування є особливо важливим у Сполучених Штатах, а витрати безпосередньо на наукові дослідження у ВНЗ є найвищими в Данії, Швеції та Швейцарії.

У критерії 2. «Середовище» (Environment), питома вага якого також становить 25%, поєднано і нормативно-правове поле функціонування вищої освіти, і дотримання соціальної рівності щодо можливості здобути якісну вищу освіту тощо за даними станом на 2009 р.

Критерій 3. «Включення» (Connectivity); питома вага становить 10%. Тут мається на увазі гендерний баланс серед студентів і викладачів, ступінь контролю (і його прозорість) університетів органами державної влади і, відповідно, ступінь автономності та академічної свободи вишів у визначенні умов праці, обранні ректора тощо.

Критерій 4 «Продуктивність» (Output); питома вага - 40%: частка іноземних студентів і наукових праць, написаних спільно з міжнародними партнерами та ін.

Загальний рейтинг, що виводився на підставі рейтингів за вказаними вище чотирма критеріями, має такий вигляд:

Як видно, Україна за цим показником посідає високе 10 місце. При цьому важливо розуміти природу такого високого рейтингового місця. Тут слід зважати, що за рахунок бюджетних коштів забезпечується фінансування державних вишів, які в Україні становлять переважну більшість. За офіційними даними МОНмолодьспорту України, у 2012 р. мережа вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації налічує 846 закладів, з них державної форми власності 440, комунальної - 221, а приватної - лише 185 (менш як 22%).

Тому, як у випадку з Україною, чим більше у країні державних вишів, тим більшими є обсяги державних видатків на утримання університетів. Відповідно, чим ширший сектор приватної вищої освіти, тим меншою є потреба в значних обсягах фінансування з боку державних інституцій, і цей показник у країнах із розгалуженою мережею приватної освіти об’єктивно є нижчим.

Відтак за показником «Державні видатки на вищу освіту (% від ВВП)», який був складником критерію «Ресурси», перше місце посідає Фінляндія, а Україна ділить третє місце з Канадою (в обох показник 92,4% від рівня Фінляндії). За показником «Видатки на наукову діяльність у ВНЗ (% від ВВП)» Україна з показником 5,8 посідає лише третє місце з кінця в рейтингу, обігнавши тільки Індію та Індонезію. Лідерами ж тут є Данія, Фінляндія і Нідерланди з результатами відповідно 100, 82 та 77,3. За показником «Видатки на наукову діяльність у ВНЗ з розрахунку на душу населення» Україна з показником 1,0 посіла 45-те місце серед 48 країн.

Разом з тим у графах із показниками «Загальні видатки на вищу освіту (% до ВВП)» та «Загальні видатки на одного студента» напроти України стоять прочерки, які свідчать, що експертам не вдалося отримати скільки-небудь достовірні дані із цих питань. Це не повинно дивувати, адже ми й самі достеменно цими цифрами не володіємо.

Отож якщо мати на увазі, що показники за критерієм «Ресурси» становлять чверть загального успіху країни в рейтингу, то одна з відповідей на запитання «Де ми втрачаємо?» лежить на поверхні - «економимо» на освіті та науці у вишах. Без реструктуризації бюджетів абсолютної більшості українських вишів, які нині майже стовідсотково складаються із соціально захищених статей (заробітна плата викладачів, стипендіальний фонд для студентів, видатки на комунальні послуги тощо) нам не випадає розраховувати на позитивну динаміку за цим показником у наступних світових рейтингах. Тим більше в ситуації, коли, наприклад, міністерський законопроект про вищу освіту червоною ниткою пронизує ідеологія, що ВНЗ - це виключно навчальний і зовсім не «а також науковий» заклад, оскільки в законопроекті консервується залишковий принцип фінансування саме наукової складової діяльності вишу.

Таку ж (25%) питому вагу має другий критерій, за яким визначався рейтинг національних систем вищої освіти - «Середовище» (Environment). Як зазначалося вище, він базувався на дійсно важливих показниках, адже хоч фінансування і є необхідною умовою для розвитку вищої освіти, та самих лише показників матеріальних ресурсів недостатньо для цілісної характеристики її стану. Не меншу, а на певних етапах навіть більшу, роль відіграє нормативно-правовий механізм функціонування вищої освіти, який, в ідеалі, має законодавчо забезпечувати ефективне використання ресурсів в освіті.

Цей показник у рейтингу охоплює ступінь контролю (і його прозорість) діяльності вищих навчальних закладів державою, академічні свободи, виборність ректорів вишів. Вищі місця у рейтингу дісталися тим країнам, в яких існують національні органи контролю, до яких залучено не чиновників, а здебільшого представників експертного середовища, громадськості, вчених. Також ураховувалися обмін студентами і викладачами, чи є обрання керівника університету виключно справою самого університету, яка не залежать від волі чиновників; чи мають університети повну свободу в залученні іноземних спеціалістів; гендерний склад викладачів і студентів, якість даних про освіту.

За критерієм «Середовище» країни розташувалися в такому порядку:

Отже, Австрія посідає перше місце, на наступних щаблях рейтингу розташувалися Сінгапур, Швейцарія та Австралія. Україна - на 24-му місці.

Як і попередні критерії, цей також складався з декількох (у даному разі з 2-х) показників: «Пропорція іноземних студентів» та «Пропорція наукових статей, написаних спільно з іноземними співавторами». За співвідношенням іноземних студентів до загального числа студентів найвищі показники мають Австралія, Сінгапур та Австрія (відповідно 100, 94,7 та 90,2). Українська вища освіта за цим показником опинилася лише на 38-му місці (6,0), випередивши тільки Бразилію, Китай, Хорватію, Індію, Індонезію, Іран, Польщу, Румунію, Таїланд та Туреччину.

На сьогодні, маючи значний експортний потенціал, насамперед у галузі вищої освіти, ми у своїй країні недостатньо ефективно реалізуємо його. Так, на Україну припадає лише близько 1% від загального числа іноземних громадян, які навчаються у світі. Для порівняння: частка Сполучених Штатів становить 22%, Великої Британії - 12, Німеччини - 9, Франції - 8, Австралії - 8,2, Китаю - 5, Японії - 4,2, Росії - 3%.

Реляції теперішнього освітянського проводу стосовно того, що ніби то до українських вишів стрімко зростає наплив іноземних студентів, не повинні вводити в оману: тисяча-дві студентів з країн Сходу не роблять погоди. А ось те, що дедалі більше країн відмовляються визнавати дипломи українських вишів, припиняють надсилати до нас на навчання студентів, те, що ряд країн, наприклад Польща і Росія, активно агітують українську молодь вступати до їхніх вишів, спонукає до невідкладних дій. На нашу думку, для того, щоб заохотити іноземних громадян здобувати вищу освіту в Україні, необхідно ухвалити окрему державну програму, в якій передбачити комплекс заходів. Зокрема потрібно привести у відповідність розміри плати за навчання та якість освітніх послуг, що надаються в Україні. Спокуса отримати значні кошти від іноземних студентів, надаючи неякісні освітні послуги та маючи архаїчну навчальну базу, об’єктивно призводить до того, що потенційні студенти українських ВНЗ з числа іноземних громадян віддають перевагу європейським та американським вишам. Також необхідно підвищити стипендіальне забезпечення та поліпшити побутові умови для навчання і проживання іноземних студентів, розширити можливості опановувати курси та спеціалізації англійською мовою, надавати можливість іноземним студентам одночасно здобувати дипломи двох університетів: українського та іноземного.

За показником «Пропорція наукових статей, написаних спільно з іноземними співавторами» перше місце сенсаційно посідає Індонезія - постійний аутсайдер за майже всіма іншими критеріями. На високих позиціях також Швейцарія (98,8), Данія (87,9), Бельгія (87,1), Австрія (85,3) та Швеція (84,7). Міжнародна співпраця відіграє важливу роль також в університетах Великої Британії, Швейцарії та Нової Зеландії. 36-те місце США (45,9), 41-ше Японії (35,3) та 42-ге Кореї (39,2) лише на перший погляд можуть виглядати неприродно. На нашу думку, такий стан щодо США може пояснюватися тим, що в університетах Сполучених Штатів створено найкращі умови для наукової роботи, й сюди стікаються кращі уми зі всього світу. Відтак американські виші є настільки самодостатніми, що не відчувають потреби залучати до написання наукових праць іноземних співавторів, оскільки непохитно вірять у те, що всі наукові світила планети вже працюють у їхніх університетах. Щодо Японії та Кореї, то найперший висновок, який напрошується, - мовний бар’єр для вчених поважного віку; більшість корейських та японських молодих науковців досить добре комунікують англійською. Щодо позицій української системи вищої освіти, то за цим показником вона посіла 28-ме місце з показником 62,9.

«Найважчим» (питома вага становить 40%) і найскладнішим (містив вимірювання за девтьма показниками) був критерій «Продуктивність».

Укладачі рейтингу виходили з того, що ефективна система вищої освіти забезпечує країні з добре освіченою і кваліфікованою робочою силою, яка відповідає потребам країни, запитам роботодавців, додаткові можливості для здобуття багатьох людей щодо їх працевлаштування.

Цей критерій інтегрував у собі низку важливих показників, як-от кількість наукових статей, підготовлених вищими навчальними закладами країни в 2005-2009 рр.; кількість статей, підготовлених вищими навчальним закладами на душу населення в 2005-2009 рр. (укладачі рейтингу використовували при виведенні рейтингу за цим показником базу даних Scopus, яка обчислює результати досліджень більш ніж 3 тис. науково-дослідних установ, вишів, закладів охорони здоров’я, приватних компаній тощо); потрапляння університетів до числа 500 кращих у світових рейтингах на кшталт Шанхайського; контингент студентів вищих навчальних закладів у відсотках до всього населення країни (враховується молодь, яка закінчила середню школу не більше ніж п’ять років тому (за даними 2009 р.)); відсоток населення з вищою освітою віком після 24 років станом на 2009 р.; кількість дослідників (еквівалент повної зайнятості) в країні на душу населення в 2009 р.: рівень безробіття серед населення з вищою освітою віком від 25 до 64 років у порівнянні з рівнем безробіття серед тих, хто має тільки середню або незакінчену вищу освіту, станом на 2009 р.

За показником «Загальна кількістю наукових статей, надрукованих у журналах вченими вищих навчальних закладів» зі значним відривом лідирують США. Для порівняння: Китай посідає за цим показником 2-ге місце з показником 43,5% від кількості статей, надрукованих у США), Японія на 3-му місці (25,1), на 4-му розташувалася Велика Британія (лише 24,8). Україна за цим показником ділить 45-46 місця із Сінгапуром (в обох по 0,3% до кількості статей, надрукованих у США). Нижче за нас лише Болгарія (0,2) та Індонезія (0,1)

За показником «Загальна кількістю наукових публікацій на душу населення» попереду Швеція, далі - Фінляндія (93,3), Швейцарія (92,7), Данія (89,7), Австралія (88,9), Нідерланди (88,7) та Канада (87,8). Україна посідає... 46-те місце (1,4), випередивши лише дві країни: Індію та Індонезію.

За показником «Вплив наукових праць» найкращі результати у Швейцарії (1-ше місце), Нідерландів (96,7), США (95,5), Великої Британії (90,8) та Данії (89,1). Щодо нашої системи вищої освіти, то ми тут узагалі опинилися останніми з показником 25,3.

Однією з ключових причин таких шокуючих результатів є низький рівень цитування українських науковців, слабка «інтернаціоналізація» українських ВНЗ і така ж упізнаваність у міжнародних академічних та рекрутингових колах українських ВНЗ. Сьогодні для того, щоб наукова публікація стала відомою, вона має бути написана чи бодай перекладена однією зі світових мов, найперше - англійською. На тепер ситуація є такою, що українські університети мають незрівнянно гірші, порівняно із західними, індекси цитованості. Величезна кількість так званих ваківських видань дозволяє українським науковцям не перейматися тим, що їхні праці залишаються невідомими в англомовному світі. Також ця обставина розхолоджує авторів щодо наукового рівня їхніх праць. Ті ж учені (їх, на жаль, небагато), які володіють англійською і працюють у співавторстві з іноземними науковцями і друкуюся в зарубіжних виданнях, нерідко воліють публікуватися під ім’ям не українського, а західних університетів, почесні звання яких вони мають або в яких закінчили певні студії.

Фактично в Україні цю справу слід розпочинати з «чистого аркуша», адже, визнаймо, тисячі кандидатів і докторів наук, професорів не володіють жодною іноземною мовою, і, відповідно, їхні праці залишаються поза контекстом світового наукового простору, котрий, здебільшого, послуговується англійською мовою. Вирішення цього завдання вбачається можливим трьома шляхами.

Насамперед необхідно встановити принципові вимоги до володіння українськими науковцями іноземними мовами. Власне, нинішній стан в українському науковому середовищі є неприпустимим, адже неможливо уявити, щоб професор західноєвропейського чи американського університету не володів вільно 2-3 мовами. На нашу думку, слід як необхідну умову для присвоєння наукового ступеня та вченого звання передбачити обов’язковість представлення претендентом на здобуття наукового ступеня міжнародного сертифіката на знання англійської мови: TOEFL чи IELTS, а для вчених у галузі природничо-математичних наук - GRI, оскільки останній передбачає володіння термінологією з вищої математики. Звісно, в нас складаються кандидатські іспити з іноземних мов, але рівень вимог до здобувачів, як і рівень мовної підготовки останніх часто не витримує жодної критики.

По-друге, українським університетам варто було б застосувати «китайський метод»: перекладати всі без винятку наукові праці англійською мовою. Приблизно 10 років тому китайські університети вирішили перекладати англійською і надсилати всі свої наукові роботи до всіх можливих наукових журналів світу. Виняток можуть становити лише українське літературознавство та філологія в цілому. На початку, звісно, є ризик того, що чимала кількість статей українських учених не буде надрукована, проте, як показує досвід Китаю, цитованість стрімко зросте.

Тексти авторефератів кандидатських та докторських дисертацій, головно з природничо-метематичних дисциплін, в обов’язковому порядку повинні бути викладені англійською у відкритому доступі в Інтернеті, як це практикується у світі. Упередження щодо цього може бути спричинене лише двома обставинами: або авторові нема чого сказати, бо його дисертаційне дослідження є відверто слабким, або ж автор свідомий того, що в разі оприлюднення його автореферату міжнародною мовою стануть очевидними тотальні запозичення без посилань (фактично - крадіжка) чужих ідей.

По-третє, необхідно адаптувати наукові журнали, особливо природничо-метематичного профілю, до світових стандартів. Свого часу роботу в цьому напрямку активно здійснював міністр Іван Вакарчук, але із завершенням його міністерії вона канула в Лету.

Для того, щоб стимулювати іноземних учених викладати в українських ВНЗ і бути співавторами українських науковців, необхідно дебюрократизувати процедуру надання дозволів на роботу в Україні для фахівців такої категорії. Теперішня українська процедура надання дозволу іноземним спеціалістам на роботу в Україні займає близько півроку, оскільки процес нострифікації документів є доволі тривалим. Український університет не має повноважень нострифікувати PhD спеціаліста, якого запрошує, і, відповідно, до нас не хочуть їхати працювати. Вихід із ситуації є: передбачити в новому Законі України «Про вищу освіту» норму про надання вченим радам дослідницьких та національних університетів права здійснювати нострифікацію документів про присвоєння наукових ступенів щодо тих зарубіжних учених і викладачів, яких університет запрошує для читання лекцій.

Іншим питанням є суми гонорарів, які можуть платити іноземним викладачам українські ВНЗ. На сьогодні чинне законодавство обмежує можливості залучення до читання лекцій та ведення семінарів чи окремих авторських курсів, оскільки винагорода, яку отримують українські викладачі, є неприйнятною для їхніх колег із заможніших країн.

У нашій країні вченим не надається достатня підтримка з боку як університетів, так і держави в цілому. Якщо країна хоче посилити свої позиції за даними параметрами, вона повинна заздалегідь формувати для цих потреб відповідні бюджетні кошти. Зі свого боку, університет повинен планувати їх у своєму спеціальному фонді й передбачати у навчальних планах години для професорсько-викладацького складу на дослідну діяльність, участь у міжнародних конференціях та проектах, обмін досвідом.

За показником щодо потрапляння університетів до Шанхайського рейтингу трьох найкращих університетів країни лідерами рейтингу є Сполучені Штати та Британія, але за кількістю кращих університетів світу на душу населення найкращими є Швейцарія, Швеція, Ізраїль і Данія. Щодо України, то в обох випадках маємо в таблицях U21 Ranking of National Higher Education Systems. 2012 промовисті «0.0» і з п’ятьма іншими невдахами замикаємо рейтинговий список.

Ступінь освіти і якість підготовки кадрів укладачі рейтингу визначали за двома показниками: 1) кількість студентів вищих навчальних закладів; 2) кількість дорослого населення з вищою освітою. Так, Корея має найвищий відсоток молодих людей, які навчаються у вищих навчальних закладах, але посідає восьме місце за часткою працездатного населення з вищою кваліфікацією. До числа провідних країн за цим показником також належать Україна, Росія, Фінляндія, Греція, США, Канади, Словенія, Ізраїль, США, Тайвань та Австралія.

За показником внеску в економіку дослідників на душу населення лідерами є Фінляндії і Данія, далі - Сінгапур, Норвегія, Японія, Швеція, Південна Корея і США. Причому показник США становить лише 60% від показника Фінляндії. Україна з показником 17,6 посідає 30-те місце.

Кількість безробітних із вищою освітою свідчить про ступінь ефективності підготовки кадрів із вищою освітою та, відповідно, використання коштів платників податків. Найефективнішими за цим показником є Словаччина, Чехія та Угорщина, де наявність вищої освіти є істотною перевагою при працевлаштуванні. На перший погляд парадоксально, але в трьох країнах, Чилі, Мексиці та Індонезії, рівень безробіття серед людей із вищою освітою був вищим, ніж серед тих, хто закінчив лише середню школу. Очевидно, що причина криється як у структурі економіки цих країн (значна потреба в малокваліфікованій праці в недостатньо сучасній економічній моделі цих країн), так і в тому, що відсутня узгодженість між підготовкою спеціалістів із вищою освітою та реальними можливостями економіки і сфери послуг надати їм робочі місця відповідно до їхнього фаху. Дані щодо України для цього показника відсутні.

За узагальненим рейтингом критерію «Продуктивність» (Output) перше місце посіли США, за якими йдуть Велика Британія і Канада. Високий рейтинг мають також скандинавські країни: Фінляндія (4), Швеція (5), Данія (6) і Норвегія (12).

Україна тут лише на 35-му місці й не в останню чергу через неузгодженість підготовки та працевлаштування спеціалістів із вищою освітою («авгієві стайні» нашого держзамовлення). Державне замовлення тривалий час було в пострадянських країнах важливим елементом регулювання підготовки кадрів із вищою освітою. Фактично критеріями формування державного замовлення мали бути: перший - поточні та на перспективу потреби ринку праці (і наявність вакансій) у тих чи інших фахівцях; другий - спроможність державного бюджету профінансувати їх підготовку; третій - спроможність вишів підготувати необхідну кількість фахівців високої якості.

Проте на практиці все робиться в доволі заплутаний спосіб: уряд функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань формування державного замовлення поклав на Міністерство економічного розвитку і торгівлі. На це міністерство також покладено… контроль за виконанням державного замовлення. Тобто на практиці виходить, що воно само себе й контролює. Рахункова палата України виявляє диспропорції та порушення вже постфактум, коли нічого виправити не можна, а можна лише покарати (й то не завжди) порушників.

На практиці виходить так, що ВНЗ направляють до МОНмолодьспорту показники кількості студентів, яких вони спроможні (частіше - хотіли б) навчати, далі кожне міністерство - державний замовник - на підставі «підправлених» ним же запитів університетів направляє до Міністерства економічного розвитку і торгівлі пропозиції про бажані для нього показники. Насамкінець після виходу урядової постанови й усіляких коригувань відомство видає свій наказ про затвердження обсягів державного замовлення кожному конкретному вишу. Упродовж трьох останніх років обсяги державного замовлення доводяться до вищих навчальних закладів вже після початку вступної кампанії і навіть коригуються за її результатами. Інформація про його виконання при цьому втаємничується.

Зазвичай формування проектних показників державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою здійснюється лише на підставі даних вищих навчальних закладів щодо обсягів їх підготовки за минулі роки без урахування потреб ринку праці. Мотиви вишів очевидні й не заслуговують на осуд - зберегти робочі місця для своїх працівників та обсяги державного фінансування. Проте в загальнодержавному вимірі така практика призводить до того, що державне замовлення повільно й непослідовно реагує на інституційні перетворення в українській економіці. Як наслідок - щороку маємо тисячі вакансій на ринку праці з одних спеціальностей, а з інших спеціальностей випускають тисячі спеціалістів, для яких на ринку праці немає вакансій. Відтак кошти платників податків використовуються неефективно, порушуються встановлені державою соціальні гарантії випускників, які в разі тривалої відсутності роботи за спеціальністю втрачають кваліфікацію.

Оскільки така чехарда є постійною, то жоден державний замовник (міністерство) не бажає брати на себе відповідальність за працевлаштування випускників, неправомірно перекладаючи її на… університети. Щоб не бути «крайніми», ті, у свою чергу, часто дають неправдиві звіти із завищеними показниками працевлаштування своїх випускників. Узявши на озброєння гасло «порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих», багато випускників не працевлаштовуються за державним розподілом, самостійно шукаючи роботу в недержавних установах і організаціях чи навіть від’їжджаючи в пошуках роботи за кордон.

Інший анахронізм - заборона університетам видавати випускникам, які навчалися за рахунок коштів державного бюджету, направлень на роботу в недержавний сектор економіки та сфери послуг. І це при тому, що якраз підготовка кадрів для приватного сектору є одним з найефективніших способів державної підтримки малого й середнього підприємництва. Звісно, відбуватися це має за фінансової участі капіталу, а не так, щоб платники податків оплачували підготовку спеціалістів для приватного сектору, а приватний капітал залишався осторонь і лише висував вимоги до якості підготовки. З іншого боку, підприємець братиме участь у співфінансуванні підготовки кадрів лише тоді, коли його витрати на освіту враховуватимуться при оподаткуванні чи в інший спосіб, який стимулюватиме участь роботодавців. Очевидно, що нині державне замовлення в його теперішньому непривабливому вигляді втрачає свій економічний і соціальний статус. Існуюча система, з одного боку, робить ректорів заручниками чиновників, а з іншого, схиляє то того, щоб не виключати студентів, які не бажають навчатися. На часі запровадження державного фінансування навчання студента у формі грантів за принципом «гроші йдуть за студентом». Це сприяло б поєднанню інтересів держави, платників податків і студентів, були б створені умови для здорової конкуренції між університетами. Одним помахом руки, вважаю, здійснити таку радикальну реформу складно, але й «довго запрягати» витратно. Якби була на те політична воля, упродовж двох-трьох років цілком реально запровадити систему грантів, за якої університету доводилося б державне замовлення на підготовку магістрів на основі бакалавра для реальних державних потреб. Тоді б і держава бачила, яку віддачу дає кожна вкладена у навчання студента гривня у конкретному виші, і з’явилися б стимули як у замовників освітніх послуг, так і в їх споживачів. Та й позиції України за цим показником у світових рейтингах значно поліпшилися б.

Звісно, результати Рейтингу національних систем вищої освіти - 2012 можуть в якихось його висновках бути дискусійними і навіть не сприйматися. Проте загальна філософія розвитку світової системи вищої освіти в ньому все ж таки віддзеркалена вповні. То вже справа кожної країни - врахувати показники рейтингу для модернізації національної системи вищої освіти чи зробити вигляд, що «в нас і так усе добре». Краще таки зробити перше, щоб було добре насправді, а не лише в нашій уяві. !zn