Борис Олийнык: «І хто ж, пак, винен, що сини бездарні...»

24 февраля, 2012, 14:43 Распечатать Выпуск №7, 24 февраля-2 марта

Подборка новых стихов выдающегося украинского поэта Бориса Олийныка - своеобразный, только образный, «диагноз».

На страницах ZN.UA госпожа Поэзия — весьма редкая гостья. И это объяснимо, пожалуй, не только законом определенного газетного формата. В который раз, повторяя известный диагноз, «проза жизни»  болит, лихорадит, «выкручивает суставы» и отдельному человеку, и целому обществу. И для этого хронического процесса не нужно даже медицинских заключений, стоит лишь пробежать скользящим взглядом ленту текущих новостей... 

Тем не менее, гражданин Поэт, если он таковым является, способен поставить и свой «диагноз» — времени, обществу, социуму, каждому из нас не хуже иного квалифицированного «врача». В этом плане подборка новых стихов выдающегося украинского поэта Бориса Олийныка (которую мы и предлагаем читателям) — тоже своеобразный, только образный, «диагноз»... Порою беспощадный, как и должно быть в лучших образцах гражданской лирики. А порой — щадящий, «щемливий», сердечный, поскольку подлинный Поэт всегда пишет только о том, на что откликается его  сердце... 

 

БУДЕННЕ

I. День

Цвинтар чинив свою справу буденну, як свято: 

В арку в’їздили належно —
ногами вперед. 

Звідти живі прошкували:
багаті — у авта,

Сирі —в автобуси
на поминальний фуршет.

 

І перехожі дізнатися
прагли достоту: 

«Хто ж відійшов?
Повторіть... недочули ім’я».

І на лиці змалювавши
зазвичай скорботу, 

Вмить забували імення
«Раба Твоєя».

II. Ніч

Десь перед сном,
коли все доокола померхне, 

Коли вже й цвинтар
з утоми впаде в забуття, —

Саме опівніч являються
тіні померлих 

Зводить рахунки,
які не звели за життя.

 

Ну вже й гризуться,
сховавши ножі поза спини! 

Ну вже ж і пнуться,
хто більше любив Україну!

III. Вислід

Славсь, моя націє!
Ти таки геть неповторна:

Звіку не знайдеш
між небом, землею і морем

З’яву подібну,
де навіть мерці із могили 

Зводять рахунки,
немов за життя, на крові?!

Гей, вороги!
Не випробуйте нашої сили:

Ми невмирущі,
бо мертві у нас... як живі!

Тихо сидіть!
А інакше ми ваших у трунах 

Миттю научим,
як зводить з живими рахунок.

…І всі нам винні

Струснуло світ:
із потойбіччя 

Вже зводиться роковин князь. 

А ми ховаємо обличчя 

Від правди
за систему фраз

 

Об тім, як любимо Вкраїну. . . 

Тимчасом цупимо собі 

З її вінця в узвар калину  

І навіть груші на вербі.

 

І, не дотримуючись посту, 

У Бога вимагаєм зиск,

І нам тринадцятий апостол

З петлі показує язик.

 

А ми все плачем попідтинню

Та долю клянемо навскид.

Що, обминувши Україну 

Вона у іншого гостить.

 

І всі нам винні.
Ми ж — нікому. 

І в янголиній чистоті

Слугуєм, плачучи, чужому 

У власній хаті в срамоті.

 

На вражу силу повноросто

Так довго подвигають нас,

Що вже й тринадцятий апостол

Удруге вішатись зібравсь.

 

* * *

І хто ж, пак, винен,
що сини бездарні 

Пустили спадок предків
в пух і прах. 

Тепер в чужинців по усіх базарах 

Виторгуєм хоча би закамарок 

На власних,
нами ж проданих степах.

 

Заливши рабське чаркою гіркої,

Йдемо у церкву душі врачувать. 

Всевишній вже давно махнув рукою,

Бо скільки ж нас
од себе рятувать?!

В корону
Афіни Паллади

Оружна Афіно Палладо, 

Ошатна в шоломі звитяг, 

Ти кличеш на бран до нещади, 

І в ложе — на пристрасний змаг.

 

У сяєві ратної слави 

Встаєш ти на страх ворогів —

Велична й шляхетна в поставі 

У сонмі античних богів

 

І навіть Зевес верховинний 

На заздрість богиням —ні-ні

Та й зиркне, як смертний мужчина, 

Примруживши страсні вогні.

 

Явись мені в цьому розгулі, 

Де правлять крадій і торгаш, 

І списом, гострішим від кулі, 

Протни їх фарбовану фальш.

 

Щоб в предківських наших окресах 

Постав запорозький ватаг 

І гласом, гучнішим, ніж Зевсів, 

До волі рокрилив нам стяг!

 

Щоб під омофором Афіни 

Згадали крізь попіл і пил, 

Що в бій за свою Україну 

Ми стали ще до Фермопіл!

 

Совість

Зачатий з Божої задуми 

У непорочнім лоні Діви, 

Він розбудив у мертвих душах 

Жагу життя як дивне Диво.

 

І вклав не тільки хліб нам в руки, 

Айв серце — піднебесну тугу, 

Але за все те — він на муку 

Нам Совість визначив у слуги.

 

І ми б жили безжурно й легко

Під вихрили зірок попсових, 

І вже не раз би влізли в пекло, 

Аби нас не спиняла Совість.

 

Диво неповторне

Коли павич гордо зведе голівку,

оздоблену царським вінчиком,

мене щоразу навідує здогад:

а чи не був цей птах колись...

римським імператором Діоклетіаном,

котрий, нагрішивши по вінця,

одного дня плюнув і на скіпетр,
і на вінець,

і всю свою необмежену владу, —

та й подався... вирощувати капусту?!

 

Такої миті хочеться
впасти на коліна

перед цим
єдино неповторним дивом.

Неповторним, позаяк нині

кожний перший капустяр

без роздумів згоден
стати імператором.

І так само жоден — навпаки…

 

* * *

Так гарно починав!
Громада вдячним ладом 

Просила:
— Не соромся стати нам на плечі, 

Щоб далі бачити.
Та не забудь, до речі,

І нам звістить:
що ж там, за небоспадом? 

На плечах встоявши,
Затим на шиях всівся, 

Забувши, хто й по що
Підняв його до висі.

Вони ж і досі,
Як покірні вівці, 

Від нього ждуть згори
на добрі вісті.

 

* * *

Звідтого темного числа 

Так Чорна річка і не скресла, 

Сльоза слов’янська не згаса 

І днесь від пострілу Дантеса.

 

Вже сто і сім десятків літ 

По вимерзлих слідах чужинця 

Іду із помстою в десниці 

За світло й світ.

 

Та тільки-но зведу правицю, —

Його щоразу заступа, Як тінь, 

Наталина сестриця,

Що вибрала в мужі убивцю:

Воістину, любов сліпа.

 

І, опустивши грізну сталь, 

Я знов іду услід убивці, 

Минувши смерклу тінь сестриці: 

Чи жаль її, чи... кулі жаль?

 

«Полковнику
ніхто не пише»

Маркес

 

Полковнику ніхто не пише —
уже давно лежить в землі. 

Над ним літа пливуть у вишніх

І прилітають із узвишшя, 

І відлітають журавлі.

 

Коли проб’є дванадцять повних, 

з кладовищенського кутка 

Щоночі устає полковник, 

І щось між горбиків шука.

 

Він знамено шукає ревно, 

яке сховав у сповиток, 

Коли у сорок першім червні 

З оточень проривався полк.

 

Не раз вертав сюди крізь версти 

У ту розпрокляту війну.

Він так і не знайшов до смерті, 

В могилу взявши таїну.

 

І не впокоїться, допоки 

не знайде в сховку знамено, 

Хоча усі із його полку

Уже лежать в землі давно.

Прощай

От і стрілися знов...
Через тисячу літ.

— Ніби ти? —
запитав, сполотнівши.

— Вже й сама не згадаю, — зітхнула в одвіт. 

— Мабуть, все ж таки я... але інша. 

 

Все вернулось,
немов у зворотнім кіно: 

Перший дотик. І брови врозліт... 

Може, тим тільки й жив,
що кохане вікно 

Зореніло крізь тисячу літ.

 

А вона одвернулась —
і світ мені згас. 

І не стримавши сльози безсилі. 

Простогнала: — Не вернеш. Встають поміж нас 

Вже не тільки літа, а й ...могили. 

 

От і сталось:
ішов я крізь тисячі гроз, 

Не старцюючи в долі плаща, 

Щоб сказать не «до завтра»,
як звіку велось, 

А промовить востаннє: «Прощай».

Чекання

Десь він згубивсь у степах,
у вселенській завії. 

Так от... пішов. І по ньому —
лиш вітер і сніг. 

...Жінка скрадливо
ховає сльозину за вію. 

Спиться законному.
Діти літають вві сні.

 

Так і тоді завірюха
крутила вороже... 

Журно обняв: «Ти ж чекай, — обіцяв, — повернусь». 

Ще й під вінцем завмирало
під серцем: «А може?..»

Суджений нелюб
кусав насторожено вус.

 

Роки миналися.
Діти та будні обсіли.

Все ніби втихало. Спливло.
Увійшло в береги.

Тільки ж, бува,
щось заторгає двері у сіни, —

Скинеться чайкою,
а за дверима — сніги...

 

Весни дарують жіноцтву
манливі замрії. 

Будять притайне,
на грудях хвилюючи шовк. 

Тільки вона — понад весни —
чекає завію 

З білих снігів,
у які він востаннє пішов...

Осторога

Я чую, як земну струснуло глиб. 

Чи знак то
на грядущі катастрофи? 

Немарне ж з-під пера
втікають строфи, 

І лад гармонії вбива верлібр?

 

Ремісники кмітливого пера 

Гуртуються в корпоративні клани, 

Та із собі подібних графоманів 

Когось вчергове зводять на царя.

 

І тішаться, мов діти, напоказ, 

Ледь Бога вже за бороду вхопили, 

Тимчасом в небесах Тарас надсилу 

Від реготу утримує свій бас.

 

І так усе здрібніло — аж до сліз, 

Що й не догледиш: є у нас держава, 

Чи просто в президента на халяву 

Жучки, як на осонні, прижились, 

Як при талантах у законній славі —

Відразлива позалітурна слизь?

 

* * *

В цей вертеп
заштатних блюдолизів, 

В хтивий світ, зачатий на олжі, 

— Звідки ти явилася, — скажи, 

— В непорочних голубиних ризах?

 

Вчора тут міняли безборонно 

Те, що не дається на торги, 

Вибивали з кровію борги, 

Ярмарково лясками в долоні.

 

Тільки ж вчора...А сьогодні зрання 

Глянув — засіяв небесний звід 

— Звідки ж ти явилася у світ 

Вишне, в білоянгельськім убранні?

 

Господи, коли із цього блуду 

Засвітилася така краса, —

Радуймось, вістують небеса: 

Україна є й вовік пребуде!

Оставайтесь в курсе последних событий! Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Заметили ошибку?
Пожалуйста, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Добавить комментарий
Осталось символов: 2000
Авторизуйтесь, чтобы иметь возможность комментировать материалы
Всего комментариев: 0
Выпуск №38, 12 октября-18 октября Архив номеров | Содержание номера < >
Вам также будет интересно