Підтримати
Захід повинен підтримати мету України щодо повернення Криму не лише тому, що півострів - це суверенна українська територія, але й тому, що його повернення позбавить Росію Севастополя, найкращої військово-морської бази в Чорному морі.
«Доки Росія не втратить Севастополь, Близький Схід і Африканський Ріг будуть залишатися неспокійними, оскільки Москва досі зберігає право вето на встановлення миру в регіоні, яке вона має з часів арабо-ізраїльської війни 1967 року», - пише в статті для Wall Street Journal професор історії і стратегії Військово-морського коледжу США Сара Пейн.
Андрій Громико, який обіймав посаду міністра закордонних справ СРСР з 1957 по 1985 рік, якось зауважив про Близький Схід: «Поки регіон залишається напруженим, Радянському Союзу забезпечена певна роль у ньому». У мирні часи стороння країна з третьосортною економікою, як Росія, не мала б значного впливу на Близькому Сході. Але поки регіон залишається нестабільним, Росія може втрутитися як посередник і накласти вето на мирні плани, озброївши сторону, яка не бажає врегулювання конфлікту.
«Як продемонстрував Владімір Путін, війни легко розпалювати. І як з’ясували США, їх важко припиняти. Настав час забрати карту вето з рук Путіна», - пише автор.
Без Севастополя Росія не може так легко підтримувати свої воєнні операції на Близькому Сході чи в Африці. Військові інтервенції вимагають солдатів, так само як і великої кількості важкого озброєння і логістичної підтримки, які здебільшого приходять через море. Поки Росія контролює Севастополь, вона може підтримувати свої сирійські бази Тартус і Латакія через Босфор. А з цими базами Росія може дотягнутися до будь-якої точки вздовж східного Середземномор’я і аж до Африканського Рогу. Втрата Севастополя знищить ці можливості. Головний російський чорноморський порт Новоросійськ не підходить для цієї ролі.
Без Севастополя російським військовим кораблям довелося б діставатися Середземномор'я за допомогою трьох інших флотів: Балтійського флоту в далекому Калінінграді, ще більш віддаленого Північного флоту, який базується в Сєвєроморську за Полярним колом, і Тихоокеанського флоту на півострові Камчатка.
Більше того, у Росії немає баз між цими місцями і Середземним морем. Транзитні відстані величезні. Суецький канал був би вкрай важливим для скорочення шляху Тихоокеанського флоту, що пояснює постійну увагу Росії до водних шляхів, які визначають доступ до нього - Східного Середземномор'я і Червоного моря.
Під час Холодної війни, коли Україна була частиною Радянського Союзу, Кремль проектував свою військову силу з Севастополя на низку баз. За винятком Сирії, Ефіопії і Ємену, приймаючі країни, включаючи Албанію, Єгипет і Сомалі, вважали СРСР небажаним гостем і послідовно виганяли його війська. Бази в Сирії і Сомалі, які замінили бази в Єгипті і Ефіопії, поступалися втраченим портам Александрії та Бербери. Ніщо так і не змогло замінити втрачену базу підводних човнів в Албанії. В кінці Холодної війни Росія мала лише одну закордонну військово-морську базу -Тартус.
Три роки тому Путін через своїх найманців з групи «Вагнер» почав шукати можливість збудувати базу в Судані, який зараз охоплений громадянською війною. Африканська бізнес-модель «Вагнера» передбачає надання воєнізованих послуг для утримання диктаторів при владі в обмін на контроль над прибутковими шахтами, доходи від яких фінансують Путіна.
«Нацьковування угруповань один на одного за допомогою цих угод, як це сталося в Судані, також є частиною моделі «Вагнера», спрямованої на максимізацію російських, а не африканських прибутків від інвестицій. Агентство інтернет-досліджень «Вагнера» одночасно поширювало брехню в соціальних мережах. Довгостроковий вплив цих заморожених конфліктів на регіональне економічне зростання буде катастрофічним», - пише Пейн.
Відсутність середземноморських баз колись обмежувала можливості СРСР. Це означало, що він не міг вплинути на результати Суецької кризи 1956 року, коли США завадили Ізраїлю, Франції і Великій Британії скасувати націоналізацію Єгиптом Суецького каналу, або Ліванської кризи 1958 року. Радянський Союз шукав військово-морські бази в Югославії, Албанії і Єгипті, але отримував відмову до 1967 року, коли Ізраїль взяв під контроль Голанські висоти у Сирії, Західний берег річки Йордан у Йорданії і Синайський півострів у Єгипті.
Після цього Єгипет дав Москві дозвіл на розміщення радянських баз, щоб запобігти повторному наступу Ізраїлю. У подальшій війні на виснаження, коли Єгипет безуспішно намагався повернути собі Синай, радянські пілоти і ракети класу «земля-повітря» завдали Ізраїлю достатніх втрат, щоб змусити його припинити вогонь. Радянська підтримка дозволила Сирії і Єгипту спробувати повернути свої території під час війни Судного дня 1973 року. Вони зазнали невдачі, але завдали шкоди Ізраїлю.
Після того, як Єгипет виключив СРСР з рівняння, скасувавши договір про дружбу в 1976 році, він зміг розморозити конфлікт з Ізраїлем і підписати Кемп-Девідські угоди 1978 року, які повернули Синай Єгипту і встановили дипломатичні відносини між Каїром і Тель-Авівом.
Сьогодні палестинський, ліванський, сирійський, лівійський, єменський, ефіопський, сомалійський і суданський конфлікти залишаються замороженими, що дорого коштує цим країнам і регіону. Група «Вагнер» діє в Сирії, Лівії і Судані, а також у ЦАР, Малі, Мозамбіку і Чаді.
«Без належних військових баз Росія не змогла б легко підтримувати ці кампанії. Севастополь - це корінь проблеми. Настав час його викорчувати», - йдеться в статті.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google