Морально-транспортний колапс. Що робити під час повітряних тривог?

Транспортний колапс, який паралізував Київ 5 вересня цього року, з новою силою порушив питання, що не дає спокою не лише киянам, а й мешканцям інших міст, чиє повсякденне життя критично залежить від роботи громадського транспорту. Звісно, їх чисельність багатократно переважає «щасливих» користувачів і власників автомобілів. Слово «щасливих» тут недарма взято в лапки, адже через ворожі атаки лихоманить усю транспортну систему, зокрема й цю категорію.

Петиції за скасування зупинок руху громадського транспорту набирали необхідну кількість голосів киян шість чи сім разів, однак ні Київська міська військова адміністрація, ні тим паче КМДА (якої формально не існує, тож вона не може ухвалювати жодних рішень) не вирішили позитивно цього питання. А воно насправді складніше, ніж здається на перший погляд.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Кличко озвучив офіційні причини аварії на перегоні метро між «Либідською» та «Деміївською»

Хто відповідає за життя пасажирів?

Функціонування міського пасажирського транспорту — автобусів, тролейбусів, трамваїв і метро — регламентується цілою низкою законів та нормативних актів, і в кожному з них на чільному місці — гарантування безпеки перевезень. Саме тому перевізники (в технічному виконанні — водії) наділені правом обмежувати або припиняти перевезення в разі виникнення надзвичайної ситуації. В Законі України «Про міський електричний транспорт» сказано буквально таке: «зупиняти пасажирські перевезення на маршрутах (лініях) або тимчасово змінювати розклад руху у разі виникнення загрози його безпеці».

Ба більше, в окремих випадках це не лише право, а й прямий обов’язок працівника. В «Правилах технічної експлуатації метрополітенів України» записано: «Кожний з працівників метрополітенів зобов’язаний подавати сигнал зупинення поїзду… у всіх випадках, що загрожують життю й здоров’ю людей або безпеці руху».

Ці норми підкріплені вимогою законодавства щодо обов’язкового страхування життя, здоров’я та майна пасажирів, яке здійснює перевізник. Ви будете сміятися, але коли виписувалися ці норми (рамковий Закон України «Про транспорт» ухвалено 30 років тому), розробники вважали, що страховим полісом для кожного пасажира є… квиток! Хоча буквально цього прописано й не було. Саме квиток був паперовою формою договору перевезення між пасажиром та перевізником.

З усього цього логічно випливає таке: якщо під час повітряної тривоги водій не зупиниться, щоб дати змогу пасажирам сховатися в безпечному місці, а продовжить рух, і в разі ворожого влучання пасажир загине чи постраждає, перевізник має компенсувати йому чи його сім’ї всю заподіяну шкоду.

Звісно, приватні перевізники, не обтяжені ознаками зайвого сумління чи законослухняності, й далі заробляють гроші, ризикуючи життям людей. Натомість комунальні перевізники, за якими стоїть місцева влада, воліють не виходити за межі правового поля, що взагалі-то притаманно демократичному суспільству. Ба більше, знаючи про ревнощі вищого керівництва країни до багатьох персоналій місцевого самоврядування, особливо столичного, можна не сумніватися — якщо, не приведи Боже, щось таке станеться з пасажирами під час оголошеної повітряної тривоги, то голову відповідної громади з’їдять, як то кажуть, із потрухом…

Однак, якщо копнути глибше, натрапимо на інші питання.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Поліція повідомила про підозру підряднику Київського метро після журналістського розслідування

Економіка транспортних корків

Західні економісти вже давно намагалися оцінити втрати для регіональної економіки через виникнення заторів у містах. Спробуймо й ми.

За даними Пенсійного фонду, середня заробітна плата в Києві 2024 року становить 18,8 тис. грн. За даними Work.ua, за оголошеними вакансіями вона дорівнює 22,2 тис. грн. Можна сказати, що за робочий день середньостатистичний працюючий киянин заробляє близько 1000 грн, отже, для нього втрачена в корку година — це незароблені 125 грн.

Однак суспільство зазнає ще більших втрат. Киянин, львів’янин чи дніпрянин не просто заробляє собі на життя, він створює внутрішній регіональний продукт (ВРП). До війни на душу населення він становив у Києві 432 тис. грн на рік (250 робочих днів) або 215 грн за годину. А якщо врахувати, що третину населення столиці становлять діти та пенсіонери, то кожна година працюючого киянина в корку завдає збитків економіці приблизно в 300 грн. Якщо в місті годину простоїть мільйон працюючих, економіка за день втратить 300 млн грн.

Тут також постає ще одне питання вищого, в певному сенсі морального порядку…

Чи маємо ми право ризикувати життям під час війни?

Аби ми мали свободу вибору чи свободу пересування, взагалі-то передбачені Конституцією, а саме — могли поводитися під час повітряних тривог на власний розсуд, держава — Верховна Рада та Кабінет міністрів України, за спиною яких, як відомо, стоїть президент України Володимир Зеленський, — має ухвалити декілька дуже простих законодавчих норм. Настільки простих, що навіть незручно про це говорити. А далі кожен має вирішувати за себе сам. Якщо наші військові щодня ризикують життям на фронті, то чому тут, у відносно безпечному тилу, кожен не має права розпорядитися своїм на власний розсуд?