Підтримати
Авдіївка — прифронтове місто, яке стримує ворога ще з далекого 2014 року. Відтоді в громаді жодного разу не проводили місцевих виборів, створили військово-цивільну адміністрацію, а з весни 2022-го — військову. За ситуацією в місті, яке впродовж останнього року намагаються оточити та захопити, спостерігають не лише місцеві мешканці, а й уся країна.
Голова військової адміністрації Віталій Барабаш не покидає громади попри застереження та щоденні масовані удари й артилерійські обстріли. У місті й досі залишається близько 1700 мешканців і, ймовірно, серед них — одна дитина, яку протягом останніх чотирьох місяців розшукують, аби примусово евакуювати попри відмову матері.
Як працює місцева влада та як живуть ті, хто залишився? Чому люди не виїжджають з-під обстрілів і що з цим робити? Якою буде зима 2023 року для Авдіївки? Як і де виживають ті, хто виїхав? Як комунікують із очільником громади? Про ці та інші питання Рух ЧЕСНО говорив із головою військової адміністрації в межах спецпроєкту із ZN.UA.
— Пане Віталію, що було найважче на початку повномасштабного вторгнення?
— З березня 2022 року в місті було створено військову адміністрацію. Найскладніше — перші кілька тижнів, коли геть не було розуміння, що відбувається. Скрізь наступали: на Київ, на південні регіони, з півночі. Десь ситуація провалювалася, але в нас практично нічого не змінювалося. Трохи почало по місту прилітати, але лінія фронту була сталою.
Потім надійшла команда щодо евакуації всім очільникам міст. Ми, мабуть, — єдина громада, керівництво якої жодного дня не виїздило з міста, що було погоджено з ОВА та командувачем ООС. Ми бачили фронт і сили з того боку: ситуація була контрольованою й ніхто не збирався вступати у вуличні бої. Тому було відчуття, що потрібно залишатися на місці. Вважаю це рішення правильним.
Складно було й коли почали евакуювати цивільних. Як пояснити, чому вони мусять поїхати? Це й сьогодні залишається ключовою проблемою. Я щиро радів, коли за день ми вивезли до півтисячі людей. Місто перебувало під масованими обстрілами. Не ставили автобуси в одну колону, відправляли частинами. Кожен такий рейс був стресовим, поки не отримаєш інформацію, що доїхали.
Попервах я й мої заступники жили в будівлі військової адміністрації, доки не сталося прямого влучання. Думки в перші секунди — лише про те, чи всі живі, й усвідомлення, що треба розосереджуватися.
Ще один виклик — зима. Ми розуміли, що навіть за наявності буржуйок, вугілля та дров, у місті будуть люди, які замерзнуть або загинуть, отруївшись чадним газом. І такі випадки справді траплялися — не один десяток, не два й навіть не три…
Зараз ми готуємося до чергового умовного — за таких обставин — опалювального сезону, розуміючи, що все повторюється й люди в місті ще є. З одного боку, буде ніби й простіше, бо ми вже це проходили й маємо навички виживання за таких умов, а з іншого — більше обстрілів, будинки не витримують і все тріщить по швах і протікає. Тому буде ще складніше, на жаль.
— Ви готувалися до вторгнення?
— Так. У нас було напрацьовано кілька сценаріїв, залежно від розвитку подій. Це було у співпраці з областю та центральною владою. У варіант, який реалізували, мало хто вірив, але… Комунікація в нас із усіма — з першого дня. Багато допомоги надходило від Офісу президента та ОВА, в нас ця вертикаль не провалювалася взагалі.
— Скільки жителів наразі залишилося в місті?
— До 2014 року фактично проживало близько 40 тисяч. Авдіївка — це спальний район Донецька, бо до його центру від нас можна було доїхати швидше, ніж мешканцям околиць міста. Коли почалася війна 2014-го, під час активної фази в місті залишалося близько трьох тисяч людей, більшість — працівники Авдіївського коксохімічного заводу. Потім люди стали повертатися, до початку повномасштабного вторгнення в місті було близько 26 тисяч населення. Нині в Авдіївці й досі залишається 1691 людина. У відсотковому співвідношенні це незначна цифра, але в абсолютних вимірах — це майже 1700 життів.
— Хто ці люди, які залишаються жити в небезпеці? Й чому?
— Літнім людям попри все важко ухвалити рішення й залишити свою домівку. Більшість людей — пенсійного віку, хоч є й молодь до 30 років. Зараз уже, звісно, не кажуть, що немає куди їхати чи бракує коштів, як на початку. Тепер, особливо молоді люди, кажуть: «Для чого нам кудись їхати? Так, є ризик для життя 24/7. Так, ми живемо в підвалах. Але нам не треба ні на що витрачати кошти». Вони постійно отримують гуманітарну допомогу, не лише продукти, а й товари особистої гігієни, медикаменти. Все в них є, проблем немає, як вони стверджують. Їхати кудись, аби винаймати житло, бо тут поряд уже немає безплатного, витрачати кошти, шукати роботу не хочуть.
У Кам’янському Дніпропетровської області зосереджено багато наших містян. Там є завод «Южкокс», він як зменшена копія нашого «Коксохіму». І керівництво «Южкоксу» сподівалося, що зараз до них вишикується черга з охочих працювати, бо багато кваліфікованих працівників переїхало. Але не так сталося, як гадалося. Люди не йдуть, бо була зарплата 30–35 тисяч гривень, а тут пропонують 16 тисяч. Вважають, що краще сидіти вдома й нічого не робити, ніж працювати за менший заробіток. На жаль, це так.
Останніми тижнями — вже нове пояснення відмови евакуюватися. У нас є дві точки, де стоять «Старлінки» й телевізори, там можна подивитися українські новини. Люди слухають, що повідомляють про успіхи ЗСУ в контрнаступальних діях: хоч вони не настільки активні, але відбуваються, — тож підстав для виїзду, кажуть, у них немає. Чекають, що лінію фронту посунуть далі. Але ж маємо розуміти, що вони читають дуже багато пропаганди з того боку. Там розганяють інформацію, що основний удар ЗСУ припаде саме на Донецьк, і мешканці чекають на цю подію.
— А ті «Старлінки» й телевізори хто організував? Це для загального користування й інформування населення? Це «Пункти незламності»?
— Є в нас підприємець, який досі працює, й один телевізор стоїть у його магазині. Ми допомогли йому знайти «Старлінк», він його придбав, і зараз у нього новини постійно транслюють.
До «Пункту незламності» є певні вимоги, тому в нас функціонує волонтерський пункт, де, крім «Старлінку» й телевізора, є ще пральні машини, душові кабіни, працює перукар, роздаємо харчі та медикаменти. Там — дві зали з телевізорами, можна зарядити телефон, чай, кава, канапки, для літніх людей організовано гаряче харчування, от вони приходять і дивляться там новини.
З квітня минулого року в нас немає електропостачання, відповідно, й телебачення. Радіоконтент весь із окупованих територій, наші канали не пробиваються, дуже потужна станція стоїть у Донецьку, й ми навіть до 24 лютого нічого не могли з цим удіяти.
— У вас усе від генераторів працює? Бюджетним коштом купували чи волонтери?
— Так, це генератори. Є кілька точок по місту, де можна підживитися, волонтерський пункт — не єдиний для таких потреб.
Допомагав офіс президента, ОВА й міжнародні місії, із цим жодних проблем немає. Коли підірвали греблю на Херсонщині, ми думали, що допомогу буде призупинено, але цього не сталося. Маємо навіть про всяк випадок резерв усього необхідного на два місяці й постійно його оновлюємо.
Найважче організувати логістику. Є відрізок дороги 22 кілометри, який постійно під обстрілами. Міжнародні організації привозять нам усе до безпечніших громад, там є наші склади, а потім ми вже самі перевозимо малими бусами до міста.
— З огляду на те, що люди довго споживали контент із окупованих територій, а зараз концентрація новин звідти ще більша, як вони взагалі налаштовані?
— Я гадав, що будуть проросійськи налаштовані, але нині спостерігаю те, чого не було до повномасштабного вторгнення: майже всі вітаються «Слава Україні!». Але є різні люди. Була тут нещодавно блогерка, котра записувала відео з місцевими, а ми стояли поруч і спостерігали. Наприкінці вона кинула репліку, що «історія всьо расставіт по своім мєстам». Я попросив пояснити, що б це мало означати, то вона мені відповіла, щоб я не був таким націоналістом.
Прикро те, що люди щодня докладають зусиль і ризикують життям, аби привезти допомогу, бо ту жінку ми напередодні бачили у волонтерському пункті з канапкою в руках. Якби такі 2014 року на референдуми не ходили, то й історії тієї не було б.
— Уся країна переживає, чи вдалося все-таки примусово евакуювати того хлопчика, якого дуже довго переховували родичі? Й чи повертаються назад до міста батьки з дітьми, яких раніше вивезли?
— За весь час «зелених коридорів», які б погодили обидві сторони, не було жодного разу. Ми здійснюємо евакуацію обов’язково на «броньованій капсулі», це максимум п’ять-шість людей. Це інкасаторські мікроавтобуси, вони умовно броньовані, бо той, на якому ми їздимо містом, весь наскрізь пробитий унаслідок прильотів.
На жаль, у нас спеціалізованого добре броньованого транспорту немає, хоча в цьому є велика потреба за теперішніх обставин — не лише для нашої безпеки, а й для евакуації, роботи поліції. Волонтери наші розвозять продукти та іншу допомогу лише на таких авто. Бюджетним коштом ми не можемо їх купувати й навіть ремонтувати, усе — за волонтерські гроші.
Якщо люди погоджуються евакуюватися, за ними приїздять, одягають додатково бронежилети, каски й намагаються прослизнути в короткі проміжки між обстрілами. Кожна евакуація — це особлива спецоперація зі збереження життя. Її проводить поліція, місцева влада й знов-таки волонтери, військових до цього не залучають. Під час повітряної тривоги в Донецьку ми ніколи не веземо людей, бо 99,9% ймовірності, що ракета до Авдіївки прилетить — це вже як догма.
Щодо того хлопчика, то його й досі не знайшли — а шукають уже більш як чотири місяці. Була різна інформація, буцімто вони вже виїхали, але не підтвердилася. Потім казали, що дитину забрали незрозуміло які родичі в незрозуміло якій області. На території України мати не зареєстрована як ВПО, — це ми постійно тримаємо на контролі. Телефон її мовчить уже давно, вона не приходить по гуманітарну допомогу, за неї також не отримують і навіть у місті її давно не бачили. Поліція влаштовувала засідки й чергувала та стежила за родиною, але хлопця з матір’ю не було. Обшуки проводили. З ким і де тоді перебувала дитина впродовж такого тривалого часу, невідомо.
Є версія, що вони могли загинути в старій частині міста, там приватний сектор близько до лінії фронту й постійні артобстріли, ми фізично не можемо всі п’ять тисяч домогосподарств обшукати. Сподіваємося, що вони живі.
Були непоодинокі випадки, коли евакуйовані люди поверталися. Нещодавно повернулися три родини буквально наступного дня після евакуації. Щойно отримуємо сигнал, їдемо з поліцією перевірити, іноді шукаємо по кілька днів і знову вивозимо. Зараз перекрили вже всі ймовірні варіанти, якими можна заїхати, зокрема й «чорним таксистам», котрі за величезні гроші надають послуги, — таким однаково, що діти. Превентивно ми вже це відпрацювали й тепер, коли до цих таксистів звертаються родини з дітьми, вони нас повідомляють і ми намагаємося контролювати їхнє пересування.
За нашими спостереженнями, здебільшого повертаються мати-одиначки. Таких ми опитуємо, як приїхали, чому, ну й потім повертаємо на безпечну територію. Останній випадок — приїхали мати з дитиною з Покровська до Авдіївки за 18 тисяч гривень, це 60 кілометрів. А повернулися, бо там, де жили минулої зими, були проблеми з дровами. Грошей на дрова шкода, бо їм мали дати безкоштовно, а на таксі — не шкода. Мій заступник їздив із ними до тієї громади, домовився зі старостою про забезпечення необхідним і про те, що триматиме їх на контролі. По кожній родині, яка вертається, відпрацьовуємо.
— А от із такими родинами, які було важко евакуювати, які не хотіли їхати навіть попри загрозу життю дітей, працюють соціальні служби або психологи там, на місці, де вони селяться як ВПО?
— Здебільшого, на жаль, ніхто з ними не працює. І це не лише переселенців нашої громади стосується. Є міста, де сконцентровано найбільше мешканців Авдіївки, і ми розуміємо проблематику. Люди налякані, психологічно нестабільні, не вміють ухвалювати самостійні й виважені рішення, не завжди мають інформацію про громаду, яка їх приймає. Я отримую сотні повідомлень на день: «Потрібна гуманітарка в такому-то селі на Житомирщині», «Де взяти ліки на Хмельниччині?», «Організуйте дрова на Дніпропетровщині», — й так по колу. Ці питання ми вирішуємо із заступниками в ручному режимі, самі шукаємо наших колег у регіонах, озвучуємо проблему, прізвище, адресу й намагаємося кожному допомогти. Але це не зовсім прямі обов’язки військової адміністрації.
Є також відчуття, що й мешканці, й очільники громад уже почали ставитися до переселенців не надто тепло. Це додаткові проблеми й навантаження на інфраструктуру та бюджет. Деякі мери вже думають про те, що війна закінчиться й будуть вибори, тому часто гуманітарну допомогу роздають місцевим, так званим соціально незахищеним верствам, які потім за них голосуватимуть, а переселенці їх не обиратимуть, тому невигідні. Я не хочу називати конкретні прізвища, але, повірте, це справді так. Немає жодної області й жодної громади, де б до всіх наших переселенців ставилися нормально та вчасно задовольняли їхні потреби. Питання часто вирішують лише по дзвінку, коли я сам набираю мера.
В містах, де найбільше авдіївців, ми самі роздаємо гумдопомогу. В Дніпропетровській області організували гуманітарні хаби в Павлограді, Новомосковську, Першотравенську, Межовій, незабаром у Кам’янському відкриття, там найбільша концентрація наших мешканців.
Допомога продуктами й товарами першої необхідності важлива, бо навіть якщо люди працюють, зарплати в них не надто великі, й ми розуміємо, що цього недостатньо для життя. Безкоштовного житла в найближчих громадах уже давно немає, а вартість оренди сягнула космічних висот: однокімнатна в Покровську — від 10 тисяч гривень, в Дніпрі — від 15 тисяч. Соціального чи безкоштовного житла вже давно немає, воно зайняте, або умови не найкращі, їхати десь далеко до інших областей люди самі не хочуть, а приватні орендодавці спекулюють на цьому.
— Але проблеми переселенців — це не лише обов’язок громад. Які, до речі, переварили всю першу хвилю. Тут потрібен не ручник від турботливого голови ВА, а чіткі державні механізми.
— Справді, велика подяка всім громадам, які прийняли переселенців і далі ними опікуються, хоч як їм важко. Дуже багато різних механізмів і програм затверджено, аби виконувалися в реаліях, а не на папері. Це, мабуть, дуже широке й дискусійне питання для більш уповноважених з цих питань фахівців.
— Ви казали, що в місті працюють магазини. Де беруть товари? І як покупці можуть розрахуватися, де беруть готівку, чи лише карткою?
— Підприємці на власний страх і ризик бусами під обстрілами завозять усе необхідне з Покровська, де є оптові бази. В одному магазині є «Старлінк», працюють генератори й відповідно термінал, тому тут можна розплатитися карткою. Банків і банкоматів, які б працювали, немає, але в межах соціальних гарантій люди отримують пенсії та певні виплати, ми ж на підконтрольній території. В інших двох магазинах лише за готівку відпускають.
Є ще кілька приватних авто в місті, й люди їздять до сусідніх громад до банкоматів. Часом приходять, кажуть: «Хочу на евакуацію». Ми готуємо капсулу, супровід, забираємо людину, яка підозріло виїжджає без речей, із маленькою сумочкою. Привозимо до Покровська, вона виймає пачку банківських карток, іде по готівку до найближчого банкомата й тут-таки вертається, запитує, коли назад їхатимуть, щоб забрали. Зараз такого вже не роблять, бо знають, що назад ніхто не повезе.
Останнім часом дуже популярною стала навіть купівля валюти.
— Минула зима для вас була важкою. На що чекати цьогоріч, чи всі забезпечені засобами для обігріву житла?
— Так, буржуйки є, їх роздавали волонтери, «Коксохім», ОП, ОВА, міжнародна допомога, із цим немає проблем. За роки війни напрацьовано дуже потужний пул особистих контактів.
Генератори в нас також є, але проблема — привезти достатню кількість пального, цистерна сюди не заїде. Все вугілля «Коксохіму» минулого року використали, його розвозили переважно по об’єктах критичної та соціальної інфраструктури. Цього року, як і минулого, буде субвенція на закупівлю дров для мешканців, але проблема та сама — логістика. Перевізники привозять великими фурами до безпечніших населених пунктів, а ми вже звідти малими авто розвозимо людям.
Загалом у місті — 225 багатоквартирних і п’ять тисяч приватних будинків. Жодного вцілілого будинку не залишилося. Відновлення та ремонти нереально починати, летить щодня, до того ж будівельні матеріали немає змоги завезти.
— Чи вціліла і як працює лікарня?
— В лікарню дуже часто прилітає. Зараз там двоє лікарів і чотири медсестри. Свердловина й електрика у них постійно працюють від генератора.
У місті є кілька свердловин, і комунальники, згідно з графіком, запускають генератори до цих станцій. Люди приходять, набирають воду. Комунікації всі знищено, труб просто немає.
— Наскільки зруйновано Авдіївський коксохімічний завод і чи реально його відновити?
— Складне запитання. Це було містотворче підприємство. Майже 65% бюджету надходило за рахунок «Коксохіму». Нині його дуже зруйновано, але компанія «Метінвест» має намір його відбудовувати, хоча щодня туди летять «Гради» або ракети. Подальші їх рішення, звісно, залежатимуть від того, що буде після війни. Більшість наших мешканців працювала на цьому заводі.
— Наскільки активно окупанти намагаються зараз захопити вашу територію?
— Постійно штурмують із півдня та півночі, щоб оточити місто. За добу в нас — від 15 до 30 масованих обстрілів по місту, також завдають авіаракетних ударів, максимально таких було 10 одразу. По позиціях і по дорозі б’ють систематично, без упину.
Рубіж промислової зони, так званої промки, де лінія фронту ні на метр не посунулася, — там сильна оборона й вони нічого не можуть із цим зробити.
— Хто зараз атакує місто з боку ворога? Це якісно підготовлені бійці?
— За цих півтора року були різні: «вагнерівці», яких просто на м’ясо закидували, спецпризначенці, мобілізовані, ДНРівці й «п’ятнашки», кого тільки не було. Зараз стоїть досить професійно навчена морська піхота й «Шторм-Z» зайшли. На всьому Донецькому напрямку сконцентровано понад 200 батальйонів приблизно по 600 людей у кожному.
— Якою є статистика щодо загиблих цивільних мешканців?
— За час повномасштабного вторгнення загинуло 150, поранено близько 350. А загалом з 2014 року загинуло трохи більш як 200 й поранено майже 800.
— Якими будуть ваші перші дії після перемоги?
— Насамперед це розбудова міста й відновлення критичної інфраструктури. Зведення тимчасового житла, як-от модульні будинки, лікарня, поліція, адміністрація. У нас уже зарезервовано 340 модульних приміщень, ми над цим працюємо. Багато залежатиме від того, як швидко й чи взагалі відбудовуватимуть великі підприємства: не лише «Коксохім», а й завод металевих конструкцій, підприємство «Мікофут». Вони не змогли релокуватися, в них дуже специфічне обладнання й виробництво у сфері важкого машинобудування.
Люди повертатимуться, із цим, гадаю, проблем узагалі не буде, авдіївці готові їхати, щоб допомагати розбирати завали, багато таких.
— Із якими мерами співпрацюєте? Чи є міста-побратими?
— В межах області спілкуємося з усіма мерами й маємо тісну взаємодопомогу. Місто-побратим у нас — Стрий, підтримуємо тісний контакт. Плідно співпрацюємо з Уманню, вони дуже нам допомогли.
Якщо поза межами країни, то це грузинське містечко Руставі.
— Звідки залучатимете кошти на відновлення?
— Основний наш спонсор — це Воррен Баффет (американський інвестор, філантроп. — І.Л.). Він відвідував Авдіївку й пообіцяв тоді, що відбудовуватиме місто.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google