Цифрове Середньовіччя

Днями на електронну пошту надійшов «лист щастя». Невигадливий — як у давноминулі шкільні роки. Трохи якоїсь «історії», а далі: «Якщо перешлеш усім, кого знаєш, — то буде тобі щастя, а якщо ні, — то ні». Щастя обіцяли у вигляді несподіваної приємної новини до 11 вечора, щодо нещастя — додаткових уточнень не було.

У списку попередніх пересилок були... кого там тільки не було. Інженери-зв’язківці, банківські клерки, домогосподарки, аудитори, працівники НДО — з України, Казахстану, Росії, Польщі — і хто його знає, звідки ще, — всі вони старанно пересилали безглуздого листа. Декотрі по-сектантськи життєрадісно сповіщали, що «їм теж, їм теж допомогло!». Деякі скептично зауважували, що нічого не сталося — але про всяк випадок теж пересилали. Остання ланка, від якої лист потрапив автору, пропонувала оцінити цей «культурологічний феномен, чи що». І переслала його десятку знайомих.

Звичайно, від таких речей можна відмахнутися, як від спаму — яким вони, з точки зору цінності вкладеної інформації, безумовно, і є. Але зі спамом насправді простіше — комусь щось конче треба продати, можливостей на «цивільну рекламу» бракує, слово «репутація» є чужомовним і незнайомим, от він і «шле свій гуталін, кому доведеться».

Тут — інша річ. Люди добровільно витрачають час і певні зусилля. Перечитують самі і хочуть, щоб перечитали знайомі. Щось дописують і коментують. Врешті-решт, просто підставляють свою електронну адресу під ніс спамерам із темних провулків і напівспамерам з PR-агенцій та прес-служб.

Звичайно, для декого такі листи — різновид дурного жарту. Але з гумористичної точки зору вони явно не витримали б конкуренції навіть з найпосереднішими «гумористичними сайтами». І для пояснення «феномена, чи що» залишається одна-єдина версія. У кондиціонованих офісах із широкосмуговим інтернет-з’єднаням, сидять люди, які вірять у чудеса. Люди, для яких магія залишається об’єктивною реальністю — незважаючи на те, чи генерується вона кісточками дохлого чорного кота, чи добрими побажаннями, викладеними у вигляді нескінченних одиничок та нулів.

Таких людей стає дедалі більше, бо телебачення, газети й інтернет не розповідають людям навіть мінімально об’єктивних фактів про довколишню реальність. Політика медіаресурсів спрямована на розважання, а не інформування читача. Розважальна інформація у більшості випадків легше продається. А сприймаючи інформацію як розвагу, немає потреби думати про її достовірність — як не думають про достовірність подій, викладених у анекдоті. Читачі роблять вигляд, що вірять.

Якщо хтось напише, що три щоденні удари головою об стінку позитивно впливають на артеріальний тиск, і зробить посиланя на «чисельні експерименти, проведені на медичній кафедрі університету міста Макондо», — девять з десяти читачів не здивуються. Як не дивуються тому, що на новинних стрічках в інтернеті раз на тиждень з’являється повідомлення про віднайдення «чудодійного засобу від раку» а люди все одно мруть.

Зрозуміло, за тими повідомленнями часто криються цілком реальні наукові прориви, котрі на відсоток-другий-третій покращили ситуацію щодо лікування одного з десятків видів раку. І це великий і безумовний успіх, який принесе свої дивіденди у вигляді людей, які на довше затримаються на цьому світі. Проте у сучасному інформаційному потоці наукові причини, підґрунтя і точне формулювання результатів губляться — це заскладно. Вникати у тонкощі взаємодії білків чи протеїнів, довідуватися, що таке мітохондрії з рибосомами, читач явно не буде. Лишається лиш суть — успіх лікування раку. Але позбавлена подробиць і деталей, ця суть перетворюється на повідомлення про диво. І таке повідомлення може бути про що завгодно — про телекінез, клонування мамонта чи про користь від пиття стічних вод у гомеопатичних дозах. Головне — «науковоподібна» подача матеріалу. Все одно людина, яка щось таке прочитає чи почує, не зможе перевірити правдивість повідомлення. З таких «магічних повідомлень» і складається більша частина уявлень наших сучасників про навколишній світ.

У Середньовіччі, останній великій добі, коли люди вірили в чудеса, все було простіше. Був Бог і Сатана, були оті самі чудеса, які робили ангели зі святими та чорти з відьмами відповідно. Перші робили дива хороші, і тому їх усіляко просили чудодіяти частіше. Погані чудеса чинили другі, від яких втікали, або ж воювали із ними.

Тепер — інакше. У повсякденному режимі дива робить тільки одна сила — наука. Ні, звісно, це не чудеса, це новітні технології. Але про технологію мобільного зв’язку сучасна домогосподарка розкаже менше, ніж середньовічна, яка змогла б розповісти, скажімо, про приворотне зілля чи дурне око. Хоч мобільним зв’язком перша користується значно частіше.

З іншого боку — чудеса то й чудеса. Наука й техніка пішли досить далеко, щоб не те що домогосподарка — дипломований інженер не міг до пуття розповісти про половину приладів, якими користується. Не може середньостатистичний (а навіть і геніальний) індивід зрозуміти, яким чином працюють комп’ютери, квантові автомати та патентовані ліки, — то й нехай, аби жилося йому добре.

Але річ у тому, що змирившись з існуванням чудес, люди ніяк не можуть змиритися із їхньою «ніякістю». Себто з тим, що близькі до дива технології, на відміну від власне чудес, не є ні добрими, ні поганими. Бо роблять їх не святі і не відьмаки — а електрони в мідних жилочках, які начисто позбавлені морального імперативу. Але люди вперто продовжують шукати «добро» і «зло» у бездушних залізяках.

Здавалося б, комп’ютер — прилад для зберігання та маніпуляції інформацією. Помічник для тих, хто шукає знання. Здавалось би, люди, професія яких — трансляція знань (себто шкільні педагоги) мали б ставитися до нього з цікавістю та повагою. Проте — перевірено особистим досвідом — досить послухати представників цієї гідної професії, щоб довідатись масу цікавого. Зокрема, що діти перестали читати книжки, поважати старших і любити батьківщину через те, що багато «сидять за комп’ютером». Натомість вони стали некеровані, жорстокі і брехливі. З тієї самої причини.

Саме так — винні в усьому не чорти, не відьми, і навіть не буржуї, які розбещують дурними іграми і фільмами молоді уми. В усьому винні комп’ютери. І крапка. Залізні демони епохи раннього Апокаліп­сиса.

Єдине скільки-небудь доладне пояснення — «у комп’ютерах погані ігри». Ніхто до ладу не може пояснити, чим ті самі «стрілялки» гірші від любих серцю відставних військових ігор типу «Зарніца» з імітацією дій при ворожих обстрілах чи ядерних вибухах. Вчителі та дитячі психологи кажуть, що CounterStrike стимулює потяг до вбивств. Можливо — якщо в когось і без того нелади з психікою. А військово-патріотичні ігри «на місцевості», виходить, стимулюють потяг до вишивання хрестиком? Притому, на відміну від комп’ютерних стрілялок, у «лісових» іграх ще й практичні навички набуваються. Звичайно — «Зарніца» і її сучасні клони мають високу мету — готуватись до захисту батьківщини. Але в комп’ютерних іграх не те що батьківщину — всю планету від зелених воріженьків захищати доводиться!

Звичайно, зайшовши в клуб, де група молоді розважається віртуальною реальністю, непідготовленого слухача вражає лексика і тон, якими спілкується юна зміна. Але якщо комусь з «моральної сторожі» цікаво, то ввечері, годинці об одинадцятій, він може походити дворами будь-якого українського міста і послухати «у природньому середовищі» і ту молодь, що з клубів, і ту, яка ніколи там не бувала. Клуби, як розсадник комп’ютерного сатанізму, можна закрити — але ж підворітні закрити не вдасться? Може, справа все ж не в комп’ютерах?

Аналогічним є ставлення споживача до багатьох інших технологічних штук. У мобілках і мікрохвильових печах — «випромінювання». У телевізорах — «двадцять п’ятий кадр» А від памперсів хлопчики гублять чоловічу силу. Хто його зна, може, і гублять. Але всі ці підозри заслабкі, щоб відмовитись від реальної зручності. Тому споживачі з задоволенням і гострою підтримкою дивляться фільми про воду, де вчені розповідають, наскільки шкідливе є її перекачування по трубах. Тільки до чистих джерел з різьбленим коромислом після перегляду таких фільмів ніхто не поспішає. Та й джерела тепер, мабуть, забруднені — для чого тоді напружуватися?

Тому м’ясо, яке чудесним чином постало з сої, ми жуємо, але дивимося на нього з цілком виправданою підозрою. І «листи щастя», знову-таки, розсилаємо. Не зважаючи на відсутність чітких санкцій за невиконання. Забобони все це, цілковиті забобони. Кому би ще надіслати? Тут написано – треба мінімум десятьом. Про всяк випадок...